Дитячі спогади про Другу світову

Дитячі спогади про Другу світову... Діти не виконували накази — просто жили. Вони бачили не на екрані, як, наприклад, на протитанковій міні підривається тачанка з офіцерами і на тополях, що ростуть при дорозі, після того як осідає курява, залишаються залишки людських і кінських нутрощів.

1944 рік. Житомирське Полісся. Двоє — чоловік і жінка — опиняються на передовій. А з ними — четверо дітей і корова Рогайка.

Ясько перед війною був комісований за станом здоров’я: ліва рука була «всохлою». Його Мариня годувала з пазухи Женю. Шурику було років із п’ять. Зої — десять. Вона буквально весь час трималася за материну спідницю, коли сім’я перебувала у становищі біженців. Старшим серед дітей був Юра — йому тринадцять. Оля була дівкою, тому десь переховувалася, щоб не потрапити в Німеччину. Найстарша — Галя — була на фронті.

Мамо, не йди доїти Рогайку!

Мамо, ми не хочемо їсти!

Перед боєм батько викопав для сім’ї окопа. У ньому третій день сидить Мариня з дітьми. Сам — в обозі, з кіньми. У хліві, який дивом стоїть цілий, реве недоєна Рогайка. Кулі — тьох, тьох — перехресний вогонь снайперів. Хата теж поки що ціла, хоча один влучний приціл — і... У ній штаб або КП, дітям здавалося — фронту, не менше. Передова лінія фронту, здавалося, проходила їхнім рідним селом, подвір’ям — городами із соняшниками, серед грушок, сливок, шовковиці, горіха, котрого батько посадив якраз того року, коли Зоя народилася. З хати, де перед Пасхою мастили долівку червоною глиною, доносяться позивні, то молода і весела радистка Маруся повторює раз по раз: «Буря! Буря! Я — Каштан...» Поблизу вкопано замасковане «орудіє» — гах! Відпрацьовані гази і пилюка вриваються до окопу.

Мамо! Не йди доїти Рогайку! Гах!

Коли стихає, Мариня все-таки біжить до корови (дітям треба молоко), доки вони вищать «німими голосами».

Обід. Солдати-артилеристи діляться пайком. Тягнуть звідкись убиту худобу. Мариня готує їм. Якби могла, нагодувала б усіх — і наших, і німців. Узимку в біженцях скільки надивилися на них — мертвих, голих через високу якість німецької білизни та чобіт.

У перші дні окупації вони здавалися також молодими і веселими: «Мільк, яйка». Сусідські дівчатка сміялися їм у відповідь: «Так, так! Я — Мілька, а вона — Галька!» Німці відкрили церкву і кірху — для колоністів. Призначили старосту (це він попереджав дівчат про облаву, тоді вони ховалися в лісах), десятників. Визначили фіксований податок. Це називалося «німецьким порядком». Худобу, що вціліла після ліквідованого колгоспу, роздали людям. Перевага надавалася багатодітним сім’ям. Як забавний факт згадується: дістала шомполів Ликера, перша донощиця на селі. Пізніше розстрілювали євреїв. Семенчик, той, що трохи не сповна розуму після 33-го, коли запропонував з’їсти власну доньку, якось став випадковим свідком, коли пас коней і почув далекі черги кулеметів. Коли наблизився, його покликали: «Ком! Ком!» Дали заступа, сказали: «Копай». Мусив копати до ранку. А земля все ворушилася...

Перепочили. Зоя біжить до солдатів узяти посуд. «Товарищ старший лейтенант, разрешите взять ведро!» У дитячому розумінні звертання мало бути «по формі». І знову — до окопчика, зараз почнеться знову!

Почалося! У дворі німецький танк уже б’є прямою наводкою по хаті, трощить артилерійську обслугу і пре через окопчик городами, соняшниками. (Отче наш, іже єси на небеси. Да святиться ім’я твоє...)

Після бою майор Червоної Армії, який допомагав витягувати дітей із тих «катакомб», живих і неушкоджених, тільки і зміг, що вимовити: «Святая женщина!»

Амінь!