ГОЛТIС - невиправний романтик і професійний мандрівник

— Бодібілдинг, східні єдиноборства, розробка методик самозцілення, очищення організму, тілобудови та голодування, дайвінг, парапланеризм, численні подорожі тощо. І це все — характеристика однієї людини! Як ви «дійшли до життя такого»?

— Взагалі-то, все почалося ще в ранньому дитинстві. Сам я з Ужгорода (Закарпаття). Проте назвати себе міським не можу, тому що жив я в районі Доманинці (це село, яке згодом було приєднане до Ужгорода). Отож виріс я на околиці міста, в дивовижно прекрасному місці: за десять хвилин ходьби, через поле, — мальовнича гірська річка (Уж), а за річкою — неозорі простори Карпат. Найбагатша флора і фауна — звичайно, я шалено закохався в усе це розмаїття. З цими місцями пов’язаний і перший екстрим: якось я з моїм другом дитинства заблукав, і коли ми усвідомили цей факт, то дико зраділи — почали співати, вигукувати: «Ура! Ми заблукали!» Було мені тоді вісім років.

А з дев’яти років почалося моє вивчення медицини. Почалося завдяки одній дівчинці, яка сказала: «Голтісе! Ти такий худий, як скелет!». У мене підкотила до горла образа, і я захотів стати «товстим» (у нас у школі було «три товстуни», і я дивився на них із заздрістю, думаючи: «Які щасливі люди! Я також хочу бути таким!»). І ось відтоді, розуміючи, що для того, щоб змінити себе, треба добре знати фізіологію, анатомію, біохімію, я почав свідомо вивчати ці дисципліни — аж до того, що на всіх уроках (за винятком уроків географії, історії, які я любив) я читав тільки книжки з анатомії.

Тоді ж було зроблено і перші кроки в тілобудові, тобто вже тоді я розумів, що тіло — це інструмент, який нам даний небом для того, щоб пізнавати цей світ, і воно має бути в гармонії з цим світом. Я почав підтягуватися, бігати, добре, в нашому лісі умови для всього цього були просто чудові. У нас в Карпатах навіть є місце, яке я називав «країною ліан». Ось в цій країні я, можна сказати, і виріс — стрибав, як Мауглі, з ліани на ліану, робив з друзями «тарзанки» (до речі, в цьому місці ще росли високі — метра по три — кущі, обплетені плющем, які часто рятували нам життя, коли ми зривалися з ліан).

А східними єдиноборствами я також почав займатися з дев’яти років. Тоді, за радянських часів, все це було підпільно. Тому починав я займатися за чеськими книгами — читав із словником, перекладав. Вивчав школи Сан-Фоногриндо, Кеокушинкай, Шотокан, Тайцзі-цюань та інші. Власне кажучи, тілобудова була ніби другорядним заняттям. Першим, чому я, можна сказати, фанатично віддавав себе, було саме вивчення східних єдиноборств. Мотив був єдиний — мені просто подобалася краса рухів, і я розумів, що, оскільки тіло — це, передусім, рух, то рухи мають бути красивими. Я любив наслідувати птахів, тварин, рухи вітру, води, сам вигадував танці й танцював, імітуючи явища природи або, наприклад, польоти птахів.

До 18 років я помилково вважав себе людиною, яка вже більш-менш знається на східних єдиноборствах, але коли під час служби в армії зустрів справжнього майстра (школи Місю-дзю рю — унікальної школи), зрозумів, що взагалі нічого не знаю. Цей чоловік, який також з дитинства фанатично займався східними єдиноборствами та вивчав різні школи, почувши про школу Місю-дзю рю (а в світі є всього майстрів 50 цієї школи), спеціально вступив в Інститут міжнародних відносин і закінчив його, щоб потрапити на Схід, а потрапивши туди, довідався, де є ці майстри, та відправився на один із островів Індонезії і там навчався в майстра протягом восьми років (на той час, коли я з ним познайомився, в нього був уже четвертий дан). Цей чоловік перевернув усе моє усвідомлення дійсності в східних єдиноборствах, за що я йому безмежно вдячний. І саме завдяки тим знанням та умінням, які він мені передав, я зміг досягти непоганих результатів. Звичайно, за часів Радянського Союзу на всі чемпіонати доводилося виїжджати неофіційно (змагання на титул чемпіона Азії проходили в Малайзії).

— Яким чином радянська людина могла потрапити на ці чемпіонати (як, проте, і на конкурс «Mister Apollo Europe», переможцем якого ви стали в 16 років)?

— В Малайзію — через Казахстан. А на «Містер Аполлон Європа» (це змагання для юніорів — свого роду конкурс краси, де враховувалася і хореографія, а не тільки досягнення в бодібілдингу) — через Чехословаччину. Саме там, в Карлових Варах, я познайомився з людиною, яка запропонувала мені взяти участь у цих змаганнях (у 1976 році вони проходили в Барселоні). Справа в тому, що поруч iз Ужгородом у лісі проходив кордон з Чехословаччиною (і ми навіть часто гриби збирали на чехословацькій стороні).

— А мандрівником ви також мріяли стати з дитинства?

— Так. Як я вже сказав, я шалено люблю природу, і саме тому мені завжди хотілося подорожувати, знаходити якісь невідомі мені види квітів, потрапляти в печери і т.iн.

Першу — можна сказати, саму екстремальну — подорож ми з другом дитинства здійснили, коли нам було дев’ять років: спорудили пліт (шість гумових камер від «Камазу», зверху — настил, на ньому — курінь) і рушили річкою Дністер вниз за течією. Батькам сказали, що дуже хочемо поїхати до піонерського табору, а в піонерському таборі я залишив лист: «Мамо! Вибач, довелося обманути, бо знаю, що інакше ти б не відпустила. Ти не турбуйся, ми пливемо річкою». Ми хотіли спуститися Дністром до Чорного моря, але в Молдавії нас «прихопила» міліція.

— Від батьків дісталося?

— Так. Але потягу до подорожей це не відбило. І після цього я часто організовував три-чотириденні походи в гори. У мене було дуже багато друзів-однодумців, які в будь- який момент (навіть вночі) готові були зірватися з місця, сісти на останню електричку або товарний поїзд і вирушити в подорож. Причому вирушити без нічого, буквально без нічого — щоб розпалювати багаття, будувати курені, забиратися в глухі лісові зарості, в печери. Ми знаходили місця, де, як нам здавалося, не ступала нога людини (в Карпатах, на щастя, і зараз ще є такі місця).

Ну, а після армії, як тільки з’явилася перша матеріальна можливість, захотілося вирушити в більш «серйозні» гори. Звичайно, ми читали і знали про Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Гімалаї, і ці гори манили з дитинства, хотілося заглибитися в цей світ, який не для всіх доступний — якщо немає певної фізичної підготовки, певних знань.

— Прагнення підкоряти — звідки це?

— Самого прагнення підкоряти у мене ніколи не було. Більше того, я чітко усвідомлюю: щоб досягти якоїсь мети (пройти пустелю або піднятися на вершину), такого бажання не повинно бути. Навіть якщо ти досяг певного рівня в самовдосконаленні, дуже важливо ні в якому разі не демонструвати особисту силу (як внутрішню, так і фізичну). «Підкоряти» — передбачає виклик природі, а ми всього-навсього тільки люди, природа сильніша за нас однозначно. У мене завжди було бажання лише зіткнутися з тим чи іншим витвором природи, осягнути закони, за якими живе, наприклад, гірська вершина або пустеля. Єдиний мотив потрапити в подібні місця — це просто інтерес та любов до цього світу. А крім того, невідоме завжди вабить. Команду «Equites» значною мірою сприймають як екстремалів, але, насправді, фізичні дані, якi ми маємо, і наше уміння — це тільки метод для того, щоб дійти до тих місць, де не ступала нога людини. І основна наша мета — поділитися побаченим. Тобто, ми хочемо створювати фільми, які проповідували б красу та гармонію цього світу (адже він настільки прекрасний, що не може залишити байдужим жодне серце).

— Вас називають фахівцем з виживання в екстремальних ситуаціях. А як би ви сформулювали саме поняття «екстремальна ситуація» (адже, деякою мірою, і наших пенсіонерів, які ухитряються виживати на дві- три гривні в день, можна назвати екстремалами)?

— На мою думку, ті ситуації, в які люди потрапляють свідомо, не є екстремальними. Пенсіонери, дійсно, дуже часто знаходяться в більш екстремальних умовах, ніж ми. Екстрiм для мене — це непередбачена небезпека (тобто має бути відсутній елемент свідомого вибору). А коли ти, наприклад, знаєш, що можеш пірнути під лід і пропливти від лунки до лунки 100 метрів (що є на межі фізичних можливостей людини), то подібний заплив на 35—40 метрів (це було здійснено в ході однієї з акцій команди «Equites». — М.М. ) вже не є екстремальним. Але наші акції — це навіть не шоу, це — можливість поділитися знаннями про людські можливості. Хоча, з іншого боку, оскільки ми всього лише люди, і на 100 % ніколи не зможемо дати гарантії, що все трапиться саме так, як заплановано, якоюсь мірою це все-таки екстрiм.

— А які екстремальні ситуації з тих, що вам довелося пережити, запам’яталися найбільше? Я маю на увазі ситуації, коли виникає відчуття, що знаходишся на грані смерті.

— У мене часто виникало таке відчуття. Наприклад, в іранській в’язниці, куди я потрапив за шпигунство і був засуджений до смертної кари.

А все було ось як: ми знімали на території Ірану фільм про природу. Оскільки на той час якраз мав місце конфлікт між Іраном та Афганістаном, ми намагалися, щоб в об’єктив не потрапляла військова техніка (тим більше, що це порушило б гармонію фільму). Але випадково при панорамній зйомці було знято три військових об’єкти: міст, високовольтні проводи та залізниця (в Ірані — як і в СРСР в 30-ті роки — всі рукотворні об’єкти вважаються військовими). І навіть тільки за те, що я приховав, що у мене є камера, належало відсидіти десять років. Тоді я дійсно відчув свою безпорадність та безсилля, тому що з цієї ситуації виходу не бачив. Навіть коли б мова йшла не про смертний вирок, а про десять років ув’язнення, то для мене з моєю волелюбністю це було б наче смерть. Представники деяких латиноамериканських племен, які свого часу хотіли підкорити іспанські конкістадори, помирали в неволі через декілька тижнів. Так ось, я відчував себе братом цих індійців і розумів, що через місяць-два в ув’язненні...

— На одній з прес-конференцій, розповідаючи про цей випадок, ви згадали, що звільнитися вдалося тільки завдяки власній відвертості. А як все-таки це сталося?

— Коли я вже втратив будь-яку надію й змирився з долею, мені приснився сон, вірніше, у ві сні прийшли слова, які я повинен був говорити, — ціла бесіда. І коли я прокинувся, я зрозумів, що, дійсно, це ті єдино можливі слова, які йдуть від самого серця — слова, що здатні запалити в кожній людині (незалежно від її віросповідання, кольору шкіри, національних особливостей) те світло, яке є в кожного з нас і всіх нас об’єднує. Мною займався місцевий «КДБ». І на допиті (під час якого мені довелося стояти навколішках обличчям до стіни із зав’язаними очима — там такi звичаї) моя промова їх просто зворушила: після того, як я закінчив говорити, була довга пауза, а потім вони сказали: ти не повіриш, але ти вільний. Мені навіть віддали всі речі, за винятком фільму.

Ще в одній дійсно екстремальній ситуації мені довелося побувати в Афганістані. Сталося це в останні місяці моєї служби в армії. Служив я у Липецьку, а в Афганістан наш взвод «закинули» на три тижні для виконання кількох завдань.

І ось одного разу, коли ми, зовсiм розслаблені, йшли гірською дорогою, з-за скелi з’явився взвод «духів». Звели курки. І якби когось зрадили нерви, то... Я, як командир відділення, стояв першим і просто зустрівся поглядом з ватажком їх угруповання. І, відчув, що вони такі ж люди, як ми (там були не тільки чоловіки, але і п’ятнадцятирічні юнаки). І я зрозумів, що просто не зможу вистрілити. Всі завмерли, і, я не знаю, просто якесь диво сталося в атмосфері, на небесах — ніхто не вистрілив. Це щось неймовірне, я часто згадую цей момент: коли я вдивився в їхні очі, то просто відчув любов до цих людей. І у мене першого на обличчі з’явилася усмішка, яка розрядила ситуацію. Розійшлися мирно. Більш того, ледве чи не обіймалися…

— Але ви ще пережили серйозну травму — перелом шийного хребця. Як це трапилося?

— Сталося це абсолютно банально. Одного разу навесні, на світанку, я йшов із своїм песиком на прогулянку в ліс, в Карпати. Ми проходили підвісним мостом над гірською річкою, що вийшла з берегів. І несподівано, коли ми були на середині мосту (дуже вузького, який розгойдувався від рухів), песик упав у воду. Я стрибнув за ним, щоб врятувати. Стрибнув на ноги, але не помітив колоду, яку несла вода, вдарився і поламав хребет. Але завдяки знанням iз роботи з внутрішньою силою, знанням про властивості трав, відновив себе дуже швидко. У подібних випадках (потім було скликано консиліум лікарів, професорів), коли мова йде про перелом четвертого шийного хребця, виживають небагато, і цим небагатьом для повної реабілітації необхідний як мінімум рік. Я відновився повністю за три тижні. Надалі, в 1988—1989 рр., ця методика була мною використана для реабілітації дітей тут, у Києві, в школі-інтернаті для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату. Результати були фантастичними — діти дуже швидко відновлювалися. Тобто цей перелом був ще одним етапом у моєму житті, завдяки якому я зрозумів, що своїми знаннями з реабілітації повинен поділитися з людьми.

— Зрозуміло, що кожна екстремальна ситуація по- своєму унікальна. Але все- таки, чи існує деякий універсальний рецепт виживання в подібних ситуаціях, скажемо, формула Голтіса?

— Так, дещо загальне існує. Передусім, куди б ти не потрапив, що б з тобою не сталося, має бути віра в те, що ти не один. Дійсно, є якась сила, яка хоче, щоб ти вижив. Зрозуміло, що у кожного є свій янгол-хранитель, але навіть ті ж інстинкти самозбереження — це та сила, яка оберігає нас завжди. Найголовніше — не розгубитися в тій чи іншій ситуації. А крім того, мають бути, звичайно, певні знання. Наприклад, про те, що без води людина може жити принаймні дев’ять-десять днів (для того, щоб підтвердити це, я сам голодував без води протягом чотирнадцяти днів). Звичайно, якщо медики стверджують, що на другий-третій день без води людина помирає, то в екстремальних умовах саме усвідомлення цього факту може вбити людину (хоча вона не використає для виживання й сотої частини своїх резервів). Інша справа — якщо вона буде знати про справжні потенційні можливості людського організму. А якщо немає цих знань, то, звичайно, за тієї чи іншої екстремальної ситуації енергія страху вб’є тебе. Але, наприклад, якщо людина, яка потрапила, здавалося б, у безвихідну ситуацію, буде знати, що колись хтось пройшов пустелю Калахарі, де найжахливіші умови для виживання, то порівнявши…

— Тобто головне — віра в свої можливості?

— Так, віра в свої можливості — духовні та фізіологічні. З цією вірою можна подолати труднощі в будь-якій ситуації.

— Але перевагу ви все- таки віддаєте фізичному самовдосконаленню?

— Ні, на перше місце я все- таки ставлю внутрішню силу, дух. Наприклад, є дуже багато фактів, коли професійні плавці, потрапивши в корабельну аварію, через страх гинули протягом п’яти-десяти хвилин, а ті люди, які практично не вміли плавати, але володіли сильним духом та бажанням вижити, трималися на воді день-два, і їх рятували.

— Ви є автором методик правильного харчування, голодування і т.д. А навіщо все це сучасному міському жителеві, який, скажемо відверто, не особливо схильний займатися самовдосконаленням?

— Мені, передусім, хочеться поділитися з усіма людьми знаннями про те, як не хворіти, як вилікувати будь-яке захворювання, як повернути роки назад, як відчувати себе у вісімдесят років двадцятирічним. І це можливо. У мене, наприклад, було навіть дві учениці-бабусі (78-ми та 82-х років), які почали займатися в такому похилому віці й змогли повернути роки назад, а через два-три роки занять вони виглядали на тридцять років молодшими. Це можливо — завдяки певним фізіологічним знанням про те, як можна «запалити» ферментативно-гормональні центри, життєво важливі точки, енергетичні клубки, які «згасли» та заблоковані від прийняття сили саморегуляції. Я переконаний у тому, що старість — це поняття невірне. Немає старості. Старість — десь у підсвідомості. Ми просто кожного дня кодуємо себе: ось, мовляв, мені вже стільки років… (Дивлячись на Голтіса, якому за паспортом — але тільки за паспортом — вже сорок, мимоволi переконуєшся в тому, що його методики «працюють». — М.М. ).

— Українську націю часто сприймають як націю людей м’якотілих та слабкодухих. Незважаючи на те, що в нашій країні існували такі славні традиції козацтва, існує думка, що українець — це людина, кредо якої можна висловити «Моя хата скраю: сиджу, їм сало потихеньку, і не зачіпайте мене». Як на вашу думку, акції (нинішні та майбутні) команди «Equites» можуть сприяти формуванню нового образу представника української нації?

— Так, передусім. Нехай це буде голосно сказано, але та кругосвітня подорож, яку ми хочемо здійснити (подорож по периметру навколо всіх континентів нашої планети, Африка — тільки перший етап) — це, передусім, можливість відкрити Україну для світу, а світ — для України.

Я дуже люблю свій народ і співпереживаю всім його падінням в соціальній сфері, радію підйомам. І те, що мені хочеться зробити, хотілося б зробити, передусім, для українського народу. Тому що, як жоден народ у світі, український народ гідний жити щасливо — настільки це світлі й чисті люди. Я це кажу від чистого серця, тому що, коли потрапляєш в українську глибинку, в села, то зустрічаєшся з такою привітністю, такою самовідданістю, такою любов’ю, таким співчуттям… Це просто чудо! І хочеться довести й показати всьому світу, що українці — зовсім не такі, якими їх сприймають, що це народ щедрий, народ добрий, народ чуйний та чесний.

— А коли і як виникла думка про подорож до Африки?

— Ще в дитинстві. Тоді ж у мене виникло бажання створити свою команду на зразок команди Кусто, щоб поділитися з людьми красою цього світу — через фільми, через книги, через фотоальбоми, через поезію, через пісні.

І ось, у 1986 році, я познайомився із Сашком Комаровим. Я тоді працював в Інституті іноземних мов, в науково- дослідному секторі, де розробляли тренажери й одночасно проводили заняття — з тілобудови, з реабілітації. Якось до мене в зал прийшов Сашко (у нього, до речі, вже тоді були хороші дані), і ми зрозуміли, що однаково відчуваємо і бачимо цей світ, що ми — однодумці. Почали подорожувати разом. Завдяки Сашку я познайомився з його другом — Костею Могильником, і тоді радість від споглядання цього світу ми почали ділити вже на трьох. Згодом усвідомили, що ми — єдина команда, і такою командою, в принципі, можна здійснювати небувалі завдання. Для мене відчуття єдиної команди — дуже важливий фактор. Під час моїх подорожей наодинці, коли доводилося бачити яке-небудь надзвичайне за своєю красою явище природи і поряд не було нікого, з ким би я міг цією красою поділитися, я відчував, що ніби згоряю всередині…

— На питання «Чому Африка?» вам вже неодноразово доводилося відповідати під час прес-конференцій команди «Equites»? А чого ви чекаєте від подорожі на Чорний континент?

— Передусім, ми чекаємо від Африки нових вражень. Ми сподіваємося, що зможемо піднести нашим співвітчизникам багато цікавих фільмів — і поетичних, які будуть оспівувати красу цього світу, й інформаційних, й етнографічних. Ми знаємо місця на африканському континенті, де є сліди древніх цивілізацій, і неодмінно туди потрапимо.

З самого дитинства мені завжди подобались пригодницькі фільми (а у деяких з моїх друзів навіть прізвиська були як у героїв фільму «Чингачгук, Великий Змій»), і якщо я знав, що по телевізору йде якийсь пригодницький фільм, то, де б я не знаходився, я зривався і біг додому, щоб цей фільм подивитися. Поставивши себе на місце тих хлопчаків або дорослих, які люблять фільми про пригоди, мушу визнати, що зараз, на жаль, дуже мало таких фільмів (на екранах — одні бойовики, суцільне насильство). Хотілося б цю нішу заповнити.

— Взагалі-то в дитинстві багато хто з нас любить пригодницькi фільми, мріє стати відомим мандрівником і т.iн., але, дорослішаючи, ці свої дитячі мрії забуває. А від ваших розповідей створюється враження, що ви досі зберегли дитяче, безпосереднє сприйняття світу. Це так?

— Так, я дійсно вважаю себе великою дитиною, і цього у мене не відняти, тому що як я сприймав цей світ в 15—16 років, так сприймаю його і зараз: так само радію, бігаю, стрибаю, перекидаюся, кричу, співаю разом з птахами. Напевно, тільки людина, яка шалено любить цей світ і загубилася в просторi та часi, може зрозуміти мене по-справжньому. Мене часто запитують: Голтіс, як же так, коли тебе не запитаєш, у тебе все добре? Як так може бути? Насправді це настільки просто! Як можна сумувати, якщо навколо, куди не подивись, — такий прекрасний світ, такі люди (адже кожна людина — це знахідка, це просто скарб). Спілкування з людьми, зірки на небі… Для депресії або смутку просто немає місця.

ДОВІДКА «Дня»

Голтіс (Володимир Вукста) — народився 1960 року, під час проходження строкової служби був у Військах спеціального призначення, 1987 року закінчив Київський державний інститут фізкультури (спеціалізація — спортивні єдиноборства). За власним визначенням, професійний мандрівник.

З дитинства почав займатися східними єдиноборствами (має чорний пояс, 2 й дан; володар титулу «Чемпіон Азії»,1981—1983 рр.). Також із дитячого віку займається бодібілдингом (досяг звання «Mister Apollo Europe’76»). Подорожував Паміром, Кавказом, Алтаєм, Тібетським нагір’ям тощо. 1998 року подорожував на велосипеді по Африці (ПАР, Свазіленд, Ботсвана, Намібія, Мозамбік, Лесото), тоді він здійснив екстремальний перехід через пустелю Калахарі.

Фотограф, оператор-документаліст, автор документальних фільмів.