Ґендерна пісня інтелектуалок

Отже, за визначенням Інституту: «Ґендерні студії — це політкоректний термін, який уведений у науковий обіг західними вченими на початку 1980 х років, коли науковці відчасом пристрасного аналізу патріархату та суто жіночого досвіду перейшли до аналізу власне ґендерної системи відносин у суспільстві та культурі. Тому в поле зору дослідників потрапляють як жінки (та конструкції фемінності), так і чоловіки (та конструкції маскулінності). Поняття ґендеру — це соціокультурна концепція статі, яка вживається для розрізнення культурної конструкції статі та статі біологічної». Перечитавши це визначення кілька разів, можна скласти приблизне уявлення про предмет... У підготовці першого числа «Виднокола» брали участь Оксана Забужко, Марта Богачевська-Хом’як, Віра Агеєва, Євгенія Кононенко, Людмила Таран інші. Титульна стаття першого номеру за авторством М. Богачевської-Хом’як «Жінки і розуміння Східної Європи» узагальнено окреслює проблематику: «Жіночій історії не вистачає самовизначення та чітко сформульованої ідеології, що виступає передумовою таких досліджень... Це ж можна сказати й про Східну Європу: їй не вистачає самоусвідомлення та самооцінки».

Презентація часопису відбулася у гостинних стінах Києво-Могилянської Академії — єдиному навчальному закладі в Україні, де існують кілька курсів з ґендерної тематики. Створено «Виднокола» за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Сама акція видалася, м’яко кажучи, не дуже багатолюдною, натомість місцями досить потішною. Так з приводу започаткування сайту О. Забужко цитувала класику: «І ми, Химко, люди...» Засновниць проекту вперто поривалися назвати «патріархами», потім «матріархами» і, зрештою, зупинилися на «матриархині-фундаторки». Головний редактор часопису В. Агеєва також підняла тему української іконографії — зокрема те, як у підручниках зображено трьох хрестоматійних представниць національної літератури: Марка Вовчка, Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. З вродливих тендітних жінок за старими лекалами зроблено дебелих «революціонерок» з кам’яними обличчями. Зображення Лесі на найбільшій купюрі у 200 гривень також не дуже відрізняється від виразiв обличчя неодмінно вусатих представників славної національної історії...

Інша половина презентації була присвячена виходу у світ другої книги з серії «Текст+контекст», що її започаткувало видавництво «Факт». Предметом розгляду першої був великий італієць Данте, його «Божественна комедія» та її українське відлуння — то продовжила серію «Їм промовляти душа моя буде: «Лісова пісня» Лесі Українки та її інтерпретації». Упорядником виступила відома літературознавиця, доктор філологічних наук, професор НУ «Києво-Могилянська Академія» Віра Агеєва. Окрім власне тексту «...пісні» та додатку у вигляді народних волинських мелодій, які Л. Українка вибрала до твору, згідно концепції серії, створено розлогий контекст: ґрунтовне тематичне дослідження упорядниці «Неоромантичне двосвіття «Лісової пісні», з листування Лесі Українки (де присутні згадки про твір) та «Дослідження». Епістолярна частина містить три листи — два до Агатангела Кримського та лист до матері, Олени Косач. Розділ «Дослідження» також складається з трьох робіт: «Лісова пісня» В. Петрова, «Фольклорні джерела «Лісової пісні» Лесі Українки» П. Пономарьова та «Лексика демонології у драмі- феєрії Л. Українки «Лісова пісня» Й. Дзендзелівського. Разом вони утворюють доволі повну картину аналізу твору. Втім, є кілька зауважень щодо «грамотності» пропонованого матеріалу: так на сторінку 172 у роботу Пономарьова вкрався прикрий недогляд у вигляді кальки «на протязі століть», що російською у перекладі з української поетично звучить як «на сквозняке столетий». Не зважаючи на час написання матеріалу, мовний огріх таки слід було виправити, адже книжка, як на мене, адресована передусім педагогічній сфері: покращити розуміння твору вчителями української літератури та позбавити їхніх вихованців (переважно вихованок) залайожених банальностей на вступних іспитах до гуманітарних ВНЗ, де зазвичай одна з трьох тем екзаменаційних творів неодмінно пов’язана з письменницею або й конкретно з «Лісовою піснею». Чим далі в ліс, тим товщі дрова — на сторінці 202 у роботі Дзендзелівського читаємо витяг iз цитати: «звук л в малорусском наречии переходит в в ...» Справа не у міжмовній трансформації звуків, а в неприпустимому визначенні про «наречие» — відверто попахує сумнозвісними імперськими циркулярами ХIХ століття. Відтак цікава спроба з’ясувати етимологію слова «мавка» послаблена сумнівними аргументами. Добре, хоч iз русалкою не дописалися до переходу в «наречие», пов’язавши його з римським поганським святом rosalia, що потрапило спочатку на Балкани, а потім далі на схід...

Додати трохи оптимізму можна, пожартувавши слідом за Іваном Малковичем, який незабаром обіцяє видати рекордсмена світових продажів серед дитячої літератури — серію книжок про Гаррі Поттера. Як відомо, у «Лісовій пісні» теж є «потерчата». Пов’язує слова не тільки дивна омофонічна схожість, але й відверта конфліктність з християнськими традиціями. Потерчата в народній уяві — це діти, що померли нехрещеними; витівки головного героя Джоан Ролінг також далекі від переконань традиційного англіканства. Втім, звинувачувати острівну авторку у плагіаті з української ми не будемо — в цьому світі все так тісно пов’язано...