І знову про солдатів, якi загинули в мирний час
По-перше, медична експертиза і покази ряду свідків (лікарів швидкої допомоги і самого «потерпілого» офіцера) спростовують версію про алкогольне сп’яніння Чебакова. Воно й зрозуміло — навряд чи майор довірив би свою машину п’яному солдатові — це якось нелогічно.
По-друге, Максим Чебаков був далеко не новачком, термін його служби закінчувався навесні 2000 року, він писав батькам, що все в нього добре. Та й психологічно юнак не був схильний до здійснення суїциду. Це стверджують усі, хто його знав: батьки, вчителі, колеги. Максим пішов у армію добровільно, оскільки хотів вступити до юридичного інституту, якби не ця мрія — зі своїм червоним дипломом технікуму він міг би вступити до будь-якого технічного вузу. На службі чудово характеризувався, мав подяки. Мати стверджує, що якби він злякався матеріальної відповідальності, то раніше звернувся б до них, до своїх батьків, які завжди йшли йому назустріч і ніколи не відмовляли в допомозі. Мати також стверджує, що коли Максим у найважчому стані лежав у реанімації, а вони проводили дні й ночі під дверима палати, де помирав їхній син, офіцер з’явився в лікарні й почав вимагати від неї $10000 за розбиту машину. Можна собі уявити, що міг почути від нього Максим, коли повідомив йому про аварію, однак слідство обходить мовчанням факт спілкування офіцера з підлеглим після аварії. Проте ключі від машини Максим йому повернув. Характерно, що мати Максима Г. Чебакова не була визнана потерпілою в цій справі, хоча наполягала на цьому. Ось витяг зі скарги Чебакової, копію якої вона надіслала до Харківської обласної спілки солдатських матерів (ХОССМ).
«Я не можу погодитися із твердженням слідчого про те, що винних у смерті мого сина немає, позастатутних (фізичних, психічних) методів впливу на нього в день спроби самогубства з боку тих, що разом з ним служили і начальників начебто не було, оскільки слідством не встановлено мотив приховання офіцером того факту, що він біля 17.30 попрохав мого сина покласти продовольчий пайок до багажника його машини, при цьому давши йому ключі від неї. Адже в своєму поясненні на ім’я командира військової частини (арк. справи 52) офіцер стверджував те, що Чебаков якимось чином заволодів ключами від його машини та розбив її. Такі ж пояснення він давав і працівникам ДАІ. До того ж, він указував на те, що він «знімав» тіло мого сина (арк. 37), а всі зібрані в справі докази це спростовують. І лише коли слідством було здобуто факти, що спростовують його первинне свідчення, майор М. змінив їх».
Перший раз справу закрили, нічого матері не повідомивши. Вона приїхала до Харкова з Макіївки, де узнала наш телефон. Разом з юристом, який допомагає нашій організації, вона ознайомилася з матеріалами справи і написала скаргу. Справу було знову відкрито і за півтора місяця закрито. Але за ці півтора місяця Г. Чебакова дізналася, що ще один військовослужбовець в/ч А-3728 повісився в такий же спосіб. Руслан Комісаров демобілізувався, коли Максим був ще живий і у важкому стані лежав у реанімації. Його мати твердить, що Руслан повернувся додому пригнічений подіями в частині, ні про що інше не думав і не говорив, був неконтактним, нікуди не ходив із однолітками. Його поведінка разюче відрізнялася від звичайного його стану. За півроку до демобілізації він побував удома у відпустці, був в хорошому настрої, спілкувався з друзями, будував плани на майбутнє. Після демобілізації Руслан, перебуваючи в пригніченому стані, часто згадував Максима, мав намір написати парубкові до частини — дізнатися, що з Чебаковим. Мати Руслана не знає, дізнався Руслан про смерть Максима чи ні. Але вона вважає, що саме події в частині підштовхнули його до фатального вчинку: 29 грудня 1999 року його знайшли в гаражі біля дому: юнак повісився. Мабуть, слідство не до кінця прояснило ситуацію, яка склалася у військовій частині, якщо двоє повних сил молодих людей пішли з життя таким страшним способом. Хто ж буде захищати права солдатiв термінової служби, якщо навіть така трагічна загибель двох юнаків нікого не дивує і не бентежить? Як матері можуть бути спокійними, відправляючи своїх синів на службу, якщо держава (в цьому випадкові її репрезентує регіональна військова прокуратура) не хоче брати на себе відповідальність за життя молодих людей, яких зобов’язує виконувати конституційний обов’язок? Нас просто вразили слова представника Міністерства оборони про те, що основна причина трагедії в армії «власна необережність і нерозуміння деякими командирами психології призовників». Як в старій радянській пісні: «если кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет...» А два вхідних кульових отвори у лобі в самогубця хто-небудь бачив? А самогубця, який сам себе розстріляв з 20 кроків? А самогубство відразу двох солдатів, які, змовившись, одночасно повісилися, заздалегідь побивши чи то самих себе, чи то один одного? Вся ця фантастика, а вірніше — повне небажання встановити й повідомити батькам правду про смерть їхніх дітей і дає такий високий відсоток самогубств у армії: адже 25—30% самогубств — це катастрофа. Тут ще треба сказати про призов до армії психічно неврівноважених юнаків. І наказ МО № 2 і наказ № 207 дають можливість не призивати до війська парубків з порушенням норм поведінки. Цього ж вимагає конкретна директива міністра оборони. Але... Ми добре знаємо, як часто цей наказ і директива порушуються. Навіть не в усіх РВК є психіатри та невропатологи. Ось і потрапляють до війська юнаки з нестабільною психікою, небезпечні для себе й навколишніх...
Наша організація звернулася до міністра оборони і до Генеральної прокуратури України з проханням розслідувати трагедію у в/ч А-3728.
Самогубство юнака — це завжди чиясь провина: чи то тих, хто призивав хворого, чи то тих, хто припустився в частині свавілля. Відповідальність за страчене життя — головна передумова для того, щоб таких трагедій було якомога менше.
І найгірше — захищати «честь мундира» за рахунок життя невинних солдатів.
