Двір нашого дитинства

Ми вже звикли до того, що час від часу організуються зустрічі випускників шкіл та вищих навчальних закладів. Але навряд чи знайдеться у Києві дім, мешканці якого так бережно ставляться до традиції зустрічатися щорічно 1 квітня на своїй вулиці, біля рідного будинку (незважаючи на те, що доля розкидала їх по різних районах Києва; багато хто живе в інших містах). Йдеться про мешканців будинку №21 по вул. Андрія Іванова, про три (!) покоління, які виросли в одному дворі на Печерську.

Спільні дворові дитячі ігри, участь у концертах, спортивних змаганнях, які діти влаштовували тоді ще в Аносовському парку (нині парк Слави), важкі післявоєнні роки згуртували їх, спричинили неабиякий вплив на їхню життєву позицію, на становлення особистості. Майже всі вони закінчили ВНЗи, стали хорошими фахівцями, дбайливими батьками, а нині багато хто з них уже виховує й внуків.

Заводієм та лідером у нашому дворі 50-60-х років був Ян Попченко, організатор усіх добрих починів, спортсмен. Він пройшов шлях від простого механіка автотранспортного підприємства до начальника Главку Міністерства транспорту України, професора. Його брат Юрій Попченко (нині покійний) — кандидат технічних наук — був доцентом КПІ, мав 80 винаходів та 3 запатентованих відкриття, які перевірялися на місяцеході.

Найбільшою і дуже дружною була сім’я Широчиних. Старший син Павло ще зовсім юним загинув на фронті. Його старша сестра Ірина Широчина (нині Хилинська) довгі роки працювала заступником директора НДІ легкої промисловості. Валерій Широчин — доктор наук, професор КПІ, видав ряд технічних книг, пише вірші — своєму молодшому сину присвятив збірник поезій. А Людмила Широчина (нині Федорова) — одна з найактивніших учасниць усіх дворових заходів — закінчила свою трудову діяльність головним інженером одного з київських проектних інститутів.

Дружними завжди були брат і сестра Старовойтови. У юності Євген захоплювався боротьбою та веслуванням; був призером чемпіонатів Києва і України. Мріяв стати військовим льотчиком, однак доля розпорядилася інакше. Після травми він був вимушений піти з армії; закінчивши Київський автодорожній інститут, Євген довгі роки працював головним фахівцем Київського проектного інституту газу. Його сестра Ліля Воробйова, протягом 25 років працювала гідом-перекладачем «Інтуриста», знайомила іноземців із визначними пам’ятками древнього та вічно молодого Києва. Як перекладач вона виїжджала до десятків зарубіжних країн.

Є серед нас і військовослужбовці: полковники Леонід Обремський та Юрій Косюк, який, незважаючи на своїй вік, і сьогодні в строю (Леонід — заступник директора одного з київських підприємств; Юрій все своє життя присвятив викладацькій роботі в одному з вищих навчальних військово-технічних училищ Києва, кандидат наук). Олег Обремський рано втратив матір. Проте успішно закінчив ВНЗ, досяг успіху в спорті (кандидат у майстри з веслування), працював головним економістом «Точелектроприладу», а сьогодні — фінансовий директор приватної фірми.

Молодше покоління — Олександр Полешко (доцент КПІ), Володимир Комар (економіст), Борис Соколевський (найдосвідченіший токар автопідприємства), Геннадій Козлов (інженер заводу «Арсенал») та ін. з честю несуть естафету старшого покоління нашого двору.

Валентина Шам (нині Шестакова) працює художнім керівником, режисером I категорії Міжнародного центру культури і мистецтв. Її талант проявився яскраво ще тоді, у дитячі роки, коли всі концерти та вистави нашого двору відбувалися з її активною участю. Двір виростив заслуженого тренера України з веслування, майстра спорту В’ячеслава Клепцова та майстра спорту Анатолія Козлова.

З особливою повагою колишня дітвора будинку ставиться до найстаршого покоління, тим, кому сьогодні за 80. Це дядько Саша Афузов, як звикли ми його називати, — кавалер ордена Слави, дядько Мітя Жаров, тітка Шура Козлова, яка і понині активно приймає участь у громадському житті, є членом комітету ветеранів заводу «Арсенал».

Дружня атмосфера, яка панувала у нашому дворі, постійно приваблювала дітлахів із сусідніх будинків та прилеглих вулиць. Ось чому на щорічних зустрічах молодшого покоління будинку №21 завжди присутні ті, хто був із нами тоді, у нашому далекому дитинстві (внук знаменитого художника Миколи Пимоненка — Юрій, полковник Володимир Кам’яногорський, Анатолій Дубина — ще недавно начальник цеху, завідувач виробництвом «Арсеналу», Віктор Пчелін та багато інших). І хоч деяких наших друзів дитинства вже немає з нами, ми завжди тепло згадуємо про них.

Зараз, коли існує якась роз’єднаність серед молоді, дружне життя юнацтва 50 — 60-х років, їхня готовність прийти на допомогу один одному, щорічні зустрічі — все це може послугувати гарним прикладом для юного покоління.