Інформаційний простір, який ми програли?
Iстерика з приводу прибуття американського корабля в рамках планових міжнародних навчань у Феодосію. Принцип доміно у послідовних спробах місцевої влади у східних регіонах надати російській мові статус регіональної. Активна присутність російських «колег» у Криму та їхня «дружня допомога» у недопущенні подальшого просування України в бік вступу до НАТО — із залученням масовки та усіма атрибутами добротно поставленого шоу. Наростання сепаратистських настроїв в Криму і загострення там татарського питання. Усе це — ланки одного ланцюжка, назва якому — інформаційна війна. Наш північний сусід в цій війні, звичайно, грає не останню скрипку, або, висловлюючись дипломатично, здійснює в Україні вигідну для себе інформаційну політику.
Яка робота здійснена державою для роз’яснення населенню, що таке НАТО, цілі та завдання організації, а також переваги для України від вступу в блок? На сьогоднішній день — жодної. Якою була реакція держави Україна на ситуацію довкола прибуття американського судна до Феодосії у рамках планових навчань? Ніякою. Якою була позиція держави Україна щодо незаконних дій з надання російській мові статусу регіональної? А як держава «розрулює» кримські проблеми? Хто формує і впроваджує стратегію і тактику інформаційної політики держави?
Безумовно, повинен працювати налагоджений механізм, починаючи від дій МЗС і Секретаріату Президента, інших державних структур, і закінчуючи ЗМІ.
Давно зрозуміло, що у сходу і заходу України не на всі проблеми внутрішньої політики погляди збігаються. Як, на жаль, стало остаточно зрозуміло й те, що ані виразники «помаранчевого», ані «біло-блакитного» світогляду не мають ані бажання, ані вміння вести самостійний цивілізований діалог і працювати на об’єднання нації, а зацікавлені лише в поділі портфелів. У цьому захоплюючому процесі наші демократи, здається, цілком втратили відчуття реальності і усвідомлення масштабу руйнівних процесів. А «велика зрада» лише стала їх цілком логічним завершенням.
Гірка правда нинішньої політичної кризи — у фактичній зраді своїх виборців не однією, а усіма «помаранчевими» силами, які довели власну неспроможність утримати владу і керуватися у своїх діях державницькими інтересами.
Що ж до глибинних причин нинішньої політичної та гуманітарної кризи, то тут вбачаємо дуже слушною думку політолога Андрія Окари, який, коментуючи останні події в Україні, сказав: проблема України в тому, що у неї сьогодні немає національно свідомої еліти. Йдеться, безперечно, про ту еліту, яка реально впливає на прийняття доленосних для держави рішень. Цю проблему повторними виборами навряд чи вирішиш, проте для того, щоб вирішувати, потрібно насамперед усвідомити її як ключову.
Сьогодні ж, розмінюючи Олімп на мідяки, поборники державності, здається, близькі до повної втрати відчуття реальності і усвідомлення масштабу процесів, що неухильно штовхають Україну до гуманітарної катастрофи.
КЛЮЧИК ДО ДВЕРЕЙ ЄДИНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ
І якщо описані політичні процеси є більш очевидними, ніж те, що відбувається в гуманітарній сфері, то наслідки державної політики тут є не менш, якщо не більш вагомими, але у більш віддаленій перспективі. Це міна сповільненої дії. І це — золотий ключик до дверей інформаційного простору України. Що ми матимемо ще через десяток-другий років, коли виросте покоління, що проводить дозвілля за гральними автоматами та телевізором і не знає власної історії, не бачить українського кіно, не буває в театрі, не читає українських книжок? Чи можемо ми без повнокровного книжкового ринку розвивати націю, яка говоритиме не на суржику — адже «книжкова» проблема пов’язана з «мовною» як сіамські близнюки — і зможе усвідомлювати свою українськість не лише на рівні вболівання за футбол на чемпіонаті світу?
У 1996 році Росія звільнила своє книговидання від податку на додану вартість по усьому ланцюжку — від видавця до покупця, а також від податку на прибуток у частині, що сплачується у бюджет. І — російська книга пішла у наступ. Обсяг книговидання миттєво збільшився удвічі, і воно перетворилось на одну з трьох найприбутковіших індустрій поруч з нафтогазовою промисловістю. Російський уряд не став тоді лити крокодилячі сльози з приводу тимчасового недоотримання коштів від податків у бюджет, адже чудово розумів і сьогодні розуміє, що важливість газового та інформаційного важелів у контролі пост-радянського простору приблизно однакова.
Кількість видавництв росла як гриби після дощу. Російські видавці формували видавничі плани, закладаючи в тираж не лише свій ринок, а й сусідні ринки, яким у спадок від радянської імперії залишилася двомовність. 50-мільйонний український ринок зі своїм кволим і затиснутим у лещата податків книговиданням та білінгвізмом лежав біля їхніх ніг. І потрібен він був Росії не лише як джерело прибутку для видавців. Це була і є державна політика інформаційної експансії, яка з успіхом триває ось уже десять років. Для того, щоб цей переможний наступ російської книги тривав і далі, потрібно одне: щоб українська книга не піднімалася з колін...
Волання українських видавців про допомогу впродовж останнього десятиліття не збурювали пустельного спокою державних мужів. Заклики про необхідність негайного прийняття аналогічних до російських законів для того, аби хоча б частково підтримати українське книговидавництво (адже ми не беремо в розрахунок мовний фактор, який автоматично збільшує ринок російської книги в десятки разів, а значить, знижує її собівартість порівняно з українськомовною книгою) ніхто не хотів чути. Усе, на що спромоглася Українська держава у підтримці свого книговидання, — це звільнення від ПДВ оборотів з продажу українських книжок та ще ухвалення Програми випуску соціально значущих видань. Щодо впливу цих заходів на стан книговидання в Україні можна лише саркастично зауважити: не можу назвати це подвигом, але щось героїчне в цьому є.
Як наслідок, сьогодні українська книжка посідає десяту часточку книжкового ринку порівняно з дев’ятьма десятими, які займає книга російського виробництва, яку — зауважте — пільг не позбавили й понині, незважаючи на розквіт та суперприбутковість галузі. І якщо книги функціонального призначення та художня література в Україні ще якось тримаються на плаву, то наукова література, а особливо література науково містких галузей, перебуває в катастрофічному стані, як, зрештою, й сама наука. На цьому тлі справжньою подією культурного і наукового життя виглядає, зокрема, академічне 12-томне видання Т.Г.Шевченка, здійснюване Інститутом літератури НАНУ. Проте це — краплина в морі порівняно з тим, що сьогодні потрібно видавати для повноцінного ринку наукової літератури і розвитку самої науки і культури.
У ситуації, що склалася за усі ці роки, ми могли підозрювати проросійське лобі, яке не давало можливості проводити через парламент потрібні книговиданню закони, брак уваги до культурної сфери чи брак так званої політичної волі. Зрештою, такий занепад переживало все українське культурне виробництво, але ж то була «злочинна влада»...
ПРО ПОЛОТНО З НАМАЛЬОВАНИМ КАЗАНКОМ, ЗА ЯКИМ СХОВАНО ПОТАЄМНІ ДВЕРІ...
Чи змінилося щось сьогодні, коли ми на кожному розі декларуємо європейські цінності?
Нещодавно було підписано президентський Указ 243/2006 «Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні». Що передбачають ці заходи? Утворити міжвідомчу комісію «зі сприяння», розробити державну програму популяризації вітчизняної книги, сприяти створенню інформаційної мережі «Книжки, які виходять друком», визначити механізми щодо захисту книжкового ринку та сприяння експорту українських книжок, здешевити кредити для видавництв та книготорговельних підприємств, сприяти розміщенню книжкових магазинів у будинках державної власності, надати пільги з оренди та ще «деякі заходи». Все — у тримісячний термін.
Що дасть цей указ? Якщо рахувати від дати, вказаної в указі — 21 березня 2006 року, то вже можна запитати у Кабінету Міністрів, якому доручено усе це забезпечити, та міжвідомчої комісії: що у нас з гусака, крім шкварок? Якщо ж рахувати з дня підписання указу, то ще є трохи часу.
Книговидавці знову сповнені надій. Схожі законодавчі акти вже з’являлися за останні десять років — зокрема, у 1995 році була затверджена Державна програма розвитку національного книговидання та преси до 2000 року, проте відчутних змін ці кроки не принесли. Що й не дивно, адже для реальних змін необхідно змінити податкове законодавство. Без суттєвих податкових пільг ні про яку рівноправну конкуренцію з російською книгою не може бути й мови.
А недавно віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко заявив про доцільність запровадження квот на ввезення російської книги в Україну. Але чи не пізно пити «Боржомі», коли нирки вже відпали? До того ж, практика доводить, що ніякі обмеження та заборони радикально не вплинуть на ситуацію: не можна вирішити проблему недолугої державної інформаційної політики, оголошуючи кількох осіб персонами нон-грата. Так само не можна вирішити проблему українського книговидання, обмежуючи ввезення російської книги в Україну. Будь- які заборони — прояв слабкості і невміння вирішувати проблему кардинально. Єдиний спосіб вирішення проблеми захисту інформаційного простору — це його повноцінний і системний розвиток. А заходи зі «сприяння» дають користь лише в одному випадку — якщо є політична воля для здійснення перетворень. Якщо ж її нема, то, як показує практика, потрібен інший фактор — гроші, а ще краще — великі гроші, за які варто поборотися — скажімо, пролобіювати в парламенті зміни до податкового законодавства. В українському книжковому бізнесі таких грошей немає та й не може бути з огляду на усе вище сказане, а тому залишається сподіватися на подачки від держави — «сприяти розбудові та поліпшенню запровадження механізмів щодо захисту»...
