Футбол без окулярів,

Минулого тижня «День» опублікував інтерв’ю з волонтерами з Донецька, які коментують матчі для людей із поганим зором (див. «День» № 105 від 20 червня). Під час чвертьфінального матчу Іспанія — Франція ми спробували сприйняти футбол «по-іншому» — на слух. Автор репортажу зняла окуляри й увімкнула радіо на частоту 96,7 FM, на якій ішла трансляція.

Кожен із уболівальників може тільки мріяти про такі місця — я сиділа відразу за лавою збірної Іспанії. Як кажуть, можна було навіть розгледіти зачіски футболістів і малюнки на бутсах. Проте коли стартовий свисток пролунав, автор зняла окуляри, увімкнувши радіо на хвилі 96,7 FM, де дві волонтерки коментують матчі для тих, хто має проблеми з зором. З навушниками на своїй частині трибуни я сиділа одна-єдина.

Футбол розпочався досить динамічно, і дівчата жваво коментували події на полі. Проте особливість коментування такого типу полягає в тому, що коментатори мають описувати все, що відбувається, досить детально, щоб слухачі бачили картинку бодай у своїй уяві. З цікавих моментів коментування можна виокремити добрі описові пасажі. Так, наприклад, мені сподобалось, що під час підготовки одного зі штрафних дівчата розповіли про цікаву зачіску іспанського футболіста Іньєсти. Я одразу ж уявила собі це та посміхнулась своїй уяві. Був цікавий епізод із футболкою француза Рібері. На полі вирували такі футбольні пристрасті, що на гравцеві французької збірної буквально розірвали футболку, й він змушений був перевдягнутись прямо на полі. Хоча цей епізод я не бачила на власні очі, але завдяки словесним описам дівчат я почула й уявила його.

Відомо, що коли одне з відчуттів не працює, інші загострюються. Саме так і відбулося зі мною. Мої вуха почали реагувати на будь-який шум. Тільки уявіть: на матч прийшли 47 тисяч фанатів: іспанці, французи, росіяни, найбільше, звісно, українців. Не знаю, як цього разу, але за даними прес-служби приймаючого міста Донецька, на поєдинку Україна — Англія децибели дорівнювали гучності Ніагарського водоспаду... Звісно, на цьому матчі було значно тихіше, проте для моїх на той момент дуже чуттєвих вух кожен звук, крик, оплески заважали чути радіо.

Таку мою «акцію» сучасні художники, напевно, могли б назвати своєрідним соціальним перфомансом. Аналогічний акціям донецького художника Пьотра Армяновського, який їздив Києвом на інвалідному візку або на колінах ішов від метро «Арсенальна» до Києво-Печерської Лаври. Проте на відміну від Армяновського, який дійшов до кінця запланованого маршруту, я не змогла витримати 90 хвилин у страху в оточенні натовпу. Наприкінці першого тайму я вдягнула окуляри та відчула свободу. Крики стали тихішими, а я ніби виросла. Одягнувши окуляри, я не вимкнула радіо. Сприймати події на полі стало значно приємніше: я їх і чула, і бачила.

Аналізуючи свої враження, можу сказати, що абсолютно не уявляю, як у нашому гучному мегаполісному світі люди живуть без зору. Ще й у ситуації, коли ніхто не намагається їх від цього світу захистити.