Довга дорога додому

Мабуть, цього дня годилося би просто читати молитви та ще поезії кримськотатарських поетів, в них усе — біль, розпач, любов до рідної землі, незнищенна віра в повернення народу на свою Батьківщину. Трагедійна константа там настільки потужна, що буквально фізично читач відчуває неймовірну концентрацію болю, яка транслюється кожним словом і нервом цих, невідомих українському читачеві, творів. Це — духовий і емоційний простір, в якому жили кримські татари останні довгі десятиліття.

Травень сорок четвертого.

Радість визволення розквітла.

Але чом вартові

Не відходять від наших дверей?!

Чом із рідних осель,

Де було стільки щастя і світла,

Автоматники гонять

Жінок, стариків і дітей?!

І неспішно на схід,

Ніби гусінь, повзли ешелони,

А з вагонів — прокляття

Катам, і вождям, і вікам...

А в вагонах «телячих»

І крики, і плачі, і стогін...

Не ховали померлих -

На поталу лишали Вовкам.

(Іса Абдурахман)

Якось мені довелося поспілкуватися з відомим народним цілителем-травником, який опікувався здоров’ям перших осіб тодішньої СРСР, навіть — космонавтів. Кримський татарин за походженням, він сам не міг жити в Криму, але йому було дозволено відвідини його батьківщини для збору трав, цілющих смол тощо. Дипломований психолог, він завітав у літературне видавництво, дізнавшись про підготовку народної книги-меморіалу «Голод-33», я не надто розуміла його цікавість, проте дозволила йому погортати рукопис. Як завжди, в кабінеті було декілька «охоронців», як я їх називала, свідків Голодомору, які пильно спостерігали за моєю редакторською  роботою над рукописом; вони не заважали, але постійна увага до моєї роботи трохи напружувала, а коли я щось виправляла, то неабияк напружувала моїх сідельців. Та все ж у нас існував мовчазний нейтралітет. Але коли чужа людина почала порпатися в рукописі, це їх неабияк схвилювало і, пошептавшись, Дмитро Каленик, найстійкіший з-поміж них, голосно заявив, що я не маю права довіряти майбутню книгу стороннім. «Я не сторонній, — обізвався дивний відвідувач, — я — кримський татарин». Вони порозумілися, довго гомоніли. Згодом він мені сказав, що в цих людей така ж психологічна проблема, як і в його народу — повністю оголена душа. І пояснив: те, що ми називаємо біополем,  яке оточує і захищає людину, у людей, які пережили Голодомор, дуже маленьке. А в кримських татар, сумно додав він, воно зовсім відсутнє. «Іноді мені здається, що на них наче немає шкіри, настільки вони емоційно беззахисні». Він мріяв про подібну книгу свідчень кримських татар, правда лікує, стверджував він, мусульманин, майже цитуючи християнське Євангеліє, правда визволяє...

Він скупо розповідав про трагічну історію депортованого народу, а я подумки звіряла його розповідь із тим, що досі знала. А знала я тільки те, що кримські татари поголовно перейшли в роки війни на бік гітлерівців, що стріляли в спини радянським солдатам. Совкові стереотипи ще міцно сиділи в моїй голові. І мовби відчувши мій мовчазний спротив, відвідувач перейшов на ту мову, яку я могла почути,  почав сипати іменами: Імрат Кадиров, Амді Алі, (перекладав на кримськотатарську мову Шекспіра), Максуд Сулейман, Мамут Дібах, Мемман Рашидов. Із 15 поетів і письменників, які пішли на фронт, 13 загинули. Мені було соромно, бо я нічогісінько не знала про історію та культуру цього легендарного народу-невидимки, який віками був нашим сусідом, і раптом кудись щез. Повністю. Я не запам’ятала і не записала ім’я дивного лікаря, картала, навіть розшукувала, та потім, зіткнувшись навіч із проблемами кримських татар, збагнула, що справа не в ньому, практично кожен освічений кримський татарин прочитував мені подібну лекцію, з невеликими варіаціями. Хтось розповідав про Героїв Радянського Союзу, їх було аж вісім, чи партизан-розвідників, закатованих гестапо; про жінок, які пройшли фронти і про яких ходили легенди; хтось — про нищівний Голодомор 1921 — 1922 років, у результаті якого загинуло чверть кримських татар, або про нищівні репресії підрадянського періоду, коли було знищено поголовно всю кримськотатарську еліту. Тільки дуже високорганізований народ, сильний волею і духом, зумів би з таких невеликих вузликів пам’яті згодом відтворити, реставрувати по роках, місяцях, днях власну історію. І почати на рідній землі практично все з початку.

Вони почали повертатися практично одразу після проголошення української незалежності. Їх ще було надто мало, коли проголошувалася дивна Кримська автономія, вони устами найбільш яскравих своїх представників — Мустафи Джемілєва та  Рефата Чубарова — протестували проти такого вирішення національного питання, виступали за створення саме кримсько-татарської автономії, що було б логічно, з погляду гостроти їхніх проблем, які вже тоді показували тенденцію до загострення. На їхній захист став з усією силою полемічного таланту В’ячеслав Чорновіл, проте переконати тодішнє керівництво України не вдалося. Не вдалося переконати й прокомуністичний український парламент. У цієї сили були свої застереження та свої давні рахунки до кримських татар, аякже, комуністична ідеологія живилася міфами, сама їх створювала й сама ж у них свято вірила. Тож, промовляючи правильні слова з трибун про гуманістичне вирішення національного питання у новоствореній державі, вони потай проводили свою лінію на дискредитацію цілого народу, виставляючи їх усіх німецькими колаборантами, зрадниками, прислужниками фашистів. Особливо  густо почали з’являтися такі публікації під час Чеченської кризи. Серед українців активно сіявся острах перед майбутньою мусульманською загрозою, навіть експансією. Свою лепту внесли й українські політологи, які взяли на озброєння модну теорію неминучого зіткнення християнської та мусульманської цивілізацій Семюеля Гантінгтона. Про те, що вона наскрізь спекулятивна, неодноразово попереджав Джеймс Мейс, він вказував, що подібна маніпуляція ідеями призводить до розколу та ескалації напруження між народами і націями. Проте до нього не прислухалися, надто була велика спокуса простих відповідей, тож  цю теорію щоразу спритно діставали із шухляди, тільки-но мова заходила про вирішення життєво важливих питань кримських татар. В українському інформаційному просторі продовжували й продовжуються  поширюватися негативні стереотипи  «народу зрадника», спродуковані ще Катериною ІІ під час анексії території Криму. А до всього потрібно додати й тиражування в українських підручниках поглядів на кримських татар як «споконвічних» ворогів українців, загарбників, не враховуючи, що такі оцінки історичних подій, з погляду сьогоднішнього часу,  некоректні й облудні. Кожна нація може мати подібні претензії насамперед до своїх сусідів. Французи — до англійців, шведи — до бельгійців і т.д. Проте їм це не заважає творити новий світ, нову Європу. Стосунки українців з кримськими татарами не відрізняються оригінальністю. Затято билися й так само завзято дружили. Пилип Орлик, автор першої української конституції, мав навіть план спільної держави з ними як найближчими сусідами, близькими за духом, у яких спільний ворог — на Півночі.

Відповідаючи на зорі незалежності в парламентській газеті за національне питання, я намагалася подавати якомога ширшу інформацію про історію кримськотатарського народу,  його давню культуру, про пережиту трагедію. З’явився навіть постійний штат авторів, зацікавлених, небайдужих. Проте раптом усе припинилося, навіть не набравши мінімальних обертів.  Було ухвалено Закон   України «Про національні меншин в Україні» (1992 р.), який до числа національних меншин відносив «групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою». Здавалося, в  ньому було враховано все, окрім одного, — кримські татари, будучи в Українській державі й справді національною меншиною, водночас на території Криму є корінним народом із своєю древньою культурою, своїми правами, підтвердженими ООН.

Проте хтось нагорі вирішив, що закон вирішив усі проблеми, — так чи інакше, подібні публікації дуже скоро припинилися в державних ЗМІ України, а згодом повністю пригасли й по всьому інформаційному полю. Верховна Рада продовжувала продукувати закони та декларації, підтверджуючи права кримських татар, які продовжували не виконуватися. Журналістам залишалося лише безпорадно спостерігати, як загострюються взаємини репатріантів з жителями Криму, які хоч колись і в’їхали у чужі домівки, та за стільки років призвичаїлися, освоїлися й почували себе господарями. Чисельність кримських татар невпинно збільшувалася, з 1989 року — майже в сім разів. До всього додалися  процеси бездумної приватизації на півострові. Самозахоплення землі, які з відчаю розпочали кримські татари, в пресі виставлялися як прояви бандитизму, ледь не тероризму. В сухому залишку: Меджліс так і не було визнано законним представником кримських татар, не було підтверджено майнові права репатріантів; кримські татари продовжували стихійно повертатися, залишатися наодинці зі своїми проблемами й  отримували матеріальну допомогу лише від своєї досить чисельної, але фінансово не надто потужної діаспори. Не було визнано українським парламентом дискримінацію кримських татар актом геноциду, а це для цього скривдженого обездоленого народу було вкрай важливим, вони вимагали правди і справедливості. Бо справа була не лише у фізичному винищенні, хоча його масштаби вражаючі, на території Криму відбувся безпрецедентний акт вандалізму, коли було знищено практично всі пам’ятки стародавньої культури. У Старому Криму, наприклад, із 112 мечетей  не залишили жодної, навіть не для молитов, а як приклад дивовижних висот, яких досягали у своїй творчості геніальні зодчі. Зникли й старовинні кладовища, місця поховань не лише мусульман, а й багатьох народів і племен, які населяли Крим із сивої давнини. Було стерто всю стару топоніміку півострова.

Та навіть такі приклади були непереконливі для наших політиків. Усе потонуло в безглуздій дискусії, як же назвати те, що трапилося з цілим народом? Якщо ще живі, якщо повертаються, та ще й масово, значить, не геноцид. Щось інше. Шукали дефініції, ідентифікації. Тема спритно заговорювалася, тонула в політологічних баталіях. Непомітно зникло Міністерство у справах національностей. Українські історики самоусунулися, історичними дослідженнями зайнялися науковці Москви. Звідти й хлинув потік наклепницьких матеріалів. Мустафа Джемілєв як народний депутат надсилав у парламент десятки законопроектів, поправок до законів. До розгляду вони, як правило, не доходили. Чергову спробу впритул зайнятися проблемами кримських татар зробила «помаранчева» влада, яку активно підтримали кримські татари. 11 травня 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 637 «Про затвердження Програми розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, що повернулися на проживання в Україну, їх адаптації та інтеграції в українське суспільство на період до 2010».

30 квітня 2009 року президент В. Ющенко підписав Указ  «Про заходи у зв’язку з 65-ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою». Серед переліку заходів була вказівка вирішити питання про виділення кримським татарам земельних наділів.

Щось ніби зрушилося, проте на місцевому рівні цей указ сприйняли в штики. Почалося пряме провокування кримських татар на агресію, наприклад, повсюдне встановлення, навіть всупереч волі самих православних священиків та їхніх протестів,  різноманітних поклонних хрестів перед сакральними будівлями мусульман. А тим часом преса смакувала подробиці чергового самозахоплення рідної землі кримськими татарами, новий конфлікт, не розглядаючи проблему по суті. У черговий раз провина перекладалася на цей підозрілий агресивний народ, хоча, за даними силових відомств тієї ж Кримської автономії, якраз татари були найменше замішані в кримінальних чи антисоціальних проступках. Остаточну крапку поставив Янукович, одним махом скасувавши Меджліс і створивши маріонеткову Раду Криму в справах національностей. Цим самим перекресливши всі попередні спроби Києва налагодити ефективний діалог з усе зростаючою кількісно й міцніючою інтелектуально національною гілкою багатонаціонального Криму.

Кримські татари обурювалися, протестували. Курултай збирався. Меджліс діяв. Проте формально уряд Януковича цього ніби не помічав, маючи справу тільки з піддатливими кримськими політиками. Саме тому обурені кримські татари й підтримали нинішній Майдан, зі зміною корумпованої влади вони сподівалися на повернення до своїх пекучих проблем. Бо йшлося наразі вже не про розвиток, а про елементарне виживання кримських татар, які опинилися в загрозливому, ворожому для них етнопсихологічному та політичному просторі, де російським шовіністам надали цілковитої свободи.

Їхні страхи виявилися небезпідставними. Тепер ми це знаємо. Кримські татари про це знали й постійно попереджали про загрозу державності України, її цілісності. Очевидно, таки справді правдиві друзі пізнаються тільки в біді... 

Серед народів, яких сучасні наука називає «скривдженими», доля кримсько-татарського народу особливо трагічна. Це — століття мовчазного опору, згасання. І наполегливої боротьби за своє право жити на рідній землі. 

І тут ми знову мусимо поринути в ще глибші горизонти історії, бо без розуміння дня вчорашнього не можна збагнути, звідки посіялися зуби нинішнього дракона.

Далі буде