ЕЛЕКТРИЧКА
Чи давно ви бували на спектаклі «На дні»? Мабуть, давно. Ця п’єса сьогодні не в моді й майже не входить до репертуару театрів. А даремно, бо страждання Сатіна, Барона й інших героїв Горького сьогодні не втратили свого значення.
Щоб пересвідчитися в цьому, немає необхідності шукати кубло й займатися глибинними дослідженнями життя українського «дна». Просто прийдіть на Київський приміський вокзал і купіть квиток на електричку, що йде до станції Здолбуново Рівненської області.
Спочатку нічого особливого не помічаєш — звичайний переповнений вагон приміського поїзда, багато людей, які мандрують по своїх потребах. Поступово, хвилин через тридцять вагон починає пустіти. Випадкові пасажири покидають електропоїзд, і в ньому залишаються вони — люди, на яких чекає дванадцятигодинна подорож у жорсткому вагоні. Поїзд мірно гойдає, й люди, згрупувавшись, починають розмовляти. Вони говорять голосно, впевнені, що їхні проблеми й історії цікаві всім присутнім.
Поряд зі мною сидить літня жінка в чорній шубі зі штучного хутра. Вона розповідає своїй немолодій сусідці: «Ми його повезли до районної лікарні. Розумієш, зовсім погано було Петру. Приїжджаємо, а там лікар говорить: «Здавайте аналізи». Я його залишила й поїхала додому. Пенсії Петро вже не бачив п’ять місяців. Мене одна санітарка напоумила: «Іди, каже, візьми довідку, що чоловік в лікарні, а з нею до сільради. Вони зобов’язані видати пенсію». Дійсно, дали. Накупила я продуктів, цукерок, навіть два апельсина придбала. Приїжджаю до лікарні, а мій охламон говорить: «Давай одяг, виписуюся». Вони його за тиждень так по всіх лікарях затаскали, що він уже не витримував. Ліків виписали на сто гривень, а що в нього з ногою — ніхто так і не сказав. Поїхала я знов додому, взяла речі й до лікарні. Забрала чоловіка. Думала, будь, що буде. Приїхали, тут я в газеті прочитала, що до обласного центру цілителька приїжджає. Сеанс коштує шістдесят гривень, але з гарантією. Взяла я картку чоловіка, гроші, та до міста. Прийшла, а вона говорить, що всі його хвороби від причини. Зняла, й ще свою фотографію дала. І знаєте, чоловікові полегшало, працює. Ось і вам, якщо так у боку болить, неодмінно треба до цілительки». Її співрозмовниця тихо кивала головою й недовірливо посміхалася. Схоже, ідея звернутися до цілительки її не дуже надихала.
Поїзд продовжував розмірено перетинати рівнини центральної України. За вікном мигтіли маленькі станції й групи людей на перонах. Пасажирів «атакували» коробейники. Вони, вправно маневруючи у вагонному гармидері, активно пропонували свій товар. Це був справжній універмаг на колесах — засоби від тарганів, калоші, прянощі, кофтини, циганські хустки, консервні ключі й, звичайно ж, домашня їжа, солодощі й сигарети. Останні народ вибирав особливо ретельно. Компанія з чотирьох чоловіків середнього віку хвилин десять допитувала зовсім крихітну дівчинку, чия в неї «Прима». Автор дізнався, що, виявляється, червоні пачки сигарет без фільтра бувають кам’янець-подільські, київські, волгоградські й московські. Останню «Приму» було оцінено вище за всі, й троє чоловіків купили по пачці, з видимим жалем віддаючи п’ятдесят копійок. Задоволені покупкою, досхочу пожартувавши над своїм бережливим другом, який вирішив заощадити гроші на куриві, вони почали обідати. По колу пішла півторалітрова пляшка з-під «Кока-коли», наповнена чимось мутним. Поступово чоловіки стали говорити все голосніше, й незабаром їхню розмову було вже чутно по всьому вагону.
— Вони вже накралися й більше не крастимуть, — кричав високий чоловік у напіввоєнному костюмі й джинсовій куртці. — Скільки їм треба? Ось зараз почнуть думати про людей. Так має бути. Просто треба потерпіти.
— Еге ж, терпіти, — не витримав інший, — та їм скільки не дай, а все одно буде мало. Ти, кум, не правий. Подивися на нашого директора. Скільки він техніки списав за ці роки, а палива! Він собі будинок на три поверхи побудував, а ще сину хоче квартиру купити в обласному центрі. Та ще дві дочки підростають. Скільки ж терпіти? Так вони все розтягнуть.
— Ех ви, а хто вас взагалі- то питає? — відгукнувся їхній попутник, який заощадив на пачці сигарет. — Там, нагорі, без вас усе вирішать і поділять. Теж мені правдошукачі, коли це у нас слово простої людини щось важило? Ви краще пригадайте, коли у нас останнього разу зарплату давали? Бачите — не пам’ятаєте, і я не пам’ятаю. А хто пішов і висловив усе начальству? Ось, мовчите, вони крадуть, і ми крадемо. Тільки вони багато, а ми стільки, скільки є. А ви тут: крадуть — не крадуть, так усі ми крадемо й що — соромно? Ні, не соромно нам.
Незабаром правдошукачі юрбою пішли в тамбур на перекур, і ще довго лунали через нещільно закриті двері обривки суперечки. А поїзд усе їхав і їхав. Ставало нудно. Чогось не вистачало. Еге ж, так, не було жебраків. Ця категорія громадян зустрічається настільки часто, що дивуєшся, коли їх немає. Проте, відсутність жебраків в електричці була зовсім не випадковою. Малозабезпечені громадяни, які користуються цим видом транспорту, просто не можуть дати милостиню. Не встиг я про це подумати, як до вагона зайшов великий широкоплечий чоловік і розтягнув міха пошарпаної гармоні, поруч з ним стояв хлопчик-поводир. Це був справжній концерт. Нічого подібного раніше слухати просто не припадало. Сам виконавець був зовсім позбавлений голосу, а підбір репертуару просто шокував. Він співав нинішні шлягери на манер військових пісень, а виконання хіта «Шикидим» на мотив пісні «Нас извлекут из-под обломков» спричинило б у Кіркорова й Павлика, якби вони це почули, як мінімум, серцевий напад. Закінчивши двадцятихвилинні тортури ні в чому не винної аудиторії, співак пішов з шапкою між рядами. Його мистецтво не примусило народ розщедритися. Він зупинився біля нас, і моя сусідка, та сама, якій порадили звернутися до цілительки, дала хлопчику яблуко, забарившись, вона простягла друге співаку. Він узяв і, ввічливо подякувавши, сів неподалік. Хлопчик наслідував його прикладу. Сусідка почала розпитувати його. Виявилося, що така дивна парочка живе на маленькій станції, де електричка стоїть усього хвилину. «Співак» все життя пропрацював на залізниці, тепер на пенсії. Живе з онуком. Грошей не вистачає, ось і розпочав «сольну кар’єру» в поїздах. Так, дають мало, але якщо обійти весь потяг, то гривня набігає. Це трохи, але за день дід з онуком «заробляють» по електричках гривні чотири. Все б добре, але нещодавно в діда вкрали гармонь. Любить старий випити, а тут компанія нагодилася. Пригостили, а він голодний, розімлів від склянки самогону. Прокинувся — немає гармоні. Попросив у сусіда стару, й тепер бере з собою внука. Так спокійніше. А тому таке життя подобається: до школи ходити не треба, а з людьми цікавіше. Боїться тільки матері. Якщо вона повернеться з Польщі, де працює служницею, то його не обмине лихо. Правда, від неї за останні півтора роки ні слуху ні духу. Закінчивши свою розповідь, верткий малий потягнув діда-співака до наступного вагона.
...А поїзд усе їхав і їхав просторами країни. Його пасажири постійно розповідали різні історії, все більше сумні. Я їх слухав і не міг відвести очей від мозолястих рук цих людей. Напевно, зліпок таких рук треба виставити в музеї й підписати: «Руки годувальників держави». Саме вони витягують за надлюдських умов економіку нашої багатостраждальної батьківщини. Це високі слова... А багато разів ошукані люди їхали з пункту А до пункту Б, де на них чекають важкі будні...
