Iрина КАЛИНЕЦЬ: Стус просто не міг інакше
Цього року минає 25 років, як не стало Василя Стуса — незвичайної, за висловом Івана Дзюби, «морально кришталевої людини» й геніального поета: він помер у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в таборі особливого режиму в селищі Кучино Пермської області. Про свого побратима — його життя, смерть (і безсмертя), повернення в Україну, розуміння (й нерозуміння) нацією його людської і творчої сутності — згадує та міркує Ірина Калинець, львівська письменниця, літературознавець, політв’язень радянських часів. Тож, як писав Стус, «схились до мушлі спогадів — і слухай»...
Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
раз — і навіки, і на все життя.
Василь Стус
— Ірино Онуфріївно, розкажіть, коли ви вперше зіткнулися з іменем, із творчістю Василя Стуса, коли та як познайомилися з ним?
— Це ім’я було мені відоме. Попри те, що таких поетів, як Василь, не друкували, їхні вірші ходили в списках, передруковувалися, переписувались від руки, і саме ім’я Василя Стуса мені запам’яталося: його вірші дуже вирізнялися з-поміж творів інших тогочасних поетів (хоча, звичайно, були цікаві автори, скажімо, Борис Мамайсур, Василь Голобородько, вже й не кажу про культового в той час поета Василя Симоненка). Стус же вирізнявся спонтанним талантом, його вірші запам’ятовувались і вражали: до його естетизму додавалася глибока нотка філософського осмислення життя і незгоди з тим, що він бачив довкола: «Отак живу: як мавпа серед мавп...».
А зустрілася я з Василем напередодні нового 1972 року. Лікуючись у Моршині (в місцевому санаторії Стус лікував виразку шлунку. — І. Ш.*), він завітав до Львова. Був у нас на колядках. А познайомилися ми фактично завдяки моїй, маленькій тоді, донечці Звениславі. Поки ми ходили-колядували, вони з Василем сподобали собі одне одного: він щось їй так серйозно розповідав, а вона, мабуть, зачарована його голосом, уважно слухала й дивилася на нього як на рідну людину. Василь взяв її за ручку, веде і каже: «Яка чарівна дитина!». А я кажу: «То моя». «Як це ваша?». Відповідаю: «Ігоря Калинця і моя». «То твоя мама? — питає Василь. — То ви Ірина Калинець чи Ірина Стасів?». А я кажу: «Я Ірина Стасів-Калинець». (Сміється).
Потім, пам’ятаю, ми з Василем ще ходили по Львову, я показувала йому наші музеї, церкви — аж йому через слабке здоров’я стало погано. А ввечері у нас вдома (нині — вулиця генерала Тарнавського, колишня Кутузова) відбувся ніби поетичний вечір Стуса. Пам’ятаю, я мусила пригощати товариство, а мені так хотілося слухати Василя! Він читав дуже гарні речі, й читав незвичайно. У нього була своєрідна, дуже артистична манера читання, яка відповідала і змістові, й глибині його поезії. Всі слухали, затамувавши подих. Ігор (Ігор Калинець, чоловік Ірини Калинець, поет, прозаїк. — І. Ш.) казав, що слухав би Василя і день, і ніч, адже це щось надзвичайне. Від Василя справді йшла енергія, яка всіх очищувала. Згодом його дружина казала мені, що всі відчували це — цю внутрішню енергію глибоко обдарованої і дуже чистої та чесної людини.
— Що з прогулянки Львовом залишилося в пам’яті?
— Пригадую, як ми їхали на Янівський цвинтар, на могили стрільців УГА: у трамваї була страшенна тіснява, і, щоб мене не штовхали, Василь загородив мене руками і щось мені розповідав. А я замість слухати те, про що він говорить, почала вслухатися в тембр його чарівного голосу. Він питає, чи я слухаю його, я відповідаю «Так», але насправді чула тільки музику його голосу. Також пригадую, як, розглядаючи експонати в Музеї етнографії, Василь сказав, що у нього ніколи не було вишитої сорочки. Народжений на Вінниччині, жив у Донецьку — там не було вишитих сорочок...
Увечері 9 січня, на Стефанії, Василь від’їжджав до Києва, ми разом із В’ячеславом Чорноволом проводжали його в аеропорт. Їдемо попри будинок КГБ, а там всі вікна світиться, я кажу: «Скоро будуть арешти». І справді 1972-й став роком арештів: в Києві на Стуса вже чекали (тільки-но він приїхав, як у квартирі провели обшук, його самого арештували. Проти нього порушили кримінальну справу, звинувативши його у створенні та розповсюдженні антирадянських документів, віршів; після тривалого перебування за ѓратами, допитів, судово-психіатричної експертизи у вересні Стус почув вирок суду — п’ять років ув’язнення суворого режиму й три роки заслання. — І. Ш.). Проте табір не розірвав наші контакти: Василь був поруч, через паркан (й Ірина Калинець, і Василь Стус відбували ув’язнення у сел. Барашево, Мордовія. — І. Ш.). Звичайно, ми знайшли способи листуватися.
— Про що писав Стус?
— Найперше — інформація: хто що написав, яка акція готується і т.д., прохання при нагоді передати якісь повідомлення нашим побратимам. Були різні настрої чи враження, скажімо, про прочитану книжку. Василь писав свої зауваження, вірші, думки, любив іронізувати. Наше листування було повноцінною розмовою: поміж рядків ти ніби чув голос свого співрозмовника, передбачав його міміку, реакцію. У листах панував братерський настрій, і ми справді почувалися родиною; Василь звертався до мене «дорога моя посестро», «дорога моя сестро», а В’ячеслав Чорновіл, наприклад, «дорога моя кумо».
— У листах було щось тужливе стосовно Батьківщини?
— У далечині нас страшенно мучила ностальгія. І коли на засланні я просто шалено писала безліч листів (нарешті ми могли писати якщо не кожен, то через день, бо в таборі дозволялося писати лише два листи на місяць), Василь казав, що це я стужилася за листуванням. А сам він, скупий на слова й емоції у побутових стосунках, всі переживання ховав у собі, беріг, щоб згодом виявити у творчості. Василь — весь у віршах. В одному з листів він писав, що туга за Україною змушує його творити. Тобто те, що мучителям здавалося карою для політв’язнів, певною мірою творило для нас сенс життя.
— Було своєрідним стимулом до творчості...
— Так, стимулом до творчості, до праці.
— Табір, заслання — які спогади про Стуса збереглися з того часу?
— Пам’ятаю, як одного року на Різдво, на Василів день народження, в таборі наше жіноче товариство вирішило заколядувати йому. Морозяний вечір — і коляда розноситься над зоною. Наступного дня Василь написав, що чув, як щось пищало там, за дротами (сміється), і тут же таємно (через табірну службу) передав прекрасний вірш про коляду, дівочі голоси.
Улітку 1975-го ми довідалися, що Василь у важкому стані: через сутичку, спровоковану одним із російських поліцаїв, він понервував — і загострилася виразка. Ми відразу оголосили голодовку — на знак протесту проти того, що Василеві не було надано вчасну медичну допомогу. Через три дні його забрали на лікування.
На засланні я кілька разів мала телефонні розмови з Василем. Одного разу замовила таку розмову, але на дві хвилини запізнилася до телефонної станції (саме тоді відвідати мене приїхав мій батько)... Василеві відмовили в розмові, хоч раніше такого не бувало. Мені було шкода, що він так пізно вставав (розмова мала відбутись о дванадцятій ночі), а зі здоров’ям у нього було зле. На засланні Василеві було надзвичайно важко, йому створили жорстокі умови: поселили в гуртожитку, де здебільшого жили люди, які сиділи за кримінальними статтями і які пили, а напиваючись, просто втрачали розум.
Та найсумніше було, коли Василя не хотіли (хоча за правилом повинні були) відпустити до батька, який саме помирав (це був серпень 1978 року. — І. Ш.). Василь оголосив голодовку і зателефонував мені. Я тут же повідомила про це В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, а відтак, завдяки В’ячеславові, фактично всі політв’язні в таборах і на засланні оголосили голодовку на підтримку Василя. Пригадую, я тоді написала листа генеральному прокуророві Руденкові, який завершила такими словами: «Поспішіть, генеральний прокуроре, щоб і до вашого ложа не запізнилися ваші сини!». Я не знала, що саме в цей час Руденко лежав при смерті... Василя відпустили в Донецьк попрощатися з батьком.
Після заслання (Василь Стус повернувся до Києва у серпні 1979 року. — І. Ш.) Василь писав із Києва, що опинився там в глибокій самотності — знаю, як колишні знайомі вміли вдавати, що не бачать тебе... Світ мавпів у нас на очах... Тоді Василь пішов у Гельсинську спілку — фактично вибрав собі другий термін, важкі умови «особого режима», а це постійні перевірки, вилучення всього написаного (так пропала ціла його збірка!) й перекладеного. (З таборового зошита Василя Стуса: «...Я довідався, що людей, близьких до Гельсинської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихтя не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відчинилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон, бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». 2 жовтня 1980 року Київський міський суд засудив поета до десяти років таборів посиленого режиму й п’яти років заслання — І. Ш.).
— Які матеріальні речі, пов’язані зі Стусом, збереглися у вас?
— Є листи, щоправда небагато. З табору вивезти майже нічого не можна було. Василь у листах був дуже відвертий, писав гостро. Наприклад про Гельсинську групу, про те, чому йде у спілку; про «землячка»-кагебешника, з яким відмовився розмовляти тільки тому, що той — українець (Василь найбільше не любив зрадництва з боку земляків-манкуртів, а ті мстили йому за прямоту, гостроту думок, за те, що продовжував писати). Я не хотіла, щоби ці листи потрапили в руки ворогам, але берегла їх. Та раптом одного вечора (на засланні) зібрала їх і кинула в піч. Ігор був вражений, але передчуття не підвело — рано був обшук. Шукали саме листи Василя: «Где письма Стуса?». «На городі копайте», — відповіла я, згадавши відомий анекдот. Не пішли — і мені стало жаль, що не закопала листи... Маю фотографії Василя. Також удома є його погруддя авторства талановитої скульптурки Марії Савки-Качмар. Вважаю, що це найкращий із портретів Василя, — він такий, яким був: самозосереджений, задуманий.
— Як ви сприйняли звістку про смерть Василя Стуса?
— Десь за тиждень до його смерті мені наснилося, ніби маю з ним зустрітись: заходжу в камеру, а там немає жодного вікна, на стінах якісь такі дивні патьоки брудних кольорів... Я думаю, як же Василь вміщається в такій вужчині?.. Згодом зрозуміла: це був гробівець...
— У листопаді 1989 року ви (на прохання Дмитра й Оксани — сина та невістки Василя Стуса) були координатором перепоховання останків Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина в Києві. Тоді по батьків прах поїхав Дмитро Стус із батьковими товаришами; вони також мали забрати прах Тихого та Литвина. Яким ви запам’ятали це «повернення» на Батьківщину?
— Коли Дмитро повернувся, я найперше запитала його, як він зреагував, коли відкрили батькову домовину. А він каже: «Батько не змінився, тільки почорнів». Але ж як, минуло ж кілька років... Тоді я збагнула: вернулися мощі...
— Нині про Василя Стуса багато говорять, проте складається таке враження, що по-справжньому його велич і геніальність розуміють одиниці. Як ви вважаєте, чи ми в своїй більшості приречені на не(до)розуміння Стуса?
— Це залежить від молодшого покоління. Коли в 1960-х роках ми у Львові віднайшли могилу Антонича, вона стала місцем, де ми, молоді, по кілька осіб збиралися та просто читали вірші. Бо ми розуміли: Антонича треба читати — тоді ти з ним розмовляєш. З Василем так само: його треба читати. Коли роблять показуху, якісь модернові концерти чи ще щось таке — це не Василь, він там відсутній. Чому не можемо невеличкими колами просто читати його вірші? Невже тільки матюки, «карочє», «тіпа» і т.д. — це ознаки нашої молоді? Тоді про яку мову, незалежність, культуру ми говоримо?!
Я не знаю рівного Стусові поета у ХХ столітті. І, мабуть, справді мало хто здає собі справу, наскільки це великий поет: його поезія — це поєднання глибокої філософської думки, містицизму, надзвичайно багатої поетичної мови й дивовижної образності. Багато хто, наприклад мої студенти, говорить, що, коли читає Стуса, відчуває надзвичайно глибоке хвилювання. Не дивно, його вірші живі... Коли 1988 року ми проводили у Львові десятки його вечорів, щоразу був аншлаг.
Ну а те, що «власть імущіє» не розумітимуть Стуса — на те нема ради. Зрештою, оцінку всьому дає час, життя і смерть. Смерть же, як знаємо, існує тільки для матеріального, але не для духовного. Поміркуймо, який страшний тиск чинився на Шевченка, але він, його дух був і лишається. Істинні речі, які стосуються духовності, культури, нації, любові, не зникають, бо власне задля них й існує людина.
— Євген Сверстюк назвав свідомий вибір Стусом своєї важкої життєвої дороги і невідступне прямування нею подвигом...
— Мені здається, такі люди, як Василь, не вибирають подвижництва. Вони просто не можуть інакше. Через відчуття даності, яку приймають повністю і втекти від якої не роблять жодних спроб; будь-який крок убік означав би для них падіння і самознищення. Ті, хто каже «караюсь, мучуся... але не каюсь», розуміють, що говорять не тільки з досвіду власного «я» — це досвід борців за правду, це Христова наука про любов і жертовність. Лише час від часу Бог посилає таких людей — світлі промені очищення і надії, інакше світ задихнувся б у ненависті й самознищенні.
Деколи запитую себе, а як би Василь поводився нині, в умовах довколишнього бруду? Думаю, у багатьох випадках був би прикладом для нас. Певно, першим виступив би проти табачниківства, паплюження Голодомору, мови, культури, історії і, запевне, став би на захист ректора Донецького національного університету Володимира Шевченка, з яким негідно повелося керівництво держави. Хоча, як знаємо, сам Володимир Шевченко, коли постало питання про надання ДонНУ імені Василя Стуса, виявився обережним. А не треба бути обережним — треба бути твердим, як Василь!
* Тут і далі авторка послуговувалась книжкою Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» (Київ: Факт. — 2005).
