ГОРОДОК ...

Вискочивши з рятівного укриття, я швидко забіг у невеличке кафе. Всі побоювання про те, що воно буде заповнене відвідувачами, виявилися марними. Крім середніх років жінки за прилавком, нікого не було.

— Чебуреки закінчилися, — попередила вона мене, не підводячи очей від зошита, який старанно заповнювала.

Запевнивши її в тому, що коронне блюдо закладу мене не цікавить, я озирнувся. Було зрозуміло, що невеликий зал привокзального кафе знав колись кращі часи. Фарба на стінах почала лущитися, частина стільців без спинок. Та найбільше вразив асортимент на вітрині. На вибір пропонувалося три види охолоджувальних напоїв і яблучний сік у великих трилітрових банках. Більше нічого не було.

Я замовив склянку соку.

— Може, вам краще води? — зітхнувши, сказала барменша, анітрохи не радiючи з моїх замовлень. Побачивши мою реакцію, жінка поспішила пояснити: «Зараз відкрию банку, а потім куди її подіти, пропаде ж. Ви ж усю не вип'єте».

Однак, незважаючи на такi вагомі аргументи, сік був налитий. Побачивши, що я з цікавістю розглядаю заклад, жінка налила й собі соку та з гіркотою заговорила.

— Дивуєтеся, думаєте, що на станції, де щодня буває понад тисячу пасажирів, у єдиному буфеті не можуть продати три літри соку? На жаль, це правда. Сьогодні за день виручила всього шість гривень. А все чому? Немає товару. Бачите, який у нас вибір. І це не випадково. Сьогодні ніхто нічого не дає під реалізацію. Усім потрібна передоплата. Обігових коштів немає. Ми працюємо як філія великого ресторану, що в обласному центрі. Завтра поїду за продуктами. Уявляєте — літо, а вони змогли купити на наш буфет тільки один ящик пива. Який же тут буде торг?

— Торгували б горілкою, вином, — несміливо заперечив я, згадуючи виклади наших економістів, які доводили, що торгівля спиртними напоями — один із найрентабельніших видів бізнесу в нашій державі.

— Знаєте, скільки коштує ліцензія? Торік ми відкладали на неї. Зібрали необхідні чотириста гривень. Прийшли, а вона вже коштує сімсот. Зібрали, купили, а через півроку треба знову її поновлювати. Звідки такі кошти?

Раніше було все iнакше. Нас забезпечували з великої бази. Працювали в дві зміни. Влітку було багато відпочиваючих. Усі чекали поїздів і заходили до нас. Лише соків продавали до тридцяти літрів щодня. Постійно були в продажу смажена й варена птиця, консерви, власний кондитерський цех працював на повну потужність. Випікали булочки, тістечка. У місцевого рибрадгоспу брали продукцію. Під час ревізії, бувало, півдня тільки товари переписуємо, аж рука німіє.

Так, були часи. У людей були гроші. До нас приїздили на відпочинок тисячі людей. Місць у будинках відпочинку не вистачало. У нашому селищі майже всі здавали кімнати приїжджим. Заробляли добре. Вечорами приходили до нас. Посидіти, випити, перекусити, поспілкуватися. А скільки виручки було. Часом страшно ставало, що пограбують. Були часи...

Жінка замовкла, дивлячись у відчинені двері, за якими лютувала стихія. Мені захотілося її розговорити, і, замовивши ще соку, я поставив, напевно, найпоширеніше на сьогодні в Україні запитання — чому такий занепад?

— Ох, добродію, хіба не зрозуміло? Стоїть виробництво, в людей немає грошей. Коли людина бідна, в неї змінюються звички. Я дивлюся по нашій станції. Раніше було повно відпочиваючих із Росії, цього року зовсім нікого, криза... А наші люди? Декілька років тому, невже б вони ховалися від дощу в переповненому вокзалі? Та ні ж — прийшли б до нас перекусити чи випити. Сьогодні для них це розкіш, і нічого з цим не зробиш. Про місцевих жителів я й не говорю. Тільки в кожного четвертого є робота, та й на тій не платять. У нашому селищі раніше працював великий борошномельний комбінат, консервний завод, кілька невеликих фабрик. Робочі руки постійно були потрібні. Побудували цілий мікрорайон із багатоповерхівок. Де це все? Консервний завод давно зупинився, борошномельний ледве-ледве працює. Чудові землі стають пустирями. А турбази й будинки відпочинку? Та це ж золоте дно. Сьогодні працюють декілька, інші — або закрилися взагалі, або на межі вмирання. Риби всюди багато, а ловлять її браконьєри, тому що спробуй заплати всі податки, купи паливо, відремонтуй судна, і рибка за ціною стане справді золотою. Ви думаєте, не вміють працювати й тільки скаржаться на життя? Погляньте на перон. З п'яти кіосків із напоями працює тільки один. Їх відкрили декілька років тому місцеві бізнесмени. Другий сезон стоять закриті після візиту податкової. Адже в нас треба платити за все. Ви пройдіть селищем. Знаєте, який найрентабельніший магазин у нас — секонд хенд. Усе просто — людям треба одягатися. На нові речі грошей немає. Ось і купують старе.

Так і живемо. Харчі свої, з городів, а якщо кому вже дуже потрібна «жива копійка», то можна піти в найми, обробляти поля. Тут, щоправда, конкуренція велика, проте й платять непогано — по п'ять гривень за день. Ось так і живемо...

Я допив чергову склянку соку й попрощався з балакучою буфетницею. Дощ майже скінчився, і сидіти в задушливому кафе більше не хотілося. До відходу поїзда лишалося ще досить часу, і я вирішив прогулятися селищем.

На головній вулиці було брудно й багатолюдно. Обабіч неї сиділи люди й торгували насінням, рибою й овочами. Покупців було мало. На стовпах висіло безліч написаних від руки оголошень про продаж житла. Ціни були більше ніж помірними. За однокімнатну квартиру з усіма зручностями й телефоном просили лише тисячу триста доларів, при цьому обумовлювалася можливість торгу. Найпожвавленішим місцем був той самий секонд хенд, звідки весь час виходили люди з покупками. Розглядаючи на вулиці обновку, вони по-дитячому раділи майже не ношеним речам, які треба було лише трохи зашити чи випрати, й вони будуть виглядати, як нові. На фронтоні похилого Будинку культури все так само червоніли зірки разом із серпом і молотом, а на давно нефарбованих дверях висіла написана від руки афіша, яка повідомляла про виступ місцевої рок-групи, назву якої важко вимовити.

Не знаючи, як згаяти час, купив місцеву районну газету. Тут поруч із матеріалом, який вихваляв місцеву організацію «Злагоди», натрапив на інформацію про нерівну боротьбу, котру вже тривалий час веде місцева влада з бродячими собаками. Після кожного винищування бездомних чотириногих — їх стає все більше. На думку автора матеріалу, ситуація може вийти з-під контролю. Неможливо було не поспівчувати борцям із собаками.

Прийшов час повертатися на станцію. Поїзд прибув вчасно, і я з радістю сів у вагон.

Останнім, що я помітив на станції, був розмашистий напис крейдою на стіні вокзалу — «ГОРОДОК». Тиждень тому, коли я проїжджав через це селище, — напис уже красувався. Тоді подумалося, що адміністрація станції обов'язково зітре його, пам'ятаючи про однойменну сатиричну програму двох пітерських гумористів. Однак цього не сталося. Хоча, можливо, відповідальні чини великої залізничної станції в душі згодні з невідомим дотепником, що так обізвав їхнє селище.