ЕВТАНАЗІЯ – дефіцит любові
В Голландії легалізували евтаназію. Що тут сказати? Хіба що, тим гірше для самих голландців, якщо зважити, що вперше в ХХ столітті евтаназія була узаконена і поставлена на широку ногу не кимось іншим, як Гітлером. Воістину мають з кого брати приклад! Окрім всього іншого, це ще одне свідчення, що крайнощі збігаються. Абсолютизація сили викликає почуття відрази до знесиленого і бажання втечі від нього через його усунення зі своєї дороги. Абсолютизація задоволення і світоглядної розпусти з не менш залізною логікою підштовхує знесиленого самоусунутись, щоб не завдати клопотів безтурботному гедоністу.
Коли чуєш про ті аргументи, які наводяться для морального виправдання «лікарської допомоги» при евтаназії, а ще більше, які намагаються видати її за шляхетний прояв людського співчуття, чи навіть — що взагалі не вкладається у жодні рамки — милосердя, чисто по- людськи нелегко зберегти притаманну дискусії пошану перед протилежною думкою, з якою бажаєш вступити у діалог. Як на мене, таким «співчуттям» прикривається внутрішнє безсилля посвятитися іншій людині, гедоністичне переконання, що жоден хрест не вартий того, щоб його нести. Не милосердям керується той, хто стає співучасником «добровільної» смерті іншої людини. Він керується принципом «немає людини — немає і проблеми».
Ніде правди діти, всі ми більшою чи меншою мірою не здатні знести вигляду безпорадної, немічної, приреченої людини. Про певну психологічну «ломку» і моральну боротьбу із самим собою розповідають всі ті, хто не на словах, а на ділі прийняв у своє життя і терпіння неповноправних, покинутих, безнадійно хворих людей. І в цій спонтанній «відразі» навряд чи було б щось осудне, якщо б ми були лише живі істоти і не більше. Адже життя не може не цуратися смерті. Проблема, чи радше навпаки, наше щастя в тому, що ми не просто живі істоти. Ми — люди. Але чи залишаємося ми на висоті своєї людськості, коли чи в теорії, чи на практиці приймаємо евтаназію як щось нормальне і гуманне?
Але як бути з тим, хто страждає, хто зазнає нестерпних терпінь? Чи не блюзнірством звучатиме для нього моральний осуд евтаназії, чи не сприйматиметься вона ним як вияв милосердя? На це питання відповісти найважче. Але я, принаймні, спробую.
Справжнє терпіння — це завжди пережиття безглуздості, відсутності будь-якого смислу. Не всякий біль, до речі, може стати джерелом терпіння. Адже є біль, який виконує цілком конкретну фізіологічну функцію, який «попереджає» організм про якусь небезпеку і який з цієї причини є змістовним. Але є також біль, який переходить усі рамки можливої змістовності, як, наприклад, біль безнадійно хворих, приречених до смерті осіб. Людина опиняється перед обличчям пережиття безглуздості свого життя. І саме це, як правило, підштовхує людину до евтаназії.
Майже неможливо вибратися з цієї ями самостійно. І для цього поруч має бути інша людина. Любов, прихильність, присутність, лікоть іншої людини є найкращими і чи не єдиними ліками у цій ситуації. Найсучасніша техніка і найефективніші знеболюючі препарати не здатні на чудо, яке може здійснити людське серце. Любов немовби знаходить під нашаруванням болю, в який перетворюється життя людини, глибше добро. І це добро вона проголошує перед цілим світом і в першу чергу перед тією людиною, яка сама терпить. Цим добром є неповторна цінність людської особи. Недарма папська енцикліка «Відкуплення людини» називає любов «глибоким подивом перед цінністю та гідністю людини». І чи не тому той, хто терпить, віднаходить сенс свого життя лише завдяки зустрічі зі щирою любов’ю іншого?
Існують також думки, які намагаються подати рішення піти на евтаназію як своєрідну самопожертву. Мовляв, бувають випадки, коли безнадійно хвора людина не бажає бути тягарем для своїх рідних, для тих, кого любить, і погоджується на евтаназію. Випадки такі дійсно бувають. Але говорити при цьому про самопожертву все одно, що говорити про «самопожертву» Адама в одній з літературних версій гріхопадіння перших людей. Мовляв, Адам не міг залишити Єву одну після того, як вона згрішила, і повівся як справжній лицар, коли теж скуштував від забороненого плоду. На подібну «самопожертву» евтаназії може зважитися лише та людина, яка свідомо чи несвідомо відчуває або припускає, що ті люди, яких вона хоче таким чином звільнити від себе, ставляться до неї як до засобу для свого задоволення. Не виключено, що десь глибше за цією «самопожертвою» ховається страх, що інші люди не витримають іспиту на любов, а, можливо, й страх, нестерпний для терплячого, що він може спасти непотрібним, зайвим, дійсно тягарем для інших людей. Може бути ще тисяча інших причин, чому людині може прийти на думку ідея евтаназії. Зі зрозумілих причин я не ставлю собі за мету згадувати їх усіх. Для мене радше важливо підкреслити, що лише пережиття любові з боку інших може виробити імунітет у того, хто терпить, від подібних думок.
Підсумовуючи, хочу зазначити, що питання і потреба в евтаназії може виникнути лише у суспільстві, яке відчуває гострий дефіцит любові. Вона може постати лише в суспільстві, яке вбачає зміст життя у накопиченні задоволення. Вона не може не виникнути в суспільстві, де цінність і потрібність людини вимірюється її ефективністю чи продуктивністю, її придатністю бути конкурентоспроможним товаром на ринку потреб та їх задоволення.
А рецепт може бути лише один. Будьмо людьми і не даваймо спокуси до евтаназії. Все залежить від нас.
P.S. «День» запрошує вас висловити свою думку щодо проблеми, висвітленої у матеріалі п-на Добка. Проблеми, яка сьогодні дискутується в усьому світі і поділила людей і суспільства на тих, хто «за» і «проти». Особливо багато прихильників можливості добровільно й безболісно піти з життя є серед старих людей, для яких життя часто повністю втрачає сенс. Хоча б через те, що старі люди зовсiм залежать від інших і це неможливо змінити.
