Фаворитка
Жінка «економ-класу», що стояла поряд, теж уважно розглядала посуд з Марокко, і водночас наші руки потягнулися до однієї й тієї ж кавової чашки. Ми мимоволі подивилися одна на одну. «Нічого не можу з собою вдіяти», — тут-таки зізнаюся незнайомці.
Кожного разу закохуюся в нову кавову чашку, у мене вже своєрідний гарем з них. З точки зору професіонала, це зовсім не системна колекція, а швидше, законсервоване враження від зустрічі. Сьогодні люблю цю, завтра — іншу. Інколи по два роки п’ю лише з однієї чашки, особливо бажаної, як зараз із крихітки, купленої в магазинчику на самій верхівці Ейфелевої башти. Вже відчуваю, що ця, марокканська, виразно починає хвилювати фантазію. Хочеться обійняти її рукою, погладити боки, розписані соковитими фарбами пустелі орнаментами, доторкнутися губами до напою в ній, і відразу вловити — чи надовго новинка втримається у фаворитках. Утім, жодна не ображається — всі користуються попитом.
Звичайно, це сімейна пристрасть. Почалося все колись з чашок, таврованих лише кільцями чергових Олімпійських ігор, а тепер купую лише за настроєм, переважно в якихось подорожах. Коли п’єш з новенької філіжанки, здається, що навіть міський краєвид з вікна набуває коштовної рамки і стає чудовим пейзажем, адже йдеться зовсім не про крутий антикваріат, а швидше, про зустріч зі своєю реакцією — моє чи не моє.
— Silver, silver, — виразно вигукував продавець поруч. — Камені з Сахари, — інтригував він. І ось вже і жінки, і чоловіки риються в оберемку, та ні, в цілій купі срібних прикрас. І хоч давно байдужа до нових придбань, будучи однолюбом, міцно прив’язаним до власних прикрас, і зовсім не з дорогоцінного металу, я також занурилася в захоплюючий пошук. Зустрічалися тут і чоловічі персні з каменями таких екзотичних відтінків, які, напевно, можуть народитися лише в Сахарі, але особливо сподобалась каблучка-тиждень. Сім каблучок, сполучених між собою якимсь хитрим способом, постійно змінювали свою форму на пальці. Вгадувався теж характер пустелі — зараз вона млосна і яскраво-жовта, а за мить може стати і темно-бордовою, і навіть чорною. «Це — ручна робота», — нашіптував продавець у загадковому вбранні.
Недорогі речі, зроблені уміло і в далеких від нас краях, легко набувають виразного шарму. Відчуваю — настрій сколихнувся, ніби, знаєте, вийшла в сад, і вітер розбурхує волосся. Тільки не з Сахари, він там досить страшний, утім, фантазія обов’язково підкаже, звідки повіяв свіжий вітер. Вона завжди мобільна, і це позавікова якість.
Аби поблукати по марокканському базару, зовсім не потрібно проводити в літаку довгі години (щоправда, від такої подорожі і не відмовилася б, та спритні люди з кредитного союзу, поки перебувала в хмарах вічної довірливості, поцупили мої гроші, і схоже, що втрата репутації їм самим «по барабану». Тримають фасон, ніби нічого й не сталося, а обдурені вкладники обробляють свою грядку, хто як може). Ось і подорожувала цього літа у власному місті, а з виставкою зустрілася в центрі Києва. Того дня лив такий дощ, що навіть якось незручно було ступати на килими виставкового залу, де зачаровували небаченої форми ліхтарі, шкіряні вироби, солодощі. Підхопивши особливий настрій мандрівника, починаєш легко уловлювати незнайомі пристрасті умільців, ніби зустрічаючись поглядами з експонатами, розуміти традиції далекого народу, навіть настрій, з яким працював майстер. Для когось лише гроші, вкладені в подорожі, є вельми дієвим показником власної привабливості, а мені та багатьом іншим гостям вистачило й цих нових знань та милих дрібничок.
Там, де немає нудних речей, немає і нудних думок. Учений і письменник Януш Вишневський, який чудово володіє пером, якого визнав увесь світ, якось сказав: «Господи, допоможи мені бути такою людиною, якою мене сприймає мій пес...»
Ще мені сподобався плин думок Роберта де Ніро. Він має право так огризнутися: «Якщо я люблю погрітися на сонці і можу півдня просидіти на терасі з гарним краєвидом, це зовсім не означає, що я вирішив піти на пенсію. Мої спроби насолодитися маленькими речами не мають зі старістю нічого спільного».
Як я його розумію, особливо в тому, що півдня просидіти на терасі. Цього літа і в мене це вийшло.
Продовжуючи подорожі у відвертість, здивувалася також інтригуючій статистиці. Виявляється, 15% чоловіків скаржаться, що жінки їм не допомагають по господарству, а циніки стверджують, що єдиною причиною, чому біблійний Мойсей так довго водив народ по пустелі, була чоловіча гординя, що не дозволяє йому спитати жінку, як пройти...
Якщо нам майже вдалося стати сильною статтю, то тим більше треба оберігати свою територію і мати можливість гратися своїми іграшками, які зігрівають. Якщо цікавим є, скажімо, роман різного ступеня важкості з новою чашкою, то чому б і ні. Самій сплачувати за свої забаганки — це так сексуально.
Та все ж як прекрасно бути слабкою статтю...
