Гребля байдужості

За кількасоттонною стіною — водосховище — чудове штучне озеро, яке могло б стати якщо не Меккою, то, принаймні, одним із улюблених місць відпочинку туристів. Прекрасне місце для пляжів, чиста вода, свіже повітря соснового бору, джерело мінеральної води — чого ще бажати розбещеному урбанізацією землянину? Та, хоч як це банально прозвучить, існує в цій ситуації «але», яке перекреслює всі надії і сподівання на тихий відпочинок у хай не затишній лагуні, але місці, яке нічим їй не поступатиметься.

Пам’ятаєте, як там у приказці про хату, де сім господинь, чи про маля, за котрим кілька няньок доглядає. А може, про господарство, в якому власність колективна? Чи навіть про... Втім, як не крути, а суть одна: без єдиного господаря будь-яка справа не дійде до пуття, розвалиться, а то й не почнеться взагалі.

Які тільки структури не докладають своєї «господарської» руки до цього «дикого» куточка природи. Дикого не в тому значенні, що тут не ступала нога людини. Якраз навпаки: дикого в значенні, що ступає вона тут аж надто грубо і самовпевнено, залишаючи після себе гори сміття, зрубані кущі, неприбрані вогнища...

Безконтрольність породила нечувану вседозволеність! І найсмішніше, що подібне твориться під «наглядом» кількох газдів. Спробуємо (одразу всіх і не згадаєш) їх назвати: вміст водосховища, себто вода, належить енергетикам, як власникам гідроелектростанції; ліс навколо водосховища, саме собою зрозуміло — «лісовому» міністерству; чималий дерев’яний будинок на березі (за всіма ознаками, колись добротний, а нині розбитий, понищений і майже зруйнований) і всі будівлі — геологам; дороги довкола — дорожникам. Уся ж територія, разом узята (а це понад 1500 га) — власність Хустського лісництва. Чим не яскравий приклад недоглянутого дитяти?!

Можливо, ситуація із Теребле- Ріцьким водосховищем і не привернула б до себе уваги (подумаєш, подібні випадки не в диковинку). Та йдеться про унікальний природний комплекс Карпат, який мав би мати важливе природоохоронне, рекреаційне, наукове, естетичне, освітнє та оздоровче значення.

Чую заперечення: нині і на національні заповідні місця фінансування не вистачає. Та сіль у тому, що знайшлися люди, готові вкласти кошти в те, щоб «окультурити» місцевість і ( це насамперед) попередити якщо не її знищення, то понівечення напевне. Найоптимальнішим вирішенням було б приєднання території до Національного природного парку «Синевир», кордон із яким проходить поруч, і на території якого подібного «безпредєлу» не спостерігається. Керівництво заповідника, до речі, не має нічого проти: важко-бо спостерігати, як на очах гине чудове місце Карпатських гір, не в силах самотужки врятуватися від браконьєрських розгулів та нищівних самовільних вирубок лісу.

За чим затримка? Вільшанська сільрада, депутати якої без вагомих причин вперлися у слово «ні»; Хустська райрада, представникам якої, очевидно, просто ліньки переконувати когось в доцільності зміни ситуації; обласна рада, яка, взагалі, аж в Ужгороді... і так далі і тому подібне. Відповідні міністерства, звісно: зволікання та небажання вішати на свою шию вирішення проблеми, до якої причетні й інші «колеги» по міністерських портфелях, призведуть врешті-решт до того, що позбудемося ми не зайвої можливості наблизитися до умов відпочинку, які має Швейцарія. Адже саме з нею так люблять порівнювати Закарпаття.

Ось і виходить, що говоримо про співпрацю і взаєморозуміння заради збереження довкілля нащадкам, а про водосховище домовитися не можемо.