ЕМIГРАНТ Iгор Блажков

Блажкова називають живою енциклопедією. Розповіді про його спілкування з видатними музикантами можна слухати годинами. 1998 року Ігор Іванович навіть проводив у Ворзелі, в Будинку творчості композиторів майстер-клас, де розповідав усім, хто бажав, про свої зустрічі з Шостаковичем, Стравінським і Лятошинським, про кожного — декілька днів поспіль. Тепер черпати знання з цієї «енциклопедії» будуть німці. Вони й забезпечать небідне існування музикантові, який любив свою землю, як кажуть, словом і ділом і має право розраховувати на взаємність. А нам, його співвітчизникам, залишаються записи Блажкова на радіо, старі платівки, компакт-диски, записані тут і за кордоном. І ще — інтерв’ю різних років.

— У часи, які називають зараз брежнєвсько-сусловською стагнацією, коли наше суспільство ще продовжувало жити за «залізною завісою», ви «розкопували» десь невідомі нотні партитури старих майстрів, повертали їх до життя, чим у певній мірі компенсували нашу відірваність від світового культурного процесу. Ви й зараз продовжуєте цю нелегку благородну працю відродження незаслужено забутих музичних творів.

— Так, я дійсно відшукував покриті віковічним пилом перлини західноєвропейської музики в архівах Москви, Ленінграда, Риги, Берліна і, звичайно ж, Києва. Я зробив мікрофільми цих нот і потроху став їх реставрувати, тобто перекладати на сучасну нотацію. У старій орфографії є багато скорочень, умовних позначень. Іноді з лупою в руці годинами доводилося сидіти й думати: що ж автор тут зашифрував. До того ж не скрізь було вказано інструменти, оскільки твори було розраховано на виконавські можливості оркестру тієї чи іншої церкви. І в різних містах, у різних соборах вони гралися різними складами інструментів. Тому доводилося робити й оркестровку деяких творів.

— Ви листувалися з Ігорем Стравінським і навіть зустрічалися з ним, чи не так?

— Так, я зустрічався з ним, коли він приїжджав 1962 року до Радянського Союзу. Тоді я на запрошення Ленінградської філармонії провів репетиційний цикл до його приїзду з тим оркестром, з яким він мав виступати. Музика Стравінського була забороненою в Радянському Союзі, і оркестри не знали жодної його ноти. Потім, коли він приїхав, я був на всіх його концертах і спілкувався з ним. У мене збереглися спільні фотографії.

— Ваші враження від зустрічей зі Стравінським. Він уже ж був людиною далеко не молодою.

— Він відзначив вісімдесятиріччя, але вік його не відчувався. Він був сповненим енергії. Його помічник, професійний диригент Роберт Крафт, виглядав більш утомленим, аніж сам Стравінський, який був жвавим, веселим, завжди усміхався, складав каламбури. Після генеральної репетиції відбулася зустріч із композиторською молоддю. Видатний композитор розповідав про сучасні техніки композиції: додекафонію, електронну та конкретну музику. Ми нічого цього тоді не знали. Потім маестро згадував зустрічі з французькими композиторами Клодом Дебюссі та Морісом Равелем, російськими композиторами Сергієм Танеєвим та Миколою Римським-Корсаковим. Ці зустрічі неможливо забути; здавалося, що перед тобою вічна людина.

— Результатом вашого спілкування зі Стравінським став цикл концертів із його творів, який наприкінці 70-х початку 80-х років став подарунком відвідувачам Київської філармонії. Чи благословив вас композитор на виконання його музики?

— Так, звичайно. Я писав йому, що хотів би виконати його твори, і він надіслав мені декілька партитур. Я пишаюся тим, що після смерті Стравінського мені довелося диригувати в Петербурзі ювілейним концертом, присвяченим сторіччю композитора. А перед тим був ще концерт до десятиріччя його смерті, де я продиригував прем’єру «Реквієму» Стравінського. Він встиг надіслати мені ноти цього «Реквієму» з дарчим написом.

— Розкажіть, будь ласка, про зустрічі з іще одним гігантом XX сторіччя Дмитром Шостаковичем.

— З Шостаковичем я познайомився в Москві. У Колонному залі Будинку профспілок чи, як він там називається, я диригував московською прем’єрою твору київського композитора Леоніда Грабовського «Симфонічні фрески». Шостакович прийшов на прем’єру. Він, взагалі, дуже пильно стежив за розвитком молодих композиторів не лише московських, але і з різних республік СРСР. Після виконання Дмитро Дмитрович прийшов привітати мене. І так ми познайомилися. Я тоді працював у Ленінградській філармонії й дуже хотів виконати якісь твори Шостаковича. Але негласна монополія в цьому плані належала головному диригентові оркестру Ленінградської філармонії Євгенові Мравінському. Він дійсно був видатним виконавцем музики Дмитра Дмитровича й перетворив філармонію на храм Шостаковича. Тому я звернувся до тих творів цього великого композитора, які було забуто. Колись вони виконувалися, але преса так їх розкритикувала, що більше до них ніхто й не звертався. Це Друга і Третя симфонії. Я відновив їх виконання, і Дмитро Дмитрович приїжджав до Ленінграда на репетиції та концерти.

— А яким був у житті цей музичний геній?

— З усіх великих людей, яких я зустрічав чи читав про них, я не знаю такої людини на Землі, як він. Його самого неодноразово цькували, звільняли з роботи й залишали без шматка хліба його і його родину. І при всьому цьому він ніколи не був байдужий до лиха інших людей. Причому, він не лише допомагав усім, хто до нього звертався. Він сам дізнавався про те, що комусь погано. І доти клопотався, доки не домагався свого. Погодьтеся, таких людей у нас небагато, а він був такою людиною, тому й музика його людяна.

— У вас теплі стосунки з праправнуком декабриста Сергія Волконського композитором Андрієм Волконським, який живе тепер у Франції, в Провансі. А колись він жив у Москві, був керівником ансамблю старовинної музики «Мадригал», який часто приїжджав до Києва. Мабуть, вас об’єднала любов до старовинної музики?

— Не тільки це, але й любов до сучасної музики також. Якось у Ленінграді під час одного з концертів до мене підійшов Волконський, який приїхав дати вечір клавесинної музики, і запросто представився. Я послухав його власну музику й закохався в неї. Так ми зблизилися. Я став пропагувати його музику. Саме в Ленінграді я диригував прем’єрою його твору «Скарги Щози». Щоза — це дагестанська народна поетеса. Коли він поїхав за кордон, я від нього довгий час не мав звісток. А потім він дізнався мій номер телефону і зателефонував мені. Ми відтоді листуємося й телефонуємо один одному. Останній дзвінок від нього був нещодавно. Він був зворушений, що в Україні на Українському радіо відзначили радіопередачею його 65-річчя. А я присвятив йому один із концертів старовинної музики в Олександрівському костьолі. І написав на програмці текст, присвячений йому. Окрім того, про нього з’явилися дві статті в київських газетах. До того ж, радіостанція «Континент» присвятила йому дві двогодинні програми. Одну було присвячено Волконському — композиторові, а іншу — Волконському — керівникові ансамблю «Мадригал». Я це все записав і надіслав йому до Франції. Він був так зворушений, що плакав у телефонну трубку.