«Iдентичність не формується сукнею, яку ти вдягла сьогодні...»

Супермодель Джі Дієнґ прилетіла до Києва на запрошення Ukrainian Fashion Week передусім аби взяти участь у благодійному проекті «Перша професія». Адже паризька манекенниця відома у модному світі не лише завдяки своїм найдовшим на світовому подіумі ногам та солідному списку співпраці з брендами та модними обкладинками, а й як модель-благодійниця, посол доброї волі ЮНЕСКО у Шрі-Ланці, лауреат Гуманітарної премії та Премії волонтера ООН. У інтерв’ю «Дню» Джі розповідає про те, що благодійність для неї — сімейна традиція, а також переконує, що статус суперзірки не звільняє жодну людину від обов’язку поводитися по-людськи.

— Сьогодні зранку я зайшла на вашу сторінку MySpace і побачила там дуже зворушливі слова про вас: «Супермодель, яка має серце». Тому хотілося б поговорити з вами про моду і людяність, про те, як вони співіснують. Як би ви описали ту атмосферу, що панує зараз у світі моди після економічної кризи? Чи стала мода достатньо чутливою, аби якимось чином відгукуватися на катастрофи, подібні до тієї, яка щойно спіткала Японію?

— Мені дуже жаль, що таке трапилося в Японії. Я сподіваюся, що мода долучиться до допомоги, що буде створено сайт і зібрано кошти, аби допомогти японцям.

У моді з благодійністю так само, як і в інших сферах усе залежить від того, хоче конкретна людина щось зробити на користь інших людей, чи ні. Але ми мусимо допомагати оточуючим. Тому потрібно весь час підштовхувати людей до цього.

— Ви займаєтеся благодійною діяльністю, так би мовити, на професійному рівні. То що для вас є першочерговим: мода чи благодійність?

— Благодійність.

— Тобто мода заради благодійності?

— Так.

— А як змінилися ваші погляди на моду від того моменту, коли ви почали мріяти про подіум, і до сьогодні?

— Я ніколи не мріяла про подіум. Я ходила до школи, як звичайна дівчинка. Допомагати людям завжди було моєю потребою. Можливо, навіть якби я не була моделлю, я б так само працювала для благодійності. Я з цим народилася. Я спостерігаю, як цим займається моя бабуся, моя мама...

— Для вас це як родинна традиція?

— Авжеж.

— Які виклики, на вашу думку, сьогодні стоять перед світом моди?

— Найбільший виклик — це свідомість людей, яку потрібно змінювати. У світі дуже багато бідних людей, які не мають навіть їжі. Але водночас є безліч людей, які завжди думають лише про гроші, які не можуть прожити жодної хвилини, не споживаючи щось. Вони просто йдуть у супермаркет, купують усе, що завгодно, а наступний день викидають це в смітник. Це, між іншим, також мода. Мода на певний спосіб життя.

— А як вдається вам, перебуваючи в оточенні гламуру, зберігати людяність? Навряд чи увесь цей світ розкошів сприяє тому...

— Гламур... Він справді присутній, але поза гламуром можна залишитися нормальною людиною.

— А чи складно зберігати ідентичність? Ви ж весь час змінюєте імідж, від одного показу до іншого — завжди маєте інакше обличчя?

— Це ж просто шоу. А ідентичність — це те, що тобі дано від природи. Ідентичність не формується сукнею, яку ти вдягла сьогодні. Речі — це всього-на-всього професія для мене, це частина моєї роботи. А після показу я знову стаю собою. Йду додому, мушу прибирати, готувати, словом, перетворююся на звичайну дівчину.

— Куди ви поїдете після України?

— Після України я збираюся в Дубаї, а тоді до Сенегалу, в Західну Африку, на свою батьківщину.

— Розкажіть у кількох словах свою біографію. Де ви народилися?

— Народилась я в Сенегалі, а виросла в Парижі. Моя родина переїхала до Парижа, коли мені було десять років. Я і сенегалка, і француженка водночас. Батько був військовим, а мама моя працює в boulangerie, тобто в пекарні. Тож я мала звичайне життя, освіту, добре виховання, дуже суворе, до речі...

— Між іншим, про освіту. Гадаю, всі розпитують вас, як ви тримаєте у формі свою фігуру, а я хочу запитати (бо чула, що ви знаєте сім мов), як вам вдається тримати в тонусі свій інтелект? Адже небезпека деградації є завжди, в будь-якій професії...

— Щоб тримати розум у тонусі, я ніколи не забуваю того, чого вчила мене моя бабуся.

— І що це було?

— «Будь собою. Поважай людей. Якщо не поважатимеш себе, інші не зможуть тебе поважати теж. І завжди стій на землі обома ногами. Хоч ким би ти була, куди б поїхала, не забувай про виховання та освіту». Вона почала мене вчити з дев’яти років, і навчила мене всього. Тому я завжди дякую їй за виховання. Тому що без цього я б пропала. Без виховання ми всі б пропали. Дуже важливо поважати себе. Навіть якщо ти зірка чи суперзірка, чи модель, ти мусиш поводитися по-людськи. Завжди слід пам’ятати, хто ти і звідки. Адже втратити ідентичність — неможливо.

ДОВIДКА «Дня»

Фахівці в галузі моди знають Джі ДІЄНҐ не тільки завдяки численним рекламним кампаніям відомих брендів, а й завдяки тому, що ця манекенниця має найдовші ноги серед топ-моделей світу. Вона працювала моделлю в Парижі, Мілані, Лондоні та Нью-Йорку, на показах Hermиs, Christian Dior, Carven, Vivienne Westwood, Roberto Cavalli, Trash-Couture, Eymeric Francois, Romeo Gigli, Torrente, DIESEL, Missoni, Jean-Luc Amsler, Alphadi тощо. Має вражаючий перелік матеріалів та фотосесій у пресі по всьому світу (Франція, Німеччина, Австралія, Італія, Австрія, Іспанія, Велика Британія, Данія, Азія, США). Супермодель Джі Дієнґ вільно говорить французькою, італійською, англійською, іспанською та волофcькою мовами і самостійно обирає модельні аґентства для співпраці.

Джі Дієнґ активно займається благодійністю (нагороджена Гуманітарною премією та премією волонтера ООН) і виступає як посол доброї волі ЮНЕСКО у Шрі-Ланці. Вона багато зусиль віддає співпраці з організаціями, що займаються профілактикою ВІЛ/СНІДу. Перебуваючи в Україні, вона взяла участь у проектах благодійної програми Ukrainian Fashion Week — «АнтиСНІД» та «Перша професія», мета якої — створити сучасні швейні майстерні в дитячих будинках і таким чином подарувати дітям-сиротам можливість отримати знання, вміння та навички, які допоможуть самореалізуватися їм у майбутньому. На прес-конференції в Києві Джі Дієнґ з’явилася в українському національному вбранні з традиційним віночком на голові. Цей костюм подарували їй вихованці Великополовецького дитячого будинку, що поблизу Білої Церкви на Київщині.