Гра свiтла й тiнi
У році, що минає, як водиться, було багато подій, як з негативним, так і з позитивним модусом. Найголовнішою надією року , безперечно, потрібно визнати призначення Віктора Приходька на пост генерального директора Національної кіностудії ім. О. Довженка. Це не просто перестановка, звичайна кадрова ротація. До керівництва студією вперше за довгі роки прийшла людина нового покоління, більше того, з багатим практичним досвідом роботи у наших нестерпних умовах; яка уміє досягати успіху і яка знає — покроково — як це зробити. Його план відродження фактично перетвореної на руїни студії виглядає настільки ж революційним, наскільки і реалістичним — рідкісне, потрібно визнати, поєднання у сьогоднішній Україні.
Взагалі, при тому, що кінематографія наша, як і раніше, залишається у незмінно катастрофічному стані, подій тут було на диво багато. Маленький, але відчутний успіх року — присудження престижного Срібного ведмедя у короткометражному конкурсі берлінського фестивалю київському режисеру Степану Ковалю за чудовий мультик «Йшов трамвай № 9». А візит року — це, звичайно ж, відвідування нашого кінофестивалю «Молодість» у листопаді цього року відомою і легендарною Софією Лорен, яка особисто представила ретроспективу фільмів зі своєю участю.
Що стосується протиріч, першість, схоже, потрібно віддати виставці «Перша колекція», що пройшла наприкінці осені у Будинку художника. З одного боку, явна «смаковщина», демонстрація особистих пристрастей упорядників і кураторів проекту. Наш український «концептуалізм» (постмодерн, відеоарт, медіаарт тощо) все ж таки у переважній більшості своїй виглядає досить вторинно на фоні західних аналогів, які кожного літа заполоняють міжнародні виставки. Але все ж гідних робіт на «Першій колекції» також чимало. Крім того, багато талановитих художників знайшли можливість, якої раніше не мали, — показатися широкому глядачу. Нарешті, найголовніше — «Перша колекція» — базова, комплектуюча для музею сучасного мистецтва. Так-так, того самого, про необхідність якого не говорив, як мінімум, в останні десять років тільки лінивий. При усіх недоліках значення цього почину важко переоцінити. По суті, листопадовою виставкою дано старт входженню України в істинно європейський культурний простір, де Національні музеї сучасного мистецтва — така ж значуща структура. як і виборна демократія.
Місією року хочеться величати Дні німецької культури в Україні й, ширше, всю діяльність Гете-інституту у 2003 році. Дійсно, Київ і великi міста країни спостерiгали справжнє німецьке вторгнення — причому найвищої якості. Перелічувати усі акції було б складно, досить лише пригадати гастролі виконавців екстракласу — баяністки Ельсбет Мозес (першої виконавиці більшості баянних опусів Софії Губайдулліної) і органіста Мартіна Зандера. Активну участь Гете-інститут взяв і у події, яку потрібно назвати поверненням року , — виставці Олександра Архипенка у Національному художньому музеї. Виставка невелика, усього один зал на другому поверсі, але український глядач нарешті побачив оригінали двох, напевно, найвідоміших скульптур Архипенка — «Танець» і «Жінка, що йде». Прецедент значущий, якщо врахувати, що музей у Саарбрюкені, де зберігається спадщина скульптора, оригінали у світ, тим більше — за кордон, випускає в екстраординарних випадках. Ще одне повернення, щоправда, не таке (внаслідок різних причин) вдале, — персональна виставка українсько-російського художника Олега Голосія, яка пройшла все у тому ж Нацмузеї. Голосій, один з найбільш обдарованих живописців початку 1990-х, і сьогодні ніби залишається поза культурним полем своєї батьківщини, і експозиція з московських, на жаль, зібрань — чи не перша спроба возз’єднання з ним.
Україна, схоже, як і раніше, схильна забувати своїх відомих земляків. Тільки з цієї причини, очевидно, найпроігнорованішою подією можна вважати 70-річний ювілей всесвітньо прославленого метра концептуалізму, взагалі актуального мистецтва, Іллі Кабакова. Весь рік на найпрестижніших форумах і бієнале в усьому світі демонструвалися персональні проекти Кабакова. Влаштовувалися конференції, «круглі столи», видавалися книжки; навіть у Москві пройшла виставка. А у нас чомусь ніхто і не згадав, що 70 років тому Кабаков Ілля Йосипович народився тут, у цій країні, у місті Дніпропетровську. Жодним словом.
І, щоб закінчити повну протиріч художню темою на світлій ноті, назвемо найгармонійнішу виставку року. Це — експозиція нових полотен київського живописця Бадрі Губіанурі. Те, як влаштовано цю виставку, дозволяє говорити, що вона, сама по собі — є самоцінним витвором мистецтва, який глядачі спостерігають не відчужено, з дистанції, а зсередини.
Звичайно, з гастролями року пощастило насамперед балето- і меломанам: Київ відвідав Маріїнський театр з неперевершеним Гергієвим, а також — уперше за усю свою історію — Большой, який показав, звичайно ж, своє знамените «Лебедине озеро» у постановці Юрiя Григоровича. Жаль, ні у чому іншому шанувальникам сценічного мистецтва відради не було. Вітчизняні театри нічим екстраординарним себе не виявили. З натяжкою експортом року можна назвати Андрія Жолдака, який наробив галасу на московському фестивалі «НЕТ», зокрема, вельми специфічною інтерпретацією солженіцинського «Одного дня Івана Денисовича». «Експорт», без натяжки, — вдалий виступ українських композиторів Вікторії Польової, Богдана Сьогина, Олександра Щетінського і львівського хору «Глорія» на Міжнародному фестивалі «Людина прикордоння» у Польщі. Причому наших митців було запрошено туди безпосередньо живим класиком — композитором Арво Пяртом.
Ось таким був рік. Не найвдалішим, не найгіршим. Як говорять у прогнозах погоди — погода похмура, з проясненнями.
Погода, на щастя, схильна мінятися.
