Джерело національної гідності

«Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос».

Володимир ВИННИЧЕНКО. Роман «Хочу!», 1915 р.

«Про важливість історичних знань багато разів було сказано як відомими, так і безіменними мудрецями. «Кожному чоловікові читане гісторії єсть барзо потребно», — написав мало не чотириста років тому автор «Густинського літопису». І що до цього можна додати? І все ж, коли йдеться про стосунки українців із власною історією, мені найчастіше спадають на думку гіркі роздуми О. Довженка, який у щоденникових записах воєнної пори, а також в «Україні в огні» дорікав своїй нації і владі за байдужість до своїх витоків, вважаючи безпам’ятство одним із факторів тяжких фронтових поразок.

Чи залікували ми старі болячки? Чи позбулися «малоросійських» комплексів? Чи навчилися поважати «преданья старины глубокой» так, як це належить цивілізованій нації? Якби ж то!

Можливо, часу минуло небагато? Ті, хто зустрів незалежність у віці першокласника, лише недавно закінчили школу. А кілька поколінь, які складають основу нинішнього нашого суспільства, історію України в школах і вузах «пропустили». Не зі своєї вини, звичайно. Я був студентом у 1970-ті, і пам’ятаю, що тривалий час історія України була лише розділом у курсі «Історія СРСР». Та й то викладач міг цей розділ «проскочити». Тим паче, ш,о в часи В.Щербицького інтерес до власне національних джерел не заохочувався (м’яко кажучи). Сам його прихід до влади в 1972 р. супроводжувався репресіями щодо української інтелігенції. Зазнавала репресій і українська історія, зокрема козацької доби.

Чи могло все це минути безслідно? Зокрема й для теперішньої політичної еліти України, яка в багатьох випадках теж «проскакувала» школу історичної пам’яті, виховуючись на совєтських міфах, у яких відлунював «Короткий курс ВКП(б)». Цікаво, скільки годин протримався б на своїй посаді, скажімо, польський віце-прем’єр, з-під руки якого вийшов би проект, подібний до указу про відзначення ювілею Переяславської ради? А от в українців національне самоприниження сходить з рук.

Ще одним глумом над національною самоповагою є державне відзначення 85-ліття (?!) з дня народження В. Щербицького, видатного радянського борця з «українським буржуазним націоналізмом». Ініціаторам відзначення варто було б подивитися на цю дату очима Василя Стуса. Або хоч би прочитати дослідження Дмитра Табачника 1992 року «Апостол застою» (журнал «Вітчизна», 1992, №№9-11), де є цікаві посилання на історика Івана Кураса: «За період з 1961 по 1985 роки майже удвічі знизилася рентабельність підприємств. Економіка стала практично несприятливою для нововведень, запровадження досягнень науки і технічного прогресу...» Висновок «саме того» Д. Табачника: «Рахунок між позитивом і негативом у діяльності Щербицького явно не на користь першого...»

Тим часом влада ніяк не відреагувала на 120-річчя від дня народження першого прем’єра УНР і видатного письменника Володимира Винниченка, на 60-ліття Соловецької трагедії, на 130-ліття Великого Українця Євгена Чикаленка... Через два місяці минає 65 років трагедії в урочищі Сандармох, де було розстріляно цвіт української культури — Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного... Чи згадає українська влада про них, чи покладе вінки пам’яті до місця трагічної загибелі тих, без кого і Україна не Україна? Чи, може, бучно вшановуватиме тих, хто їй ближчий — ближчий психологічно, географічно, ідеологічно?..

Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ. Навчання ж важко уявити без книг, зокрема — й науково-популярних, таких як «Україна Incognita» в новій серії «Бібліотека газети «День», що тільки-но вчора вийшла друком у видавництві «Факт». А газеті «День» я бажаю на своїх сторінках (насамперед — «Історія та «Я», «Україна Incognita», «Культура») продовжувати копітку, подвижницьку працю — історія нашого народу не має загубитися в каламутних потоках часу.»

Володимир Панченко, доктор філологічних наук, віце-президент Києво-Могилянської академії

(Із книжки «Лариса Івшина. Мої Університети», 2006 р.)