Фотографія на згадку
З’являється ідея, і відразу починаєш її крутити, м’яти, додумувати — і ось, дивишся — зі схематичної, такої, що важко піддається опису, віртуальності поступово вимальовувався сюжет чогось. Головне, дорогою не надмірно знепилити думку, надавши їй непотрібної стерильності. Вважаю, що навіть свої недоліки можна прихопити в дорогу, і вони в творчому казані можуть стати пікантними, додавши задуманому індивідуальності. Один розумний, щоправда, дуже впевнений у своїй правоті редактор, стверджував, що матеріал — скажімо, написаний жінкою та позбавлений флеру вторинних жіночих ознак, — тьмяний і пісний. Що він мав на увазі — можна фантазувати. Швидше за все те, що в творчому запалі працює на ідею все, і навіть власна недосконалість, переплавляючись на щось нестандартне. Головне — виставити план-перехоплення нудно-правильному, звично-розсудливому, повчально-нудному — чомусь, що, вловивши прогріх, відразу квапиться пригасити порив — мовляв, ця «трин-трава» росте для інших, їм її й косити.
У кожного є особливе НЗ — запах тієї єдиної «трин-трави» дитинства. Він може бути дорогим, дуже дорогим і навіть легендарним. Поринати час від часу в нього — більш ніж захоплююче. Нещодавно ми, різновікові подружки, отримали сигнал: знайти свої найцікавіші дитячі фотографії і якомога скоріше принести. Усе це знадобиться для колажів, які доповнять і прикрасять експозицію виставки. Що тут почалося! У мене художниця — автор виставки — просто спустошила стіни, оскільки свої улюблені дитячі фотографії, а також фото членів сім’ї, я давно оформила, і більшість постійно знаходиться перед очима. Дивитися на них щодня стало звичкою. Виявляється те, як вони активно працюють, особливо гостро я зрозуміла, коли ті на якийсь час зникли зі стін. Постійно, натрапляючи поглядом на порожні квадрати, де завжди були улюблені обличчя, почала відчувати дискомфорт. Стало не вистачати, наприклад, тієї 6-річної дівчинки, яка, стоячи поруч зі всміхненою мамою, щодуху притискає до себе нову ляльку. До цих пір пам’ятаю те величезне щастя від такого подарунку й гостре почуття остраху, що якщо не буду так міцно тримати, та раптово зникне. Що ми хочемо зрозуміти, коли пильно вдивляємося в себе з минулого, що осмислити?
Розглядаючи стос принесених фотографій, ми провели незабутній вечір. Кожен розповів про свій пошук і спогади, про те особливе значення для сім’ї цих портретів дитинства, які й в інтер’єрі прожитих років стали неповторними.
«Ось тут, — розповіла подруга, — я біля піаніно. Бачите, майже плачу. Прекрасно пам’ятаю, що здавалася собі тоді якимось біороботом, жертвою підвищеної батьківської пильності. І ці їхні вічні слова: «вкладешся зараз у своє життя — потім буде легше». Як я мріяла про бунт, чому за мене вони всі вирішують, адже так хочеться свободи! Вдалося «віджатися» на дорослих — заняття музикою залишила. Жалкую все життя!»
Зараз розповім і свою історію — почула від 45-річної Наташі. У неї двоє дітей-школярів, яких ніяк не може привчити до системної працьовитості. Саме ця фотографія вчора, коли вдома перебирала архів, вивела мене перед дітьми на чисту воду. Бачите — на фото — ось я, а поруч — однокласниці. Нам доручили терміново підготувати стінгазету. Дівчатка як один взялися до роботи, а мені було ліньки працювати. Сиділа за столом, помітили, дещо збоку, і думала: пам’ятаю про хлопчика з паралельного класу. Зайшов тато однієї з подружок і говорить: зараз вас сфотографую за роботою. Я рвонула ближче до групи з газетою, але тато зупинив, сказавши: сидіть як сиділи. Ось на фото і видно, хто працює, а хто — ні. Коли зізналася в цьому дітям, стало навіть якось затишніше в будинку. Подумала: що це я все тисну та тисну на своїх школярів, сама ж була такою. Не хочу, раптом зрозуміла, аби їх весь час переслідувало почуття провини. Не такі вже вони злісні ледарі. Один мій знайомий любить повторювати сумний жарт: не забути б, що життя має властивість закінчуватися, і не пропустити б цей момент, постійно на нього скаржачись.
Фотографії, які ми перебирали, належать до часу, коли не було слова «тінейджер», частіше звучали слова «дитинство», «отроцтво», «юність». Саме старі фотографії оголювали те, що дитячі проблеми також були, як і сьогодні, гострими та щемкими, що багато страхів пережили і діти, й їхні батьки, коли знаходилися в юному віці. Привабність старих фотографій допомогла відчути щось давно незатребуване, піднятися, або, вірніше, піднестися над метушнею та нав’язаним спілкуванням з одними і тими ж особами на телевізійних екранах. Зрозуміти щось важливіше, випивши, немов на брудершафт, наші дитячі спогади з їхнім бунтарством і відчайдушністю, наївністю та вірою. Мабуть, згрішу зайвою пишномовністю, повторивши: все це — безцінне. Не все перекладається з дитячої мови на дорослу — погляди на багато проблем теж зростають і переростають. Настане час, і діти, які виросли, все зрозуміють, не розірвавши взаємозв’язок поколінь.
Як же, на щастя, вчасно прийшла ідея створити таку виставку та прикрасити її нашими личками! Отже, будьте певні — ми обов’язково за це вип’ємо від душі. Задумали глінтвейн, щоб стало ще тепліше.
