EX NIHILO
Проте коментувати афоризми — справа небезпечна. Того й дивися, зісковзнеш на банальність, а то й вульгарність. Це все одно, що, розповівши анекдот, пояснювати, чому треба сміятися. Таке застереження нашіптував мені внутрішній голос, коли я задумав це enterprise — дати коментар до афоризму Френка Заппи. Але тут спливла в пам’яті цитата з Алфреда Вайтхеда: «Вся західна філософія — це коментар до Платона», щось схоже на це. Треба ж! Декарт, Кант, Хайдеггер — всі ці стовпи, тільки те і робили, що читали тексти Платона та коментували? Серйозна це, мабуть, справа.
Однак ближче до справи. Хоч ні, ще хотілося б про коментування взагалі. Кумедним у цій справі є те, що один витлумачить так, а інший — зовсім протилежно, і обидва мають рацію, а тому задоволені. Як говориться, на всіх вистачає. А ось у об’єктивістів не так. Якась, я б сказав, жадність. Вони, зануди, вічно сваряться, доводячи один одному, свою правоту. Кожен вважає, що тільки він і схопив те, що задумав повідомити нам автор. Ось, наприклад, iз Пушкіна: «Во глубине сибирских руд... и братья меч вам отдадут». Пригадуєте, у школі вчили. Говорили нам, що у цьому вірші поет закликає до боротьби, можна сказати, до повстання. Тоді все тлумачилося у цьому напрямку. Матроси якогось броненосця влаштували читання на палубі, а потім надіслали автору колективний запит: «Товаришу Горький, де у вашій п’єсі «На дні» заклик до повстання?». Так от, один юнак взяв та й прочитав Пушкіна навпаки. Не до повстання, виявляється, закликав поет, а до упокорювання. Почекайте, мовляв, хлопці, я у царя був, скоро відпустить. Дуже обурилися тоді об’єктивісти. Неначе вони бували у голові Олександра Сергійовича і дізналися, що там насправді відбувалося. Або комедія Данте, яку чомусь після нього назвали «божественною». Людина писала про любов. До того ж — моральні повчання, щоб ми, грішники, знали, що з нами буде Там. Через приблизно п’ять століть все це забули. Освіта започатковувалася, природознавство набирало сили. Академія Флоренції створила комісію, якій доручалося за твором Данте вивчити топографію пекла. Стало зрозумілим, що Данте писав не про любов, а про устрій того і цього світу.
З НІЧОГО СТВОРЕНО СВІТ
Але повернімося, нарешті, до Френка Заппи, до його прекрасного афоризму. «Зробити щось iз нічого»... Та саме ж так було створено світ! Греки до такого додуматися не могли. У них бог-деміург робив світ iз чогось, тобто у порядковував первинний хаос. Отже, за шість днів? Молодому читачеві я дам пораду: коли вам яка-небудь тітка вже вкотре скаже про ці шість днів, ви делікатно поправте: «Не за шість, а за три». Тому що «з нічого» Бог дійсно творив тільки три дні: перший, п’ятий і шостий. У Біблії про це сказано на початку першої книги Мойсея («Бут. Гл.1, вірші 1, 21, 26). У ці дні Бог створив небо і землю, життя і людину. Поява саме цих, так би мовити, об’єктів позначається в Біблії словом «створив» (староєврейською — «бара»). Це — три особливих точки в історії світу, моменти появи трьох якісно різних його сфер, причому кожна з’являється на основі попередньої, мовби надбудовується над нею. Звідси, до речі, виникло і сучасне уявлення про світ, що складається з неживої матерії, царства життя і соціальної сфери.
А що ж інші три дні? У ці дні Бог робив щось iз чогось, з готового матеріалу. Староєврейською ці дії Бога позначалися словом «асса». Наприклад, на третій день Бог наказує: «нехай породить земля зелень», тобто траву і дерева. І земля породила зелень. Зробила iз себе, згідно зi Словом Божим. Отже, рослинний світ щодо землі не є чимось якісно новим. Це, можна сказати, тільки модифікація землі. І якщо душа жива, тобто життя, створена тільки на п’ятий день, то рослини не відносяться до живих істот? Виходить, що так.
З цією обставиною пов’язана кумедна історія. Свого часу одна пані-філософ активно проповідувала ідею боротьби зі смертю в дусі мислителя Миколи Федорова. Суспільний прогрес або вся історія людства в світлі цієї ідеї уявлялися як ріст почуття огиди до «пожирання», винищення живого. А цим, тобто огидним винищенням живого, люди нібито займалися вже в Раю. У пані вибудувався такий силогізм: рослини, як усім відомо ще зі школи, — живі, люди в Раю харчувалися рослинами, отже, вони винищували живе. Тут для нас важливо не те, як «насправді». А те, що можуть існувати дві біології, які проводять межу між живим і неживим у різних місцях. Людина, яка не розуміє цього, яка визнає лише одну наукову біологію, помилково судить про людей у Раю. З погляду тамтешньої біології не пожирали вони живе!
У темі творення давно цікавить мене питання: а чи може Бог здійснити операцію зворотну творенню? Створив світ, а потім раптом взяв та й роз-творив. У абсолютному, звісно, сенсі, а не так, як розчиняють цукор у чаї. Можливо, хтось із читачів відповість на це запитання?
МЕТОД «IЗ НІЧОГО» НАБИРАЄ СИЛИ
Не знаю, як ви, читачу, а я не можу усвідомити думку про створення з нічого. Щоб ось так: нічого немає, а потім раптом щось з’явилося. Скоріше за все, вислів «iз нічого» виконує в мові особливу функцію — спрощувати деякі пізнавальні ситуації. Сказати «з нічого», означає припинити важкі пошуки відповіді на запитання «з чого?». Це якщо йдеться про походження. Наприклад, у давні часи біологи намагалися простежити довгі ряди перетворень. Потім справа істотно спростилася — стали посилатися на мутації. «Звідки це? — Та це ж мутація!». А раз мутація, то запитання «звідки?» не має значення. Послатися на мутацію, означає при поясненні використати метод «з нічого». Або історики. Простежують зв’язки подій, все плавно, одне за другим, одне з другого. І раптом, бац! «А потім, — кажуть, — відбулася революція». Отже, набридло простежувати. Там, де революція, там розрив історичної траєкторії. Знову, як виявляється, вдалися до методу «з нічого».
Вченим можна, але прості люди цього не люблять — явища з нічого. Це добре розумів Ісус Христос. Ну що там варто було йому на весіллі у Кані Галилейській, де він був iз матінкою, створити вино з нічого? Але ж ні, коли виявилося, що бракує вина, велів Ісус служителям наповнити посудини водою. Ті наповнили по вінця. А коли розпорядник покуштував, виявилося, що там вино, і притому чудове. Так що нареченому навіть було зроблене зауваження: «всяка людина подає спершу добре вино, а коли нап’ються, тоді гірше; а ти добре вино досі зберіг» (Іван. 2, 10). Чи ця історія з годуванням п’яти тисяч людей. Знов-таки не з нічого Ісус створив їжу, а розмножив п’ять хлібів ячмінних і дві рибки, що були в одного запасливого хлопчака. І вистачило, і залишилося. Зібрали ще дванадцять коробiв шматків, що залишилися.
Через це «з нічого» здавна не люблять прості люди торговців і фінансистів. Наскільки зрозуміла справа землероба! Що посіє, те й пожне, в прямому, звичайно, сенсі. Посіяв зерно і отримав зерно. Все ясно: Земля — мати багатства, Праця — батько. І справи скотаря зрозумілі, приплід є приплід. І зрозуміла здобич «кров’ю», тобто захоплення цінностей на війні. Все це — примноження наявного або його приріст за допомогою праці і захоплення. Але вже справа коваля загадкова, під озріла. У вогні й димі щось він там поробляє. А виходять речі, яких не було. Які не виростають із собі подібних. Він не просто примножує, він творить або перетворює. А що ж гендляр чи лихвар? У них уже, напевно, справи чаклунські. Тут купив, там продав. Чи сьогодні позичив, завтра повернув iз відсотками. З чого багатство? З нічого. Сьогодні ми можемо пояснити: не з нічого, а з простору і часу, тобто купець експлуатує простір, а лихвар — час. Але простий народ цього не зрозуміє. Народ судить просто: раз не фізичною працею нажите багатство, значить обдурюванням чи крадіжкою.
Але ж ці персонажі — землероб (скотар), ремісник, фінансист — символізують історично домінуючі типи людської діяльності. Від простих справ на лоні природи, коли людина просто присутня при природних процесах, трошки до них доторкаючись, до складних символічних операцій, до яких зводиться практично все сучасне життя — такий історичний шлях людства. Скільки людей у розвиненій країні зайнято сьогодні в сільському господарстві і скільки в сфері фінансів. А чому, до речі, при всій важливості цієї сфери не торкається її наша школа? Хіба це не актуально — готувати людину до життя в світі, в якому все виникає з нічого.
З НІЧОГО — ЗНАЧИТЬ ІЗ СЕБЕ
Так, саме так. Iз себе, або, як раніше говорили, з душі. А щоб вийшло щось вартісне, потрібно душу приготувати. Над цим багато розмiрковував Микола Гоголь. А в «Портреті» і висловив. Як, маючи великий талант, але нечисту душу, в зображених художником обличчях проглядає замість належної святості щось демонічне. І який важкий шлях очищення душі. Нечистою душа стає від того, що людина грузне в суєті життя, в дріб’язкових інтригах, суперництві і подібному. А наприкінці цього важкого шляху очищення він дістає право сказати близькій людині: «Рятуй чистоту душі своєї. Хто містить у собі талант, той чистіше за всіх повинен бути душею». Сьогодні про душу говорити не прийнято, відзвичаїлися. Все більше про «know how». Іншими словами, iз себе, значить — зі знання.
Якщо з нічого, значить — із себе, то все, що поза митцем, не істотне. Це, мабуть, головне — неістотність того, з чого творить людина. Цієї самої матерії, скажімо, глини, каменю — он скільки, задарма бери. А скульптуру, яка виходить зі знання, як відділити від кам’яної громади зайве, задарма не дадуть. У співтовариствах, так би мовити, естетично орієнтованих, матерію віддають задарма, а форму чи ідею, або фасон — продають. Як кравець Штауб, який за свідченням Генріха Гейне брав за фрак, зшитий із власного сукна, стільки ж, скільки за фрак, зшитий із сукна замовника. Ось вам неістотність матерії. Для людей понад усе ця неістотність помiтна в роботі з матерією слова. Тому поезія — вище мистецтво. Поету не треба нічого з того, що поза ним. Він сам — джерело, сам — інструмент.
А тріумф створення з себе — створення людини. Вже було створено весь світ. Залишалося головне — створити того, заради кого все це. Бог не взяв бридку мавпу. Він взяв найнижче, нижче нікуди — прах земний. І створив із нього людину. Але чи є людина прахом земним? Ні, вона є образом Божим. І лише тому вона така, що Бог «вдихнув у обличчя її подих життя». Вдихнув, так би мовити, самого себе. Тому людина не є «вищою» формою розвитку матерії. Вона — зовсім інше. Один матеріаліст заперечив мені: «Чому ж Бог створив людину схожою на мавпу? А для нагадування: станеш таким, якщо послабиш зусилля залишатися людиною, рухатися вгору. Можливо, тому один теолог сказав: «Культура — це зусилля».
... І ПРОДАТИ
Сенс цього додатку у визначенні Френка Заппи — підкреслити той простий факт, що твір мистецтва має цінність, і що це визнано людьми. Можуть зазначити, що мову потрібно вести про естетичну цінність. До чого, мовляв, тут гроші? Так кажуть, повторюючи за романтиками, котрі наговорили про гроші багато дурниць. Є якийсь моральний ефект у тому, щоб говорити гидоту про життєво важливі речі. Цим, можливо, стримується пристрасть до володіння. А ще в такому ставленні до грошей прозирає ідеал «природності», схиляння перед натуральним господарством. Гроші — це, знаєте, знаки, «простий продукт» — важливіший. Ці уявлення йдуть у минуле, в міру того, як світ стає все більш знаковим, все менш природним. Так, гроші — знаки, інформація про визнання чогось істотним. А що ж до людини — інформація про її здібності. «Скіль ки він коштує?». На невільничому ринку це запитання мало одне значення. Сьогоднi так можуть запитувати, маючи на увазі запрошення світового світила для читання лекцій, чи великого артиста до опери, чи знаменитого футболіста до клубу. Людина варта стільки, скільки вона здатна зробити з нічого, iз себе, iз душі. Самодостатність — сутність митця. Цим він відрізняється від генералів і президентів.
