Господарі полонини

В Українських Карпатах з давніх-давен збереглися два найбільші свята: проводи тваринників на полонини та їх зустріч з отарами після закінчення сезону випасання. У ці дні в гірських селах Закарпаття чабанів стрічають як найбільш поважних трударів. На їхню честь лунають трембіти, мелодії оркестрів, пісні. Неодмінний атрибут свят — куштування овечого сиру, бринзи, вурди.

Від травня до початку жовтня на сотнях закарпатських полонин випасаються понад 100 тисяч овець і кіз. Так, Рахівський район має 80 отар. Полонина Роганяска розташована біля підніжжя Говерли. Троє вівчарів тут доглядають 700 овець мешканців села Богдан. Порода — українська гірсько- карпатська грубововна. З неї найліпша шинеля для вояка. Про романтичність ремесла самі пастухи говорять неохоче. Весело на душі, коли сонячно, тепло і повіває легенький вітерець. Гори тоді красиві й величаві. Але така погода трапляється рідко. Немилосердна спека змінюється рвучкими вітрами і дощами. Та хай з неба сипляться на землю стріли-блискавки, отара з кошари все одно вирушає на пасовище. Щодня з нею треба прочимчикувати кілька десятків кілометрів. Трави жорсткі, коровам не до смаку, а пухнасті, кучеряві тваринки смакують ними. І все бігом, похапцем. Коли чотириноге полчище проходило під Говерлою, воно ніби військовий підрозділ на марші вишикувалося в довжелезну вервечку.

Ранок на полонині починається з доїння. Від 250 овечок отримують до 40 літрів молока. У кошарі вони стоять щільним кільцем, зануривши голови униз, посапуючи, а відчувши свою чергу, простують до отвору в загорожі зі штахет, потрапляючи в руки доярів-чоловіків. Все молоко йде на виготовлення сиру та вурди. Щодня котрийсь із сільських газд піднімається сюди конем і забирає свою норму — гелету. На одну вівцю припадає сім кілограмів сиру (дві гелети) і три кілограми вурди. Найскладніше приготувати вурду. Молоко зливають у дерев’яну діжку і додають у нього так званий кляк — шлунковий сік щойно народженого і тут же забитого телятка або ягнятка, котрі ще не спробували смаку трави. Сир швидко згортається, і після цього його варять на вогні. Виходить густа маса — чудова гуцульська вурда.

За словами Миколи Рошка, чабана з Рахова, в обійсті вигідно утримувати по 10 — 20 овець, з меншої кількості хосен ніякий. Один його знайомий газда із села Косівська Поляна має 50 овець, 6 коней, 4 корови. Той нормально живе. Бо є що їсти сім’ї, є що продати іншим. А від гною на городі все рясно родить. Микола Рошко після кількох років вівчарювання минулої осені одружився. На весілля потратив тисячу гривень, зароблених за один сезон. Дружина дотепер їздила на обробіток буряків на сході України. Тепер разом доглядають громадську отару. В горах, де несусвітнє безробіття, нелегко влаштуватися пастухом. Старший ватаг підбирає під свою оруду своїх, добре знаних, надійних. Сільські газди теж добряче носами крутять, бояться довірити худобину якомусь лайдаку. Справжній чабан повинен тримати у горах «сухий» закон. То мука неймовірна, коли вип’єш грамульку спиртного, а потім повинен долати марафонську відстань. Спустившись з гір, кілька днів люблять посидіти в шинку. Буває пісні затягнуть. Улюблена — «Вівці, мої вівці...» Коли доходять до слів «хто ж вас буде пасти, як мене не стане», вмовкають, подумки кажуть собі, що наступної весни ні за які гроші не подадуться в те пекельне вівчарювання, знайдуть собі легшу роботу. Живеш там у якійсь збитій з дощок халабуді, вітер дме у кожну шпаринку, дощі заливають. Після гулянки підходять до оселі, заглянуть в очі дружини, дітей, то якоюсь милішою стає та полонина. І вже чекають, коли сніги зійдуть.

Тепер у Закарпатті крутороге поголів’я налічує 122 тисячі — 82 тисячі овець і 40 тисяч кіз. Більше 90 відсотків утримує населення. Лідерами є Тячівський (30 тисяч) і Рахівський (26 тисяч) райони. А от у Міжгірському тільки 12 тисяч. За кількістю кіз Закарпатська область попереду всіх регіонів України. Є 14 господарств племінних репродукторів. Одні діють, інші числяться на папері. Прийнятою програмою «Державна підтримка вівчарства» передбачалося торік виділити на розвиток селекційної роботи 375 тисяч гривень, проте не надійшло ні копійки. Нинішнього року заплановано три мільйони гривень на утримання вівцематок. По 16 гривень 60 копійок на одну. Правда, при умові, якщо вирощуєш 40 і більше вівцематок. Поки що цих грошей немає. Вовну скуповують посередники. Господині удома роблять з неї килими, ліжники, светри, носки. У селищі Ясіня за радянських часів збудували фабрику штучного хутра. Але чому не передбачили тут технологію переробки вовни? А де хоча б один цех з переробки овечого молока?

Досвід підняття продуктивності полонин деякі закарпатські науковці радять почерпнути з минулого — того 25 ліття перед Другою світовою, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Ось що стверджує, зокрема, М.Рущак, доктор економічних наук, професор Ужгородського національного університету: «Тільки в 1925 — 1928 роках для розвитку полонин міністерство землеробства Чехословаччини виділило 1734,5 тис. крон. А громадяни, що користувалися полонинами, поряд з цим зібрали 80 тисяч крон для цих цілей... У 1941 р. на полонинах площею 41889 гектарів випасалося 103520 голів худоби. Сьогодні полонини занедбані, за ними немає потрібного догляду. Для приведення їх в належний порядок необхідні певні капіталовкладення і апарат управління, який би постійно займався відтворенням пасовищ та їх утриманням. Тому було б доцільним створити обласне управління полонинами, яке б займалося питаннями розвитку полонин та створенням необхідної інфраструктури».

У колишньому Радянському Союзі Україна за поголів’ям овець посідала четверте місце. 1988-го, скажімо, вона мала понад вісім мільйонів голів. Частка вовни у сировині легкої промисловості становила 80 відсотків. Останніми роками спостерігається занепад вівчарства. Правда, у Закарпатті в порівнянні з минулим роком на кілька тисяч зросло поголів’я овець і кіз. Загалом по Україні воно зменшилося на 28 тисяч. Галузь, яка в 2001-му почала нарощувати виробництво, за словами міністра аграрної політики Сергія Рижука, підкосили різке зниження закупівельних цін та доходів тваринників. За даними Держкомстату, торік рентабельність м’яса овець і кіз становила мінус 36%, вовни — мінус 78%.

Аби хоч якось привернути увагу до проблем галузі й достойно вшанувати її трударів, у Рахові з ініціативи голови районної державної адміністрації Михайла Даскалюка вже третій рік поспіль у першу неділю вересня проводять фестиваль бринзи. Овечий сир підсолюють і отримують бринзу. Сім’я рахівчанки Ганни Мельничук, у якій троє дітей, споживає за рік 60 кілограмів сиру. Пані Ганна, активно торгуючи на святі, каже, що всі гуцули, котрі їдять багато сиру, бринзи, вурди, — здорові. Ці натуральні продукти зберігають молодість, довголіття. Віагра хай сховається. Може, тому на Рахівщині найбільше в Закарпатті багатодітних сімей. На фестивалі кожен газда попервах пригощає гостей бринзою, а потім тільки продає. Кожна сільрада пропонує безплатно різні наїдки і напої, після чого під запальні мелодії троїстих музик господарі й гості пускаються до танцю. Відвідувачі оглядають виставки-продажі робіт народних умільців. Багато мешканців Рахівщини нині приймають у своїх помешканнях українських та зарубіжних туристів. Мандрівники просять щодня готувати їм токан з бринзою — кукурудзяна мука з бринзою. На закарпатській Гуцульщині цією стравою урочисто закінчується довга вервечка весільних пригощань.

На святі в Рахові створили Всеукраїнську асоціацію працівників вівчарства.