Iдеологія і залізниця
Минулого року під час стажування у Великобританії я спробував розібратися, чи ідеологія стосується всіх сфер життя, чи тільки тих, де вона може щось змінити.
Що таке ідеологія? Це — система цінностей: що важливо, що ні, що у першу чергу, що в другу, що в останню; що добре і що погано; що гарно, а що — ні.
З освітою все ясно: консерватори за приватну освіту, лейбористи за державні школи. З економікою — теж: праві у першу чергу — за зменшення податків, ліві — за допомогу малозабезпеченим. А от чи буває ідеологічною залізниця?
Що за нонсенс — скажуть люди. Хіба рейки бувають соціалістичними? Хіба електровози можуть бути ліберальними, а вагони — націоналістичними? Залізниця — це система, котру розробляють інженери, і вона або їде, або ні.
От якби не історія з українським «Хюндаєм» до Євро-2012, так вважав би і я. Але, як на мене, поява цих поїздів є чіткою ознакою ідеології правлячої влади.
Люди, що приймають рішення, досить багато часу провели за кордоном, тому німецькі ICE і французькі TGV їм знайомі не з фотографій. Очевидно, що їм хотілося б щось таке мати і в Україні — хоча б заради престижу.
Та реалізація виявилася прямо протилежною до очікуваного. Ще у 1930-х на близьких до «хюндаївських» швидкостях у Польщі уже ходив експрес Lux-torpeda. Швидкісного сполучення запровадити не вдалося — і це не дивно, адже колія залишилася та сама.
Година економії, отримана внаслідок ризикованої експлуатації потягів, обернулася триразовим подорожчанням квитків. Крім того, «інтерсіті» постійно запізнюються.
Щира ж ворожнеча міністра інфраструктури Бориса Колеснікова стосовно нічних поїздів може пояснюватися хіба що його власним досвідом далекого радянського минулого, але аж ніяк не інтересами українців, котрі мусять економити кожну копійку і котрим додаткова ніч у готелі — просто не по кишені.
У результаті отримуємо ідеологічно крайню праву, дикокапіталістичну «реформу», ціллю якої є не комфорт людей, а зменшення збитків від пасажирських перевезень. Засоби «реформи» — знищення дешевших нічних поїздів і впровадження дорогих денних. А не подобається — то хоч автостопом, хоч велосипедом. А може, й на автобус краще пересісти — там 8 годин до Львова доведеться посидіти, але на сто гривень менш «хюндайно».
Реформа залізничного сполучення від Колеснікова нагадує рекомендації французької королеви Марії-Антуанетти голодним селянам, котрим не вистачає хліба, наїстися булочками. Супербагачі при владі, що вже більш ніж десятиліття всі відстані, більші за 100—150 км, долають літаком, а менші — пролітають на великій швидкості у кортежах, «слишком далеки от народа».
Їхня глибока сліпота, що недорога пасажирська залізниця — це соціальний, а не економічний інститут, ще вилізе цій владі боком. Ці витрати цілком могли б покривати вантажні перевезення — але ж їх хочуть приватизувати, а там хоч трава не рости...
Як їм одуматися? Хіба що якби їм теж довелося платити за проїзд пропорційну частку своїх прибутків, десь так по тисяч 300 з кожного заробленого мільйона — можливо, тоді не захотілося б годувати свій народ експресними булочками?
