ГУЛЛIВЕР «У ЗАКОНI»

Так від якої ж злодійської спадщини і традицій ми не відмовляємося? І як відбувався розвиток і трансформація нашого злодійкуватого Гуллівера на прізвисько «Довгий» чи «Дилда» і його малого підручного на кликуху «Ліліпут» чи «Щипач»?

Приємно згадати симпатичних бандюг чи злодюжок типу Бені Кріка з Одеси-мами або старого Япончика, а також літературних і безсмертних — Паніковського (який чистив кишені, як відомо, на розі Прорізної і Хрещатика) і його компаньйона Шуру Балаганова. Смішно сказати, як вони сперечалися з приводу способу проведення операції: крадіжка чи пограбування? Дитячий лепет у порівнянні з тим, що фактично почалося в 17-му році. Як у пісеньці: «Я просто вор, мой стаж с 17-го года...» Покоління могли проспівати і далі: «Я все на свете перенес, покрытое позором...» А саме «експропріацію експропріаторів», продзагони, вилучення надлишків, боротьба з куркульством як класом, конфіскації з поразкою прав і розстрілом, ущільнення квартир, добровільні позики («раді віддати свою місячну зарплату і премію») — на Осовіахім, Дтсааф, великі будівництва комунізму, грошові реформи і девальвації, інфляції, аж до недавнього знецінювання грошових особистих внесків...

Як відомо, злодійство і грабіж бувають особисті і державні. Державний Гуллівер жиріє і збільшується в рості за рахунок ліліпутів та їхньої обдиралівки. Прості наші ліліпути — бідні, але їх ще багато. (А згідно з розрахунками Свіфта справжній Гуллівер повинен отримувати їжі й питва в кількості, «достатній для прогодування 1728 ліліпутів»).

Коли ж необхідно державному Гулліверу годувати Армію, влаштовувати посольства закордонні або споруджувати до ювілеїв монументи, пам’ятники — то і тоді витягується з кишень працюючих ліліпутів дріб’язок, як від платників податків.

Іноді Держгуллівер використовує старий пролетарський принцип: «Якщо від чогось великого відняти трошки — це буде не грабіж, а дільба». І тоді він припаде до чужої газової труби чи не віддає боргів, як порядна людина і джентльмен.

Він же спокушає молодь «вічними цінностями» — працювати при контролі чи хліборізці в держустановах. Дуже модні: копання в брудній білизні на митниці, податкова інспекція, ДАІ. Звичайно, виходячи з державних і патріотичних позицій. Тільки з них. І трошки особистих. Я отут проходив недавно повз шикарні новобудови Податкової поліції, митниці. Бачив, які машини біля них паркуються. Блиск! Взаємовигідно!

Дивимося на великі залишки держвласності — знову старі спокуси. «Тут усе навколо моє». Спільне. Виходить, якщо вміти забрати собі, приватизувати, знов-таки, у чогось забрати трошки собі особисто, зберегти владу над колишнім колгоспом — доїти старих корів і людей, соляру ліворуч відправити — то й нічого виходить. Багато хто новими Гулліверами стає.

У чому ж полягають піки нинішнього злодійства? І в чому його головна комедія-трагедія? Думаєте, що гігантськи прокрався сам прем’єр? Саме «по чину» хапав. Але, як багато шпигунів і самовпевнених шахраїв, зарвався, втратив самоконтроль і «випадково» проколовся на дрібниці, на «панамі». Але скільки ж таких начальників із благовидною фізіономією і рисами національно-патріотичного типу ще не зарвалися, не попалися?..

Жахливо інше. Гулліверські злодюги обдирають жебраків. І скільки не пишуть про це газети, не відкриваються в ЗМІ нові імена й факти грандіозного злодійства, — кого посадили з перваків? Крамолу скажу. Справжнім злодійкуватим Гуллівером вже давно стала сама держава.

Але ж і ліліпути не відстають. Тягнуть усе, що погано лежить навколо. Раніш були несунами (з підприємств і будівництв), голодні і під страхом в’язниці несли колоски, з колгоспів, трохи багатших, — зерно, фрукти, сіно... Зараз уже почали, незважаючи на небезпеку електричних ударів, знімати проводи з високовольтних щогл, збивати «кольорові метали» з пам’ятників і надгробків, викопувати картоплю в сусіда на фазенді.

Злодійство — справа особиста. Беруть участь двоє: злодій і його жертва. Індивідуально. А тому я розповім небагато і про себе, обікраденого. І про свої особисті відчуття в простих епізодах.

Звичайно, і раніше мене обкрадали неодноразово. У дитсадку Петька просто забрав свисток, на ковзанці відібрали ковзани, на Хрещатику зірвали з голови шапку, у потязі свиснули рюкзак, в університеті приховали й украли від нас імена Соловйова і Юркевича, Пастернака, Мандельштама і Зерова, на зйомці вкрали касету, на дачі в сільській хаті тричі виламували віконце, в установі пропала моя папка... Звичайно. Буває і гірше.

Але от зараз я їду по своїй найдовшій у місті вулиці — проспекту Перемоги — у тролейбусі № 5. У ньому знаходяться в стиснутому стані зовсім звичайні наші люди. 15 пенсіонерів, 10 студентів, 5 інженерів, троє дітей, два бомжі, кондуктор і я. На цьому маршруті нас обкрадають систематично молоді кишенькові злодії. Наші дітки, досить кремезні. Один гаманець у мене вже витягли кілька років тому. Зараз відчув, із зайнятими сумками руками, що блискавку уже відкрили. Дивлюся — немає. Голову піднімаю — бачу обличчя злодія і його кореша відчуваю. «Віддай гаманець, там документи!..» — «Який гаманець, на — обшукай, шо таке...» Дружина тягне за рукав — заспокойся. Злодюга: «Давай зійдемо на зупинці — шо таке... Обшукай...» Звертаюся до пасажирів — все ж таки є чоловіки: «Ось злодюга, і ще один. Допоможіть їх узяти!..» Мовчать, багато хто відвернув обличчя. «У нас що, міліції немає?..» На зупинці злодюги зіскочили. Жінка в тролейбусі сказала: «Подивіться, під сидінням — не ваш гаманець?..» Мій. Іноді шум допомагає. Підкинули. Пофартило.

Інтервал у кілька тижнів. Ліфт у будинку не працює. Тиждень. Хто може — піднімається до сьомого — дев’ятого поверху. «А що ми можемо зробити: вкрали кульові з ліфта. У нас немає інших...» Півдня в чеканні важливого футбольного матчу по телеку. Коли до трансляції залишалося півгодини — вирубилася антена на даху, екран пішов божевільними брижами. Це з даху свиснули якийсь кольоровий метал з антени. У такі моменти хочеться битися головою об стінку.

— Мій «ювілейний» дім — на найдовшій, шумній та загазованій вулиці. Біля торця на тротуарі раніше були дерева до третього поверху, а тепер дотягнулися аж до мого сьомого. Радують, трохи захищають коло вікна та балкона. І що я бачу?!

У суботу, перед тим, як випав сніг, із самого ранку дерева почала спилювати страшна команда із електропилами, у шоломах та навушниках, з допомогою машини із краном. Дуже енергійно почала спилювати. Як завжди, коли треба щось знищити.

Вибіг із мешканцями, кричу:

— Що ви робите, навіщо?! Як ми будемо без листочків та гілок у цьому шумі та гуркоті?! Адже це живі, здорові дерева. Хто дозволив знищити?!

— Омельченко. Комісія із благоустрою.

— А в нас запитали?! Дерева наші зрізати. Такий «благоустрій»?!

Ніхто не питає в нас, коли треба щось відняти. Гаманець з останніми копійками або гілку біля балкона.

Існує і розвивається зовсім небувалий і величезний за обсягом вид злодійства і відібрання грошей, про який не здогадався й Остап, і ніхто інший. Я запитую в мого дорогого друга Лемюеля Гуллівера про, здавалося б, прості речі.

— Ви знаєте, сер, завжди, на жаль, існували безробітні. Від того, що вони не працювали, о горе, у них не було грошей і засобів до існування... У той же час більшість трудящих, як відомо, заробляли собі на життя своїми мускулистими руками і головою. За що й отримували заробітну плату та інші грошові винагороди. За свою працю. Зарплату.

— А чому ви говорите про ці істини в минулому часі?

— А тому, що в нас кілька років і на кожнім кроці і держава, і окремі бізнесмени звикають не платити місяцями і роками людям за вже витрачену ними працю. Працівники працюють, виробляють, а їм за це не платять. Шахтарям, лікарям, учителям, так званим творчим працівникам...

— Після рабовласницького ладу, скасування кріпосного права, таборів — я не чув про існування такого дивного і протиприродного явища. Праця без оплати?!

— На жаль, робиш роботу — і отримуєш за неї, перепрошую, дулю. Чи вчиш дітей, чи лікуєш людей. Відповідь одна — нема грошей. Але я ж зробив! Нема! Чекайте.

— І ваша держава ще існує? І парламент? І профспілки не рознесли вщент начальників і хазяїв?! І ніхто не застрелився, збанкрутувавши? Але ви ж рветеся до Європи. Можна проконсультуватися в міжнародних організаціях, нарешті.

— А ніхто не заперечує, у тому числі й у Страсбурзі, де міжнародний суд, що позбавлення громадянина його власності (а заробітна плата є його власністю) є жахливий злочин перед його основними правами і честю!

— І повинно каратися — хоча б втратою міжнародної репутації такої країни, як ваша... Ні в країні велетнів, ні в країні ліліпутів я навіть не чув про таке...

— У нас завжди було «не як у всіх». І ми ще тільки продовжуємо боротися, уже пасивно, за права трудящих на свою зарплату. Вибачте, панe Лемюелю, у мене є певні сумніви, що наша змістовна бесіда буде оплачена — нехай скромним, але своєчасним гонораром. Але будемо сподіватися...

— Даруйте, прийміть мої щирі співчуття. Але, як ви сказали, фольклорне: яка простота у вас гірше, ніж злодійство?..