Інсценізація волі

Відомий шведський актор, режисер та письменник Йон Йонсон, який працює з ув’язненими Швеції та США, вже понад 20 років ставить одну-єдину виставу. У п’єсі-монолозі «Миті реальності (Дещо по-справжньому...)» він розповідає реальні історії про реальних людей, яких зустрічав за гратами.

Україна теж може похизуватися втіленням подібних проектів. Скажімо, для харківського театру-студії «Арабески» то давно не новація. Можливо, саме тому, відповідаючи на запрошення, метр невольницької сцени одразу ж погодився приїхати. Спочатку він відвідав Харків, де спершу п’єсу поставив у чоловічій колонії, а вже потім у муніципальній галереї, для звичайної міської публіки. За кілька днів виставу-біографію могли побачити у Львові і відповідно в Києві. Зокрема, в Бучанській чоловічій виправній колонії, на показ якої потрапила й невеличка група столичних журналістів.

Майстерно розмальований картинами майданчик, який одразу ж за пропускним пунктом, вочевидь, налаштовував на позитив. Проте... Показ фактично провалився. Чому?

«Ми були вражені, — сказав після закінчення вистави пан Йон, — такої ситуації в нас ніколи раніше те траплялося. Тут було якесь ядро, яке постійно провокувало всю масу. Та й журналісти дуже заважали. Я не міг встановити контакту з глядачами. В мене навіть виникло бажання відмінити п’єсу».

І справді, було помітно, що психологічний твір не цікавить в’язнів. Вони самі знають, або думають, що знають, як потрібно жити, водночас не будучи маріонетками. Та й кому насправді сподобається, коли в його душі шпортаються? Для прикладу візьмемо хоча б епізод про заокеанський відбір героїв, власне абсолютно нереальний для нас факт їхніх гастрольних роз’їздів із постановкою п’єси Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо», хай навіть за наявності охорони. Однак, відкинувши попередню паперову тяганину, наразі маємо маленький автобусик, у якому сидять в’язні, зазвичай довічно засуджені. Вони, разом зі своїм режисером Йоном, долають все нові й нові кордони не зовсім зрозумілого для нас світу культурних вивершень. І нині Йонсон продовжує розповідати свої правдиві історії. Є тут епізоди про те, як перейнявшись долею Годо і власне вжившись у його роль, до одного з засуджених, Спуна Джексона, «повертається» мова — він починає грати роль Поццо (а насправді виходить, що самого себе), людини, що постійно чогось чекає. Вже потім ми розуміємо, що він чекає свободи. Свободи як такої, можливо, й від самого себе.

Вже тепер постає питання необхідності спектаклю на Україні. Одначе то й не є театр насправді. Лише засіб, завдяки якому життя людей можна змінювати. І, здається, до нинішніх гастролей Йону це вдавалося. Місця позбавлення волі — ось де справжня сцена. Тут гамірно й водночас є пустка. Саме в цьому місці поняття гри, свободи, страху чи зневіри знаходять свій абсолютний смисл. Просто в одних обличчях їхні відбитки можна розгледіти, а в інших... «Так, нам сказали, що буде концерт, — ремствували під час спектаклю окремі в’язні, — й приїде багато дівчат. Власне заради того, аби подивитися на них, ми зараз усі тут. А ця, буцім психологічна річ... (м’яко кажучи) просто нудна. Таке не можна дивитися». Але всі вони досиділи до кінця: правила.

Чому ж Йонсон, колишній актор фактично королівського двору, займається такою самопожертвою? «Я хочу змінити на краще кожного в’язня і взагалі будь-яку людину, — говорить він. — Хочу збагатити їхнє життя. Чим? Кожен обирає особисто». Багато засуджених, із якими він свого часу співпрацював на постановках, відбули покарання і тепер живуть звичним життям, мають роботу. Деякі наглядачі, які слідкували за відбором п’яти акторів для п’єси через оптичний приціл гвинтівки, також змінилися і, звісно ж, змінили місце роботи. Один, наприклад, як патетично, але невдавано розповідав Йон зі сцени, став бібліотекарем. А це також свідчить про немарно витрачені сили на інсценізацію.

«Концерт нам дуже сподобався, — ділиться враженнями начальник виправної колонії Г.М.Карандюк, — шкода, що повністю не мали змоги переглянути. Нашою головною метою стала ваша безпека».

А поза тим, враження про самих засуджених більше позитивне, ніж негативне. Часом, судячи з облич, й не віриться, що такі люди можуть вчинити злочин. Вони відбувають покарання за різні проступки. І тільки особиста справа розкриє усі карти. Та чи й варто? Хоча у випадку з Йонсоном то дійсно допомогло — інсценізаціям хотілося вірити ще більше.

Перефразоване Йонсоном на особистий манер Беккетівське «Чекання на Годо» у «Бучі» зазнало фіаско, хоча були непоодинокі моменти, що дійсно підкуповували глядача своєю щирістю й життєвим гумором. Чи й варто когось звинувачувати, коли у середовищі, жорстокому за визначенням, людина змушена підіймати планку чутливості. Це щось подібне до того, як на війні смерть і страждання втрачають унікальні вимоги співчуття. Іншими словами, така собі інфляція повсякденності. Проте кожен із них має свою власну вищу мету — звільнитися. «Це так дивно, — шепоче один із в’язнів, — коли сюди на побачення приходить кохана дівчина. За якусь годину вона піде, але не одна. Часто трапляється, що понесе із собою нове життя. І це прекрасно, — знати, що ти хоч і ТУТ, але ТАМ у тебе вибудовується сім’я, яка вже напевно чекає твого повернення. Все інше стає неважливим».

Тим часом співпраця з недержавними структурами та громадськістю у питаннях виховання засуджених успішно шириться. Активно займаються моральним станом ув’язнених і представники релігійних конфесій. На території колонії діє навіть своя церква (розписана самими засудженими) і практикує святий отець — Микола. Кажуть, спілкування з Богом тут, як ніщо інше допомагає. Все це приємно вразило Йона Йонсона. «Місце колонії, — сказав він, — надзвичайно наближене до природи. Це дуже важливо. Тим більше, що тоді, коли люди самі покращують умови перебування, з’являється і додатковий позитив». «Люди, що знаходяться за гратами, не зіпсовані мистецтвом, — додає Михайло Барбар, український напівперекладач і напівпартнер Йонсона. — Вони все бачать так, як бачать. Сприйматимуть все таким, як воно є».

Виходить, як ти зробиш, так тебе і сприймуть. Це не просто, це не легко. Це нестандартна ситуація. І важко було співпрацювати зі шведом, він хоч і грає 20 років одну річ, але жодного разу не повторюється. Український театрал відіграв із метром п’ять вистав, і всі вони різнилися. «У нього є кілька сотень історій, — додає вже згодом Михайло, — які він подає так, як відчуває. Він дуже специфічна людина, не тільки як актор, а й як людина взагалі. Бути у тій ролі, в якій мені довелося, було дуже корисно й цікаво». Сам Йонсон також надзвичайно задоволений вправною роботою Михайла Барбара, мотивуючи тим, що добре розуміли одне одного: «Коли я читав вірш одного із в’язнів, якого раніше не використовував, у його очах помітив справжню схвильованість. Михайло переймався історією, він жив нею, як і я. А це — головне».

Незважаючи на те, що прирівнювати тюремні умови і можливості у нас і за кордоном просто неможливо, п’єса все одно знайшла свого глядача. Поза тим Йонсон захопився ідеєю іще поставити якусь річ на сценах України. В тому, що це стане саме Беккет, ніхто й не сумнівається. Та й контингент, як передбачається, не зміниться. Адже Йонсон відомий усьому світові як лікар душі в’язня. І хоч наші засуджені на спектаклях не плакали, все ще попереду! Тим більше, не завжди те, що показують на люди, є правдою.