Економна химка
Місяць прожила без увімкнутого телевізора — таке слово дала сама собі, виїжджаючи на село. Навіщо отруювати свіже повітря, добровільно вимотуючись від остогидлих гримас відомих політичних персонажів. Усе залишу в місті, — наївно вирішила. Звідки така свіжа довірливість? Невже несподівано настало друге дитинство, а це, як відомо, ніяк не друга молодість. Щоправда, думки про можливу повну відстороненість швидко десь поділися — з росою.
Давним-давно роззброєні від якихось заробітків і благ, викручуються, виживають селяни. Хто в місто подався, кому пощастило найнятися до нових господарів, власників маєтків, а це зовсім не шість радянських соток (вже і за 150—250 кілометрів від столиці повно київських садиб), хто з ранку до вечора ловить рибу на вечерю й про запас, овочі, природно вирощують усі, а в кого руки майстрові — щодня пропонується на будівельні роботи. Таланить не всім. Найочевидніше — тут уже нізвідки нічого не чекають і нікому не вірять.
Природно, що, приїхавши відпочити, не планувала добровільно лізти в зашморг, збираючи матеріал — просто всі проблеми так очевидні, що хочеш — не хочеш, а вони перед тобою як на життєвому екрані. Ось і осіли в пам’яті уламки вражень, уривки розмов...
— На голові химка? — спитала мене відразу при першій же зустрічі хатня робітниця, вірніше, літня поливальниця саду сусідської дачі.
— Ні, в мене все життя самі в’ються, — мимовільно розсміялася від такого запитання. І тут же почула висновок: уміють же люди жити ощадливо, а тут що не роби з волоссям — одні розтрати. Шланг виразно здригнувся в її руках, начебто підтверджуючи та погоджуючись. Подумки похвалила себе — хоч на чомусь заощадила, а то все на мені та на мені...
Поки вона поливала, а я возилася з клумбами, мимовільно слухаючи її розповіді про життя-буття. 20-річний син, який закінчив технікум із екологічним ухилом — безробітний, зібрався до Києва. Його друг уже п’ять років у столиці штампує й чистить якісь медалі та отримує 500 зелених (євро тут ще не в моді). Воно б добре, так усе ж з’їсть плата за наймане житло. Ось сидить і думає — їхати чи ні. Добре хоч не палить!
Поливала вона старанно — господарі до крайнощів люблять свій газон, а вона за роботу вчепилася, як за останню надію.
... Ось корова загуляла, — обурювалася, — в інших із першого разу запліднення дає результат, а свою вже тричі водила і хоч би що. Кожного разу віддаю 34 гривні — золоте молоко виходить. Хоча б один бик був на все село, так перевелися через непотрібність, ось тепер і мучимося.
В один із днів, гуляючи сільськими вулицями, я спостерігала, як чоловік невизначеного віку десь від 30 до 50, гнав корову батогом, покриваючи її самобутньою лайкою. Слово «повія», адресоване корові, мало в його лексиконі стільки синонімів — 20 не менше, один соковитіший за інший. Корова озиралася перелякано, весь час чекаючи на біль, і поспішала як могла, несучи в собі своє стресове молоко. Якщо тебе так ненавидять — то чи до молока тут? Зовсім недоречно пригадала голландських корів, яких бачила під час літньої мандрівки — вони там усміхаються. А хто б не усміхався, якщо ті не знають, що таке батіг, а при кожному доїнні отримують що- небудь смачненьке. Моя нова знайома — подумки я дала їй прізвисько Химка — чомусь підозрювала, що я спостерігаю, скільки годин на день вона працює. До речі, господарі платять за три години на день роботи в саду не менше, аніж багатьом журналістам за смачний матеріал. Звичайно, я цього не сказала, та вона б і не повірила. Часом жінка мене довірчо прохала, якщо приїдуть її господарі, не говорити, що іноді вона не приходила: то до зубного лікаря потрібно, то знову ж таки корову вести на вприскування, то картоплю копати, то мишачу отруту шукати, що в селі абсолютний дефіцит. Я навіть пообіцяла пошукати в Києві, щоправда, наразі не передбачаю, де такий скарб продається. Так за три тижні днів зо п’ять Химка заощадила, але про це я нікому не сказала, та мене й не питали. Тільки зловила себе на думці, що навчилася робити висновок по-химкінськи: уміють же люди жити ощадливо.
До речі, десь у сусідньому селі нещодавно з’явилася фабрика, де шиють якусь фурнітуру для дорогого авто. Селяни зраділи — робота прийшла. Шестиденка з восьмигодинним робочим днем оплачується вельми скромно, але ніхто не розголошує, очевидно, такий договір. Якщо ж працівник пропускає день (навіть якщо потрапив у аварію), знімається 100 гривень. Сім днів прохворів — забирають відповідно 700. Найголовніше, що терплять, виходу іншого немає.
— Ось уночі поцупили капусту, гривень на 60, мабуть. П’яниці чортові, — засмутилася поливальниця. 25-річний син сидить вечорами вдома як старий дід, — без усякого переходу продовжувала вона. Хоча б одружився, так тут усі дівчата палять і в барах сидять — чого- чого, а цих закладів у селі повно. Хлопці ж у мене — на всі руки — все вміють: і будувати і полагодити, нещодавно з трьох старих мотоциклів один зібрали — як новий працює цілий день. Увечері, щоправда, перевіряють — чи живий ще. Слава Богу, заробила їм на права — тепер хоча б не штрафуватимуть.
Вечорами над селом стоїть запах риби, яку коптять, йде заготівля на зиму. Скрізь, де міські дачі, стукотять молотки, перекликаються болгарки, завозиться земля й дике каміння для огорож. Сільські ж будинки оновлюються скромненько — аби перезимувати.
Поки йде багаторічна політична гра в режимі «спустити собак — притримати собак», народ на селі стає чим далі, то більш злиденним. Є, звичайно, й новації — в районі старої пристані (колись тут причалювали ошатні ракети) круті мають намір облаштувати приватне летовище. А як же без нього — тут же вже є власники вертольотів, легких літаків. Попрацюють і буде летовище — велике діло! Блиск і убогість як дві рівнобіжні прямі — зіткнення їм не загрожує.
Хоча б її корова вже піддалася, — думала я ввечері, жаліючи зелену хатню робітницю. За гроші, які вона отримує, живуть ще два її безробітних сини, а хімію на голові зробити ніяк не виходить.
І чого вона про неї так мріє...
