Гаудi під зоряним небом

Дещо наївна думка може спасти туристові, навіть досвідченому, що до високого сезону він зуміє побувати, мовчки постояти, подумати без метушні біля Храму Святого Сімейства у Барселоні і помилуватися ніби танцюючими будиночками Антоніо Гауді. Таке бажання одночасно і щодня відвідує тисячі охочих у всіх куточках світу, і вони зриваються з місця — і вперед до творінь найфантазійнішого мудреця серед архітекторів. Ось вона, помилка номер один, — величезне людське стовпотворіння перед творінням Гауді, а будівництву храму він присвятив 42 роки свого життя, одразу пояснює очевидне: міжсезоння у любові й цікавості до Гауді та його творчості не буває, а в гостей з усіх країн, далеких і близьких, інтерес до нього постійно лише зростає. Досить сказати, що сьогодні продовження будівництва Храму Святого Сімейства, художнього і духовного символу Барселони і Каталонії, яке, до речі, відповідає задумові давно померлого Майстра, можливе, як нам пояснили, завдяки підтримці вірян, друзів і відвідувачів, тобто нас, туристів, які прагнучи подивуватися, теж поповнюють скарбницю. Пересування площею перед Храмом, та й просте чекання на місці, потребує чіткого й продуманого дотримання правил, наче на перевантаженій трасі, терпіння і приборкання можливої дратівливості. Зрозуміло — усе це знижує градус, заважає осягнути те, заради чого приїхав, промайнуло щось схоже на жаль — навіщо мені все це потрібно. Незбагненний Гауді, віддалений від мене, нехай не в літаковому масштабі, та все ж багатометровим натовпом і, отже, знову далекий-далекий. Хотілося особливої тиші, підтвердження, що не випадковою є цікавість до Храму, хвилеподібних будинків (до них теж далеко не одразу підступишся) Барселони, і до парку Гуеля, де фантазія архітектора зуміла передати неможливе і найголовніше бажання будівничого — будувати, як будує природа, відкидаючи всевладдя прямих ліній, чужорідних пропорцій. Він хотів і зумів уловити в архітектурі і рух хвилі, і змоделювати витонченість травички, яку вітром пригинає до землі, і музику квітки, що розпускається, і все це вплести в геометрію своїх споруд, які,  проте, спираються на віртуозні математичні розрахунки, феномен летючої різноманітності і знань вивчають і вивчатимуть та розгадуватимуть ще дуже довго. Слова Антоніо Гауді: «Усамітнення і широта, як у лісі, — таким буде інтер’єр храму» стають особливо зрозумілими під склепінням центральної нави заввишки 45 метрів. Відчуваючи дотик світла згори, подумки повторюєш слова параграфа з отче наш, написані на центральному бронзовому порталі п’ятдесятьма мовами: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». 1882 року було закладено перший камінь, а через півтора року Антоніо Гауді узяв на себе будівництво святилища і повністю змінив перший проект. 2010 року Храм Святої Родини було урочисто освячено і проголошено базилікою, відкритою для богослужіння. Сьогодні над діючим Храмом нависають будівельні крани, він розширюється, підростає, диктуючи і зміну цієї велелюдної, точніше, найвелелюднішої, частини міста.

Живучи в Києві в безпосередній близькості до Михайлівської площі, Андріївського узвозу, знаю, як постійно перебувати в уподобаному туристами і киянами місці. Дивилася на щільно зачинені вікна будинків навколо і не здивувалася, коли гід підтвердила очевидне: купували тут помешкання з одним настроєм — захопленим і багатообіцяючим, а нині цим будівлям загрожує мало не знесення.

Опинившись у парку Гуель, ще одному автографі яскравого майстра (до речі, черга охочих відвідати парк може рухатися і п’ять годин, але нам, на щастя, квитки замовили заздалегідь), одразу сіла на звивисту, зигзагоподібну лавку. Надто вже вона гарна і вмить привертає увагу до себе, та й вид на весь парк з цього куточка — надзвичайний. Виконана соратником Гауді в техніці декоративного прийому «тренкадіс», а це, якщо довго не мудрувати, — поверхня, щільно облицьована невеличкими яскравими, різнокольоровими, життєрадісними, строкатими і веселими шматочками битої кераміки, джерелом якої часто-густо слугували будівельні відходи чи старий посуд. Зі спогадів тих, хто був поряд з архітектором, вимальовується і така картина — якщо Гауді вподобав за кольором якийсь новий предмет, він його міг придбати й одразу ж розбити, як мовиться, розміняти на дрібницю для своїх задумів. Ось звідки походить харизматичність: з таланту, заглиблення, до того ж цілковитого, у свою ідею і, звичайно, надзвичайно соковитої уяви, яка підказала певний діалог між архітектурою і природою, що, як помічають дослідники творчості Гауді, є «унікальним і драматичним за своєю природою, оскільки підсилює напругу між цими двома началами». Не описуватиму краси парку, вже який день милуюся ним, гортаючи мобільні замальовки, і знову й знову занурююся в унікальний і сповнений символів світ форм. Цей особливий парк 1984 року ЮНЕСКО долучила до списку об’єктів культурної спадщини людства. Історія створення шедевру дуже цікава і непроста, але, якщо коротко, Еусебі Гуель замовив Гауді проект будівництва житлового селища в районі Лисої гори, і стосунки, що склалися між Гуелем і Гауді, стали не просто стосунками творця і мецената — їх пов’язала справжня творча дружба. «Еусебі Гуель збагнув сутність архітектури Гауді набагато глибше, ніж решта сучасників, вони детально обговорювали філософію майбутнього масиву і його іконографічні компоненти. Існують різні тлумачення символічного всесвіту Парку Гуель і його зв’язків із класичною Грецією, християнською традицією і Каталонією. Як Гуель, так і Гауді, мали широкі гуманітарні знання і глибокі релігійні переконання. Окрім того, вони були пристрасними патріотами Каталонії і, окрім безперечної художньої цінності, парк Гуель є одним з найяскравіших прикладів амбітного прагнення промислової еліти Барселони на початку ХХ століття до того, аби здобути славу і перетворити Барселону на столицю» — розповіли історики. До речі, походивши багатими місцинами Барселони і гірськими стежками на курортному узбережжі, звернула увагу, що власники розкішних вілл не встояли, та й хто зміг би чинити опір, та й навіщо, і вписали у свої фасади, планування ділянок, в елементи декору настрій Гауді, його почерк, нехай уже долучений кожним по-своєму, проте легко вгадується бажання, хочу, «як у Гауді»: і ось верхній балкон плавно переходить у нижній, певні гротескові нотки присутні в декорі, і рожевий колір, що нагадує будиночок-музей Гауді в парку, повторюється часто, а ще традиційні каталонські склепіння, які майстер широко використовував, та й техніку «тренкадіс» не забуто.

Постійно думала, як би примудритися і знайти можливість постояти осмислено, без метушні, біля цих творінь, не бачачи перед собою обов’язково чиюсь спину, і ще одну і ще.

О 10-й вечора, прийшовши до місця вуличного шоу співочих фонтанів у парку, а вже сутеніло, сподівалася на це, але людей не поменшало: ґрона галасливих молодіжних компаній майже звисали з містка, увесь простір біля фонтанів був заполонений сотнями людей,  які щось жували й розважалися, але, помітивши, що вдалині начебто порожнє якесь дике плато, швиденько попрямувала туди, і, ніби сховавшись у свій кокон, під зоряним небом, нарешті, без пресування галасливого натовпу, зрозуміла відлюдника Гауді, який, по суті, жив при Храмі, харчувався і вдягався абияк й настільки не цікавився всім, що поза його творчістю, поза природою, з якою у своїх ідеях не загравав, а, схиляючись, співпрацював, що в перший же день чергової появи трамвая в Барселоні його просто не помітив і навіть, потрапивши під нього, не зрозумів, що сталося. Невпізнаним жебраком пролежав він три дні в лікарні, і лише ховаючи його, люди зрозуміли — вони втратили Гауді. Вбили його не інтриги природи, не хвороби — а технічний прогрес — ті ж таки прямі лінії, до того ж на швидкості. А він цієї миті, можливо, обдумував щось своє — певне нове хвилеподібне одкровення, яким милувалася й того вечора.