Друге життя

Кінець п’ятдесятих років. Микола Михайлович Амосов, інженер і лікар, творець першого вітчизняного апарата штучного кровообігу, біля свого дітища. Завдяки новому методу можливості кардіохірургії кардинально змінилися. Ось і рідкісне фото воєнлікаря М. Амосова, провідного хірурга польового пересувного госпіталю. Поряд — написані та видані через роки записки фронтового хірурга «ППГ 2266», які стали прозрінням правдошукання, як і амосовські «Думки і серце», які перекладені десятками мов і приголомшили світ. У цих записках Микола Михайлович з проникливою любов’ю оповів про своїх пацієнтів тієї пори, про їхню стійкість та довготерпіння під час тяжких випробувань після поранень. Дивовижна скульптура хірурга роботи Івана Кавалерідзе, яка передає молоду енергію Амосова. Микола Михайлович біля рентгенівського знімка, перед операцією — в організованій ним київській клініці.

Такі окремі фрагменти нової експозиції в Національному музеї медицини України, присвяченої пам’яті великої особистості. Є якийсь щемлячий акорд у тому, що зодчий і незмінний керівник прекрасного музею, лауреат Державної премії України професор Олександр Абрамович Грандо, який зовсім нещодавно, в липні, залишив цей світ, особливо поспішав з відкриттям саме цього меморіального куточка. І не лише внаслідок неоціненної значущості внеску Миколи Михайловича Амосова до літопису сучасної України. Справа в тому, що етичне єднання двох страстотерпців — Амосова та Грандо — глибоко зворушливе. Вперше два військових лікарі зустрілися на прифронтовій дорозі, взимку сорок п’ятого року, в Східній Прусії. Може, після Сталінграда це були найважчі бої. Майор медичної служби Олександр Грандо вів автоколону з пораненими, перехоплюючи і використовуючи для евакуації машини після розвантаження снарядів. «Погода була страшна, ніч, сильний вітер і мряка, — згадував він. — У міру розвантаження у мене залишалося ще багато солдатів — близько 5-6 «Студебекерів», а польових госпіталів попереду всього лише 3-4. Стан більшості поранених був важким, і хоч усі госпіталі приймали їх згідно з розпорядженням, незважаючи на вже повне перевантаження, кожен начальник госпіталю чи провідний хірург готові були прийняти навіть понад норму, аби лише не найважчих. Важкі, нетранспортабельні поранені ускладнювали роботу, обмежували мобільність. І ось черговий польовий госпіталь. Провідний хірург, який вийшов нам назустріч, мені здався людиною суворою, і я вже подумав, що понад ту кількість, яка йому визначена, він не візьме. Але коли він особисто, в кожній машині, оглянув поранених і оцінив їхній стан, то без усяких обговорень і прохань прийняв саме важких. Треба сказати, що не лише на мене, але й на фельдшерів справила враження особистість хірурга, справді, це виявився лікар, який виходив, передусім, з інтересів поранених.

Я цей випадок запам’ятав. Через двадцять років, на зустрічі у професора Михайла Ісидоровича Коломийченка, я з інтересом слухав спогади військових хірургів і вловив щось знайоме в словах академіка Амосова. Розговорившись, ми досить чітко відновили в пам’яті цей епізод. Після цього Микола Михайлович сказав, що тепер можна вважати — ми у Києві найдавніші знайомі».

Так виникла дружба. Перед офіційним відкриттям музею, увечері 25 жовтня 1982 року, Грандо запросив Амосова до мовчазного палацу і попросив стати першим відвідувачем незвичайних анфілад історії в стінах колишнього Анатомічного театру. Микола Михайлович довго в тиші ходив освітленими залами, вдивлявся в риси попередників — адже якраз тут були вперше відтворені фігури гігантів київської хірургії XIX століття Миколи Івановича Пирогова та Володимира Опанасовича Караваєва. Перед Амосовим лежав фоліант з білосніжними листами — том майбутньої хроніки музею у відгуках про нього. «Приємно розпочинати цю книгу першим записом, — написав Микола Михайлович. — Не можу знайти відповідних епітетів, аби висловити своє захоплення Музеєм медицини України. Нічого подібного ніколи не бачив, хоч дивився в житті дуже багато музеїв».

Закономірно, що на карті столиці тепер означається вулиця Амосова, що Інститут серцево-судинної хірургії, жива спадщина Миколи Михайловича, носить його ім’я. Втім, у народі аскетичну будівлю на Батиєвій горі так завжди й називали — «інститут Амосова», навіть на маршрутках був цей напис, який обігнав час. Про хірурга, письменника, кібернетика, громадського діяча нагадує й меморіальна дошка на фасаді будинку, де він жив, по вул. Богдана Хмельницького, 42. У двох кварталах від Музею медицини.

— Мені довелося бути присутнім при зустрічах Олександра Абрамовича Грандо та Катерини Миколаївни Амосової, видатного лікаря-кардіолога, доньки Миколи Михайловича, коли зародилася думка про експозицію, — розповідає старший науковий співробітник музею Віра Сергіївна Степанова. — Вразило, з якою ніжністю та зацікавленістю вони обговорювали задум, розглядали й відбирали реліквії. Експонується всього дванадцять фотографій. Плюс деякі інструменти академіка Амосова, винайдені ним уперше в світі атромботичні штучні серцеві клапани. Свій внесок у надання необхідних документів моделей вніс і колектив амосовського інституту, зокрема, багаторічний секретар Миколи Михайловича Ганна Іванівна Телепова. А епіграфом служать слова М. Амосова про те, що, якби довелося знову прокладати життєвий шлях, він би знову обрав хірургію, філософію, кібернетику, літературу. Рядки ці скріпляють і стенд, і вдалий панорамний фотоколаж, на якому синтезовано хід життя Амосова — героя війни і миру в різні його періоди.

Професор Грандо мріяв про розширення музею. Щоб можна було обійняти найсвіжіше, найбільш животрепетне та інтригуюче в нинішній науці, гідно представити покоління вчених та лікарів уже нашого часу, які приходять на зміну один одному. Крім того, і сама ця старовинна будівля, архітектурна окраса Києва, вимагає ремонту, капітальної модернізації відповідно до вимог сьогоднішнього дня. Без сумніву, це популярний музей, який аніскільки не втратив своєї емоційної, освітньої та педагогічної привабливості й зараз. Однак він має потребу у «другому диханні», і це передбачував О. Грандо, залишивши у своїй останній книзі «Дещо про минуле» такі рядки: «Той, хто прийде після мене, буде іншим, кращим чи гіршим, але іншим. І я хотів би, щоб він успадкував від мене глибоку повагу до багатої історії медицини України, яку ми ще недостатньо добре знаємо». Фактично це напуття: й надалі зберігати і збагачувати дорогоцінні скрижалі історії.