«Джунглі» в центрі Європи
Ми говоримо — Україна, маючи на увазі одну територію, народ, який говорить однією мовою і має спільні традиції. В принципі, це правильно. Однак у кожному регіоні існують свої субкультури, що часто дуже різняться між собою. До того ж уклад життя на кожній окремо взятій території також має свої особливості.
Одна з заповідних зон Західної України — Полісся. Саме тут Купрін створив свою знамениту «Олесю». Сьогодні цей забутий Богом куток більше відомий бідністю своїх мешканцiв, навіть за українськими мірками, майже повною відсутністю зручних транспортних шляхів та інформаційною ізоляцією.
Не так давно тему відірваності Полісся від загальнодержавного інформаційного поля підняв представник Національної ради з телебачення і радіомовлення у Рівненській області Дмитро Тарасюк. Він заявив, що третина жителів Зарічненського району позбавлена можливості дивитися навіть державне телебачення.
Кореспондент «Дня» поїхав у Зарічненський район і спробував зрозуміти, як і чим живуть люди у цьому віддаленому закутку українського Полісся.
Саме так починалася стаття безіменного журналіста, надрукована в одній із польських газет середини тридцятих років, де розповідали про Полісся. Тоді цей регіон входив до складу Польщі і вважався найменш розвинутим. Як зазначено у статті, на Поліссі є два багатства: неозорі ліси й такі ж величезні людські ресурси. Те й інше як слід не використовують.
Пройшли роки, і «європейські джунглі» згодилися сторонам, які воювали у роки другої світової війни. Саме на Поліссі був один з останніх осередків опору польської армії у 1939 році. Тут, у жовтні цього року, зареєстровано останній бій польської авіації у війні 1939 року. А в 41-му році у недоторкані ліси вже вимушені були відійти розбиті частини Червоної Армії.
Війна на Поліссі тривала ще довгі роки після її офіційного закінчення у 1945 році. Старожили розказують про те, що ще у п'ятдесяті роки начальство з обласного центру приїжджало у глибинку на проведення заходів лише вантажівкою «Студебеккером» із двома десятками автоматників у кузові. І все-таки життя на Поліссі поступово ставало упорядкованішим: почали прокладати асфальтовані дороги до районних центрів, будувати невеликі переробні підприємства. Жителі згадують благодатні сімдесяті роки, коли бригади місцевих «шабашників» подорожували чи не по всьому Союзу, зводили в селах клуби і корівники, житлові будинки, адміністративні приміщення. Невибагливі і працьовиті жителі Полісся із задоволенням залишали маленькі глухі села і вирушали у швидко зростаючі міста, де пристосовувалися й часом дуже скоро приїжджали на свою малу батьківщину новенькими «Жигулями».
Все це було. Сьогодні про Полісся згадують мало, а пишуть ще менше. І це не дивно, бо тотальну кризу України на Поліссі видно особливо чітко і жахливо. Вона відчутна відразу, як тільки перетинаєш невидимий кордон, що відділяє Полісся від іншого світу. На трасі раптом зникають машини, їх місце займають вози і велосипеди. Причому обидва ці засоби пересування не відчувають себе на дорозі пасинками — навпаки. В Зарічненському районі — самому серці українського Полісся — на тридцять шість тисяч осіб населення припадає понад п'ять тисяч коней. Практично у кожному сільському дворі є свій «виїзд» — грубо збитий віз із колесами від трактора. До речі, «залізний кінь» не дуже популярний на Поліссі. На думку жителів, трактори себе не окупають — дуже вже дорогi пальне і запасні частини. Якщо ж необхідно виїхати за межі району, то більшість жителів віддає перевагу місцевiй вузькоколійці. Побудована у шістдесяті роки, вона фактично є «вікном в світ». Два рази на день є можливість всього за дві гривні, подолавши сто кілометрів за чотири години, дістатися до станції Антоновка — сусіднього Владимирецького району, де можна пересісти на справжній поїзд і добратися до Рівне, Львова і Києва. Хоча старенький поїзд вузькоколійки рухається так повільно, що на окремих ділянках його обганяють пішоходи, він залишається предметом обожнювання жителів району. Тут діють «чорнобильські посвідчення» — а більшість жителів району мають статус «чорнобильців». Ще чорнобильськi пільги допомагають не померти місцевій медицині і забезпечує все населення так званими «гробовими» — виплатами, що становлять трохи більше дванадцяти гривень на місяць. По ідеї, жителів району повинні були забезпечувати і «чистими» продуктами, але про це вже давно ніхто не згадує.
Зарічненський район — сільськогосподарський. На сьогодні за офіційною інформацією існує 18 КСП і п'ять фермерських господарств. Урожай інакше як бідним назвати не можна. Нинішнього року середня врожайність зернових у районі ледь перевищила вісім центнерів з гектара. Зерна було зібрано всього чотири з половиною тисячі тонн.
Бідність — ось найбільш характерне слово, яке підходить для опису життя Полісся сьогодні. Переважна більшість населення веде натуральне господарство. Вирощене з'їдають або обмінюють на потрібну продукцію. Натуральний обмін панує всюди.
У селі Борове вдалося поговорити з п'ятидесятирічною Вірою Середою. Чоловік помер, і тепер вона живе в одному будинку з матір'ю, сином, невісткою, дочкою, зятем і двома онуками. Ще одна дочка працює провізором у районному центрі. На життя не скаржаться, обробляють город площею в гектар, тримають корову, свиней і курей. Ця сім'я вважається порівняно благополучною. Син Віри Середи зміг влаштуватися чорноробом у Москві. Так що, може незабаром привезе з Росії гроші. Самій господині, котра працює у сільській аптеці, видали замість неоплаченої зарплати... дещо з меблів. Можливо, будуть гроші, й на зиму вдасться купити одяг дітям. Решту дає земля.
Якщо раніше у кожному селі було по три, а то й по чотири магазини, то сьогодні їх майже не залишилося. Промтоварна торгівля померла повністю, продовольчі магазини подекуди ще існують, але за товарами їздять на ринки. Найбільший — у районному центрі. Він функціонує один раз на тиждень — по середах. Усі поліські райони Рівненської області торгівці розділили на зони, у кожній з яких є сенс торгувати тільки один раз на тиждень. По середах у Зарічному базар, і на нього з'їжджається чи не весь район.
Саме тут зустрічаються знайомі з різних сіл, далекі родичі обмінюються новинами. Обговорюють події міжнародного і, що особливо важливо, — загальноукраїнського життя. Рiч у тiм, що в багатьох селах району, особливо прикордонних з Білоруссю, практично неможливо дивитися загальнодержавні канали. Тому люди дізнаються про події з програм білоруського телебачення. Обговорення політичних питань, звичайно, проходить спокійніше, ніж в інших районах Рівненщини. Житель одного з прикордонних сіл Степан Полюхович пояснює все просто:
— Ми відірвані від усієї держави. Подивіться на товари. Одяг білоруський, багато продуктів також. Гроші... Та хто їх бачив у нас. Дивимося і слухаємо також Білорусь. А чому? Нікому ми в Україні не потрібні. Нас кинули, забули про нас. Місцева влада якось ворушиться, але що вони можуть без грошей. Ще «чорнобильські» якось платять. А хто поцікавився, у скількох дітей анемія, хвороби щитовидки? Все чому — харчуються погано.
У людей немає роботи. Раніше молодь із сіл виїжджала, землі погані у нас. Так було завжди. Зараз нікому наші робочі руки не потрібні. Ми не хочемо багато — дайте нам можливість чесно заробляти на життя, побудуйте дороги. Ми не хочемо, щоб нас утримували — просто треба дати можливість працювати і навести порядок. Без цього ми загинемо. Ви кажете — вибори. Нам потрібен сильний президент, який не тільки Київ та обласні центри бачить, а й про забуте Богом Полісся не забуде, і порядок наведе.
Ці слова запали в душу. Про це не все на Поліссі скажуть відверто, але думають же точно про це.
У таких поїздках завжди хочеться помітити символ місцевості, у якій побував. Для автора символ Полісся — це маленька дівчинка, яка йшла сільською дорогою босоніж. Ні, вона не прихильниця методу Порфирія Іванова — просто у неї, як і в багатьох її ровесників, нема чого взути, і останню пару взуття у сім'ї бережуть на зиму...
