Довгожитель iз вулиці вдів
99-літній дід Демко збирається засівати город
Здається, що у цій хаті зупинився час. Так само, як робила покійна дружина, дід Демко щоранку вистеляє своє ліжко, вкладає у нього перини, а зверху — простирадло з «корункою» (так у нас називають мереживо) і гарне покривало. І обов’язково добре підбиті вишиті подушки... День він коротає не на постелі, а за роботою. А якщо й треба прилягти — то на дивані за плитою (хоча і диван прибраний так, наче завтра Великдень...
Лаврівського довгожителя ми застали — за чим би ви думали? Порубавши гіллячки, щоб було чим розпалити, дід Демко «притомився», а ще більше їсти захотів. Тож замісив тісто на «ліниві» галушки, нарізав їх акуратно (як усе робить), виклав на стіл шмат сала, щоб на шкварочки подрібнити, — і вже доходила до кипіння вода у великій каструлі...
— А пам’ятаєш, Наталю, як я на твоєму весіллі витанцьовував? Так ноги закидав, аж до балька! — згадує мій сусіда, а я, підрахувавши у думці його літа, зі здивуванням виявляю, що було тоді йому без двох місяців вже 76 років! За півроку до «сотні» він дивується, «і чого то шкура на тілі ходить», коли почує звуки музики: «Два тижні тому внук справляв хрестини, то сам із собою натанцювався, не міг на місці сидіти, хоч і ноги уже погано ходять».
Хворі ноги і слабість, коли, щоб встати з крісла, дід мусить трохи «розгойдатися» — оце і всі проблеми, з якими він підходить до ювілею. Ні голова не болить, ні які на смак таблетки, не знає. Має добрий слух («Миша під підлогою шелесне — чую!»), чудесну пам’ять. Позаминулої осені дідові Демкові стала біда з очима. Син Микола, котрий з сім’єю давно мешкає у Ковелі, повіз батька до лікарів: «Треба ж було їм визначити, яке у мене серце!» Серце та інші органи виявилися в порядку і 24 листопада 2000 року Антонюку зробили у Чернівцях операцію, правда, тільки на одне око, але й ним він бачить більше, ніж молодші і зрячі... І то єдиний раз, коли він «у больниці» лежав!
Про те, що дідові Демкові «на Спаса» вже сто років, нагадала мені мама. Нагадався він у розмові про те, що в якомусь iз лаврівських «кутків» (село дуже розкидане по вулицях-хуторах) пішла під сніг пшениця... Молоді і здорові господарі не дали полю ради. «Демкові вже сто літ буде — а він ще вторік стільки помідорів собі «накрутив»!» — констатувала мама. Факт видавався дивовижним: невже є ще у дядька інтерес (не кажу вже — сила) і до такої роботи?!
— На що я, Наталю, вже перейшов... На якогось злидня! — бідкався дід Демко, маючи на увазі те, що колись iз бабою Гулькою тримав і худобу, і птицю, і шмат городу. А тепер нема у хліві «ні хвостика». Проте без недремного батьківського ока діти і внуки й грядки не посіють.
— Сердяться на мене, кажуть, і скільки вже ви командувати нами будете? Коли помру — тоді й не буду!
Торік, у 99 літ, дід Демко справді ще сіяв помідори, огірки, моркву з бурячками. І збирається це робити нинішньої весни... Спочатку висіває на розсаду у «скриньку», потім пересаджує у невеличку тепличку. Окремо висіває квіти, які дуже любить. Навіть взимку на столах у двох кімнатах стоять квіти штучні. А вже влітку, розказує, «обставляю себе букетами з усіх боків». Коли помре, наказував дітям, щоб у труні насамперед квітами обклали...
Уже маючи за дев’яносто, навчився дід Демко варити борщ, робити галушки, пампушки і вареники, квасити капусту, засолювати помідори і огірки. Так нараяла дружина, відчуваючи, що скоро закінчить свій земний шлях. Хотіла, щоб давав собі раду, бо, як каже дядько, «так, як я собі сам, мені ніхто не зробить!» По сусідству живе дочка, щоранку ж зайде у хату, «ковельська» родина часто навідується, діда глядить, а він (хіба вже нездужає часом!) сам води принесе, сам підлоги помиє.
— Звечора банячок води у духовку ставлю, щоб вранці вмитися, побритися, а раз у тиждень увесь миюся... І майку собі теж ще сам переперу...
Великим акуратистом дядько Демко був завжди. І дуже терплячим чоловіком! Йому, як начальнику пошти, чи не першому в Лаврові провели телефон. Скільки ми, сусіди, «не експлуатували», скільки діти сусідів не видзвонювали з Луцька, прохаючи покликати то маму, то тата, ніколи не те що не відмовив — ні грама не сердився.
— Просять реканці (мешканці сусіднього села. — Авт. ) листа заадресувати — кидаю усе, адресую. Просить чоловік бланка виписати — кидаю все, виписую... — згадує роботу на пошті. ***
Дід Демко каже, що смерті зовсім не боїться. Каже, йому інколи здається, що він і ніколи не помре... Ми ж з ним згоджуємося у тому, що життя людське — це справді тільки мить вічності. Минає так швидко, що не зогледишся, тільки думаєш часом: а чи ж жили ці люди?.. 32 роки тому помер чоловік тітки Ольги, маминої рідної сестри. Вона залишилася вдовою, маючи (подумати тільки!) всього 42 роки — і четверо дітей (наймолодшій було тільки півтора року) на руках. Не дожив і до 58-ми мій батько. А як хотів жити мамин брат дядько Василь, талановитий скрипаль, лісник і великий знавець та любитель природи! Молодим пішов з життя сусід і кум Толік, який так талановито грав у самодіяльних виставах. За ним — ще ближчий сусід і так само кум Микола... За 32 роки на нашій вдовиній вулиці частіше хоронили, ніж женили.
Але ж і в діда Демка нема секрету довголіття! Їжу любить дуже жирну, а найбільше — саме сало, котре «як нема хліба, можу смоктати і так». Не палив, горілки не пив. Важко працював. Пізно одружився, аж у 37 років, спочатку заробивши грошей на хату і те, що у хату. Пережив уже батька (помер від тифу, коли син ще й у школу не ходив), матір та сестру, які померли — перша у 93, друга у 96 років — «легкою» смертю (заснули і не проснулися). З одного боку, хочеться дядькові Демкові жити, бо «діти глядять, працювати хочеться». А з іншого — задумується і він про вічне, благаючи у Бога якщо й смерті — то легкої...
