Дотиснули...
Ректор, обраний колективом Донецького національного університету, відмовився від посади «за станом здоров’я».
Коротко нагадаємо хроніку подій, що понад півроку стрясають найбільший виш на сході України. 29 липня міністр освіти Дмитро Табачник, не одержавши від ректора ДонНУ Володимира Шевченка (за словами останнього) добровільної згоди на залишення посади, звільнив його своїм наказом. Виконуючим обов’язки керівника університету було призначено декана одного з факультетів — Петра Єгорова. Ця кандидатура відкрито підтримувалася галузевим міністерством, однак на конференції трудового колективу 10 грудня більшість голосів несподівано отримав незалежний самовисуванець, завідувач кафедри економічної кібернетики Юрій Лисенко. Кількома днями пізніше до квартири новообраного ректора несподівано постукали правоохоронці з ордером на обшук. Шукали нібито фінансові документи, що свідчили б про причетність до незаконних оборудок з бюджетними коштами дружини Лисенка — головбуха університету Тетяни Лев. Ще згодом цю літню жінку побили біля її власного під’їзду незнайомі, не забувши цинічно уточнити: «Це тобі за чоловіка». Ну, а удару «в нокаут» «неслуху» завдав Київський окружний адміністративний суд, заборонивши Міносвіти укладати контракт з переможцем виборчих перегонів. Рішення було ухвалено на основі позову викладача столичної Національної академії внутрішніх справ Олександра Користіна, який раптово також заявив претензії на ректорську посаду в Донецьку.
Напередодні першого судового засідання, призначеного на останні дні січня, Юрій Лисенко ще демонстрував бойовий дух, туманно повідомляючи пресі (що уважно відстежувала конфлікт) про плани процедурних атак, складених для нього юристами. Хоча перші ознаки сумнівів у його поведінці вже означилися. Зокрема, оприлюднюються заяви, які важко не розцінити як кон’юнктурні: про бажання терміново вступити до правлячої Партії регіонів, наміри побудувати на території ДонНУ православний храм Московського патріархату. Звісно, це помітно зменшувало число прихильників Лисенка серед ліберальних «універівських» викладачів. Ще трохи, і колектив Донецького університету був би поставлений перед класичною, до блиску відпрацьованою схемою всіх українських виборів: найменше зло з двох можливих. Та гострий конфлікт навколо ректорського крісла розв’язався простіше. Коли судові слухання у справі без видимої причини було перенесено ще на місяць, 65-річний науковець не витримав. Як повідомила його особистий адвокат Катерина Кутня, Юрій Григорович подав до міністерства заяву про самовідвід. — Прогнозують, що цей марафон взагалі може затягтися до вересня, і навіщо я ризикуватиму здоров’ям. Тим більше, я не побачив перспективи, яка може привести до ректорства, — чесно визнав професор.
Довідатися про подальші плани переможеного Юрія Лисенка непросто — тепер він систематично «скидає» на мобілці дзвінки представників мас-медій, підтримкою яких охоче користувався донедавна. Проте на кафедрі економічної кібернетики ДонНУ, якою завідує Лисенко, за умови анонімності, згодилися повідомити, що якихось кадрових потрясінь у найближчому майбутньому там не очікують. Судячи з усього, не відбувається також активних слідчих дій стосовно Тетяни Лев (яка днями, від гріха подалі, тихо звільнилася з університету). До цього варто додати, що колишньому керівникові вишу Володимирові Шевченку, який на виборах активно підтримував незалежного кандидата, наказом зі столиці нещодавно присвоїли не зовсім зрозуміле, проте, без сумніву, престижне звання почесного ректора. Залишається хіба що перелічити версії, які б пояснювали, навіщо взагалі було затівати гучну історію зі зміною дійових осіб у ректорському кабінеті ДонНУ. Перший варіант: в університеті справді мали місце серйозні фінансові зловживання. Проте перед тим як кримінальну справу розворушили б слідчі, з-під вогню вирішено було вивести В. Шевченка — все ж таки єдиний серед донецьких ректорів дійсний член Національної академії та Герой України. Принагідно поставивши до штурвала якусь нову, надійну та перевірену людину. Але події, як ми пам’ятаємо, несподівано пішли упоперек сценарію.
Версія друга: «ректорська рокіровка» з самого початку затівалася з метою вивести наверх багаторічного декана обліково-фінансового факультету Петра Єгорова. Деякі регіональні експерти твердять, що за операцію відповідальна молода генерація «донецьких», залишена приглядати за регіоном батьками, що у свою чергу подалися завойовувати столицю. Мовляв, «круті пацани» покоління 90-х оточували себе кримінальниками, готовими на все. Нинішні також створюють навколо себе неформальну мережу впливових осіб, але це вже працівники прокуратури, податкової міліції, банківські топ-менеджери. Спробуйте здогадатися, де, на якому факультеті ці хлопці отримують дипломи про вищу освіту, коли відсутність університетської «корочки» починає гальмувати розвиток кар’єри.
Нарешті, з наукових кіл «шахтарської столиці» виплив ще один додатковий мотив. Як відомо, в Україні віднедавна активно дискутується тема створення так званих академічних університетів, таких собі інтегрованих дослідницько-освітніх центрів, де б процес підготовки висококваліфікованих кадрів поєднувався з реалізацією інноваційних завдань. На Заході аналогічні схеми чудово себе зарекомендували. У нас, для початку, нібито визначено адреси пілотних проектів: двічі Київ, Харків та Львів. У переліку Донецьк відсутній, і академік В. Шевченко обов’язково виступив би проти такої дискримінації, використовуючи всі свої керівні важелі. У нинішньому ж своєму статусі, подарованому ніби кожух з панського плеча, почесному ректорові залишається лише мовчати та дякувати... Так чи інакше, а попереду в Донецького національного університету, треба розуміти, повторні вибори керівника. Прогнозується, що цього разу колектив, навчений сумною історію з Лисенком, без пручань зробить «правильний» вибір.
Ще про одне хочеться сказати. Кілька місяців тому група викладачів та студентів ДонНУ виступила з ідеєю присвоїти вишу ім’я його геніального випускника поета Василя Стуса. Починання активно підтримав, зокрема, «День», та об’єднаними зусиллями донецьких українофобів благородну справу таки поховали. Тоді здавалося — вийшло несправедливо. Зараз розумієш: мабуть, Бог уберіг.
