Годi шукати прості відповіді
Відгук Сергія Гапляка «Шлях до свободи, або Як подолати кризу ідентичності» («День», №138 від 2.08.2002) на ряд публікацій «Дня» є концентратом міфологем і наводить на деякі цілком виправдані висновки.
В Україні існують теми, які викликають і ще довго викликатимуть вибухи колективно- несвідомих емоцій, що, до речі, цілком, закономірно з точки зору глибинної психології. Йдеться, насамперед, про князівські часи, козаччину, колоніальне минуле та жахливу історію ХХ ст.: сталінізм, голодомор, війну, репресії. Ці трагедії сформували у масовій психіці надпотужні асоціативні образи, також витіснені згодом у несвідоме. Їх активізація завжди приводитиме до емоційних спалахів. І саме ці спалахи опосередковано підтверджують наявність певного психотипу нації, а отже, говорять про наявність нації, тим чи іншим чином сформованої. А от що саме означає оце «сформована»? Поширена абсолютно хибна думка про націю, тож і про її психотип, як про дещо одноманітне, одностайне, раз і назавжди задане, тобто нація — це коли всі отарою біжать в одному напрямку. Це політико-міщанська метафізика. Нація є процес, єдність та боротьба діалектичних протиріч. Будь-яка нація мусить постійно розвиватися. «Закінченість» є стагнація, деградація, смерть; про це чудово писав Освальд Шпенглер. Розв’язання існуючих протиріч та поява нових є спосіб існування нації. Питання про українську націю як таку, що безперервно формується, але ніяк сформуватися не може, не має жодного сенсу. І не тому, що автори, які порушують це питання, в тому числі. С. Гапляк, розуміють об’єктивну необхідність діалектично-суперечливого розвитку нації, а тому, що вони її не розуміють, а шукають чогось назавжди закінченого. Мовляв, ось ми сформуємось, і тоді у нас буде... А нічого не буде, крім нової низки протиріч. І дай Боже, щоб це були протиріччя більш високого рівня, що свідчитиме про прогрес по спіралі розвитку згідно із законом заперечення заперечення. Але якщо постійно постають питання: «Що сьогодні їсти?» та «Чому скрізь пияцтво?», то це вже є занепад, і нема чого шукати винних серед «москалів-ляхів» та у нашому колоніальному минулому. Щось подібне колись висловив Іван Франко, за це більшість галицької інтелігенції влаштувала йому обструкцію.
С. Гапляка обурює наявність у суспільстві полярних думок, що, на його погляд, свідчить про відсутність усвідомлення цілісної спільноти. Навпаки, наявність таких суперечок свідчить про те, що нація існує, інтелект її напружений, їй небайдужі проблеми буття. Гірше, коли це нікого не цікавить, коли натовп з міщанським самовдоволенням жує гамбургери або п’є горілку та закусує салом. Ще гірше, коли усі «одобрямс» єдину вірну точку зору, тоді жодної свободи нації та особистості, про які так бідкається С. Гапляк, не буде, а буде звичайний тоталітаризм. Але облишимо філософію та психологію, насамперед тому, що діалектика Гегеля-Маркса, аналітична психологія Юнга та їхній глибокий взаємозв’язок завжди важко сприймалися.
Почавшись, як мінімум, з князівських часів, нація весь час змінювалась, але ніколи не припиняла свого існування. І це вона довела 1 грудня 1991 року, коли майже одностайно висловилася за незалежність. «За» були навіть ті, хто не є етнічними українцями або себе такими не вважає. Спрацював архетип, який і мусив спрацювати. «Глибокі» думки про несформовану націю і є меншовартістю та малоросійством, про які каже С. Гапляк. Щось подібне весь час повторюють деякі іноземні та вітчизняні «експерти», посилаючись на їм одним відомі «критерії». Один із них нещодавно висловився, що Україна, мовляв, є «незакінчений проект». Саме тут доречні слова Шевченка, що їх наводить С. Гапляк: «Добре, брате, що ж ми такеє? — Нехай скаже німець. Ми не знаєм».
Варто звернути увагу на визначення С. Гапляком термінів «народ» та «нація». Чітких визначень не існує взагалі. «Natio» — це те саме, що і «народ», тільки латиною. Звернемося до видання «Соціологія. Короткий енциклопедичний словник» під ред. проф. В. Воловича, Київ, УЦДК, 1998 р. Тут «народ» у широкому розумінні трактується як населення певної держави, навіть поліетнічної. Американці, швейцарці тощо вважають себе народами, хоча є сукупностями етносів з різними поглядами, мовами, культурами, релігіями, що нанівець розбиває аргументи С. Гапляка. «Націю» це видання трактує як особливий стан та певний історичний етап розвитку етносу, творення національно-державних символів, атрибутів, самосвідомості, інтересів, ідеї, культури. Тобто нація — це діалектичний процес, але не нерухомий стан. Але і тут існує декілька поглядів. Західні «прагматики» ототожнюють націю тільки з державною(!). Більшість вітчизняних фахівців вважають націю незалежною, але динамічною (!) соціо-культурною системою. ООН вважає нацією лише той народ, який має власну державність, суверенність та може бути суб’єктом міжнародних відносин. Якась нісенітниця: кримські татари — це що, і не нація, і не народ? Але вони є і тим і іншим. Вищезгадані американці та швейцарці також вважають себе нацією. Використання термінів, які не здатні повною мірою осягнути реальність, часто веде до нерозуміння реальності, заміну її неспроможними смисловими конструкціями.
Оцінки С. Гапляком нашої історії цілком віддзеркалюють сучасну какофонію ново-української обмеженості суспільної думки, що постала на місці колишньої радянської обмеженості. Знову маємо виключно чорно-біле сприйняття історії. Так, сталінізм був таким собі фашизмом під комуністичними гаслами, але саме за радянських часів Україна, в т.ч. завдяки В. Леніну, отримала хоч і примарний, але національно- державний устрій у вигляді УРСР, і саме це допомогло на етапі отримання незалежності: принаймні питання: «Де Україна, а де — ні?» не виникало. Так, Сталін вчинив знищення та депортацію західняків (наче східняків він по голівці ластив?), але саме він приєднав Західну Україну до її решти. Так, козаччина свідчить про силу нації, але саме козацька старшина поклала отриману у визвольній війні волю до ніг московського царизму, значно зміцнивши його. Так, гайдамаччина була повстанням за волю, але надто багато в ній було проявів братовбивчої деструктивності. Так, Шевченко був діонісійським бунтом проти царату, але слід пам’ятати, що особистість Шевченка сформована була, в тому числі, у російському інтелектуальному оточенні Петербурга. Саме завдяки російським інтелектуалам Шевченко отримав волю та можливість розвитку своїх здібностей; саме вони, ці інтелектуали, визволили його із заслання. То тепер як, тільки за те, що вони росіяни, викинути на смітник Герцена, Достоєвського, Бердяєва, які вражають глибиною, справили величезний вплив на розвиток світової культури та багато в чому випередили свій час? Так, подвиг рядових вояків УПА, які десять років воювали зі сталінщиною, будучи приреченими, розуміючи, що попереду тільки смерть, викликає глибоку пошану, як і подвиг червоноармійців, які з «трьохлінійкою» у руках кидалися на фашистські танки, знаючи, що позаду, у так званих «своїх», так само чатує смерть. Але до Бандери та Мельника, які, власне, розкололи визвольний рух, ставлення надто неоднозначне, а фашистські погляди Бандери відомі; дуже виразно про це писав один із найкращих істориків України Орест Субтельний.
Вірно С. Гапляк говорить про відсутність під час війни у Красній Армії суто українських формувань. Але до чого тут це? А скільки було рядових та командирів, аж до вищого генералітету, українського походження? Вони зламали фашизм, але самі лишилися у полоні найжорстокішого сталінського режиму, і це є величезна трагедія. Я щось погано зрозумів С. Гапляка: що, українцям не треба було воювати з Гітлером? Ну була б у нас не УРСР, а «рейхкомісаріат Україна» з таким собі гауляйтером на чолі. Тоді б не депортували у Сибір, а спалювали на місці у крематорії, економлячи на транспортних витратах. Перемога СРСР справді визволила Європу, але сама стала трагедією для переможців.
Трохи історичної фантастики. Уявімо, що Гітлер подолав СРСР, Європа вже стояла на колінах. Британія ледве трималася — за оцінками фахівців, саме напад Німеччини на СРСР її врятував. Якби дуркуватий Адольф, цей «низший чин, выкравший генеральские сапоги», послухав своїх генералів та не затіяв війни на два фронти, Британії б не було. Від західної цивілізації лишилася б сама Америка. Але Гітлер був за один крок від атомної бомби, як і Америка. Ядерна війна була б неминучою, а з нею і загибель цивілізації. Це так просто, що цілком могло статися.
Я згоден з С. Гапляком, що 9 травня — це День Української трагедії. З цим годі сперечатися, але саме у такій вузькій постановці проглядатиме наше малоросійство, меншовартість та хуторянство. Друга світова війна була загальноцивілізаційною трагедією, яка довела і нам, і «розумному» Заходу, що ніяка ми ще, власне, не цивілізація. Це було одкровення про те, що страшна хвороба самознищення сидить у людській психіці, що ми стоїмо на краю прірви, та, за щасливим збігом обставин, поки у цю прірву не впали тому, що Вищі Сили нам дали шанс. Поки що дали.
Треба щиро подякувати панові Сергію Гапляку та «Дню» за дискусію, в результаті якої може народитися істина. Але це буде тільки істина відносна, яка мусить стати складовою Істини Абсолютної.
