Фініта ля комедія

19 лютого о 17:00 у конференц-залі Палацу «Україна» відбулася зустріч Михайла Жванецького з київськими журналістами. Він представляв нову книжку «Мой портфель». Жванецький був у блискучій формі: розкутий, дотепний, меткий і парадоксальний. Практично відразу в нього встановився абсолютний контакт із журналістською аудиторією. Були й питання, які завжди повторюються, типу «що сатирикові можна, що — не можна», але були й оригінальні, наприклад, про співвідношення й прерогативи Москви і Києва, які стосуються економіки й культури. Його блискуче інтерв’ю ми вмістимо окремим матеріалом, оскільки воно дійсно того заслуговує.

Представлення свіжої книги Жванецького було в рамках телеконцерту «Комедійний клуб», що починався о 19:00. Окрім Михайла Михайловича там було заявлено Арлазорова, Шифріна, Гальцева, Смоліна та інших.

Сцену було оформлено багатообіцяюче, з відомим шиком. Якась умовна Вітальня гумору, де над каміном висіли портрети класиків жанру. Райкін із трагічними очима, іронічно всміхнений Гоголь, пустун де Фюнес і бадьорий дует Тарапуньки й Штепселя. Для вагомості «було присутнім» погруддя Арістофана — автора стародавньогрецьких комедій. По боках стояли манекени двох лицарів. У одного в руках була сурма, у другого весло. Суміш середньовічного романтизму з соціалістичним реалізмом.

Оформлення в дусі «Навколо сміху». Програму Олександра Іванова — я, як і багато хто, обожнював у дитинстві. Цей дизайн розраховувався на ностальгічні настрої, щоб відмежуватися від того, що в цій галузі зараз витворяє Петросян і Ко.

На сцену «фірмовою» вільною ходою пройшов Ян Арлазоров. Однак зв’язним текстом він, як конферансьє, публіку не став балувати. Ян то оповідав стародавні анекдоти, то робив виступаючим такі багатоповерхові, ваговиті компліменти — щоб дослухати їх, потрібно було робити зусилля. Жванецького він представляв хвилин двадцять. Письменник відверто втомився чекати допуску до мікрофона.

Виступ Жванецького — ударний номер. Щодо недавніх українських подій — повне влучання. Якби я здогадався після його виступу піти — не помилився б.

Старий і начебто непоганий був автор Юхим Смолін, який прочитав два настільки несмішних і вульгарних оповідання, що після них можна розучитися сміятися назавжди. Доброзичлива київська публіка, звичайно, трохи сміялася, але навіть для неї це межа можливостей.

Роман Карцев читав уривки з нової вистави за Семеном Альтовим. І того, і іншого — поважаю. Але цей твір вдалим не назвеш. Карцев, здавалося, сам заплутувався в нагромадженні слів.

У якійсь мірі міг врятувати ситуацію ведучий, але він — топив її остаточно. Зв’язки між номерами у Арлазова були в дусі: «за ударну працю» — вручити молоток. Якщо це — «споживчий кошик» — виносився кошик із продуктами. Лобові каламбури. Передавалося залі і те, що тверезий Арлазоров, який постійно зображав «мужика напідпитку», сам утомився від своєї маски.

Комік-трупа «Лицедії» (до Полуніна це немає ніякого стосунку) з трьома дамами-клоунами — завдала відчутного удару по жіночому самолюбству, а пародійний співак Марат Раві — зрівняв із землею чоловіче.

Коли актори виступають так погано — їх трохи шкода. Але після того усвідомлюєш, що самому жити не хочеться — ставало шкода себе.

За дві години такого садистського знущання зі смаку — до дев’ятої вечора — я просто не витримав. Терпіння потрібно мати партизанське. Про виступи Шифріна та Юрія Гальцева тому нічого сказати не можу. Не дочекався. Концерт повинен був, мабуть, тривати ще години півтори. Але вже багато хто потихеньку змотувався в гардероб. У залі залишалися лише люди з міцними нервами.

Щоб не закінчувати на такій похмурій ноті, процитую шматочок спічу Михайла Михайловича про помаранчеву революцію: «Хто б не опинився вгорі — вони завжди думають однаково. І ми це знаємо. І вони знають, що ми це знаємо. Ми йдемо заради свята. А куди подінеться величезний натовп урядовців, міліціонерів, міністрів. Тих, хто перетворює результат, який буде, на результат, який був. А поки що — прошу до столу!»

Бурхливі овації!