Історія з історією старовинної ікони
Одначе спершу — про кримінальний епізод. Якоїсь глупої січневої ночі до хати самотньої 75-рiчної пенсіонерки Ольги Сисюк, яка вже давно й за поріг не виходить, увірвався невідомий, схопив ікону і зник з місця злочину. Потім детективи Білогірського райвідділу міліції, розповідають, два тижні «вираховували» злочинця й, нарешті, взяли підозрюваного у сусідньому з Тихомеллю Ямполі, куди він повернувся недавно після п’ятої ходки до місць віддалених. Начебто на горищі його хати й знайшли ікону, якій ціни немає.
Постраждала пригадує, що «це було торішньої осені, коли ще кукурудзу не збирали». Тоді прийшли до неї троє ченців аж із Пскова. Віддалік прибилися до забутої Богом і людьми Тихомелі з каталогом. Узяли у руки ікону, довго роздивлялися, фотографували у різних ракурсах. Коли все співставили, вельми зраділи й почали натхненно, пристрасно молитися. Вже після довгого моління оголосили, що то вона, ікона Божої Матері Тихомльської, від 1220 року... Мовляв, досі вважалося, що цю ікону давно вже втрачено, аж ні... «Ні, не запитували, чи продам. Сказали, що Божа Матір Тихомльська — заступниця села, треба її берегти», — розповідає Ольга Сивак.
Село говорить про дивотворні властивості світлого образу Божої Матері Тихомльської. «Коли мене паралізувало, я попросила, щоб дали ікону. Молилася до неї, просила, щоб відпустило... Тепер по хаті дибаю», — згадує бабуся про свою недавню недугу. Місцеві православні запевняють, що саме так воно й було. Розповідають інші загадкові історії, коли переконувалися: таки дивотворна вона, ця ікона. Таке буває зi старовинними, «намоленими» іконами, — кажуть люди, що знають.
Наразі ж, як зважив для «Дня» начальник Білогірського райвідділу міліції Олександр Кучерявий, «вишукуються можливості для експертної оцінки вилученого в ході обшуку у хаті 41-річного підозрюваного з Ямполя речового доказу. І ще не відомо, чи цей «речдок» — саме та ікона Божої Матері Тихомльської, яку глупої січневої ночі виніс злодій із хати постраждалої. Одначе православні села наразі говорять про те, що, поки білогірські детективи шукали злочинця, він побував у Києві, ходив Андрієвським узвозом — мав намір скласти ціну вкраденій реліквії. Буцімто й склав — 40 тисяч американських доларів. Та, мовляв, впав в око київській міліції, та запитала в білогірської: чи, бува, не було в районі факту крадіжки дорогої ікони?
Олександр Кучерявий не спростовує цю чутку. Одначе ні сама постраждала, ні православні села не спростовують версію псковських ченців: не знічев’я ж була їхня мандрівочка. Православні Тихомелі докопуються до сивої історії рідного краю: як, коли, чому вона загубилася?
Що ж до пізнішої історії, то літня Ольга Сисюк знає її від своєї світлої пам’яті свекрухи: «То було, коли в нашій Тихомелі безбожники зруйнували храм і запалили багаття з церковної утварі».
Палали у пекельному вогні культові атрибути — дорогі образи, духовні книги, хоругви, розтрощений іконостас. А довкола багаття, наче у дике середньовіччя, шаліли у диявольських танцях відьми й чорти у людській подобі, сп’янілі від курсу лікнепу з войовничого атеїзму. Несли панікадила, підсвічники бронзові й туди ж, у вогонь кидали.
«Моя ж свекруха вихопила з вогню цю ікону й побігла», — розповідає Ольга Сисюк.
Холоне кров від почутого про те, як безбожники двадцятого століття погналися за бідолашною православною, яка, як свого часу пояснили б, викликала вогонь на себе. А вона бігла вздовж берега сивої Горині: «Побачила, що вже наздоганяють, то кинула у річку образ і далі побігла...». Коли вже впала знесилена, вони заходилися її тяжко бити...
Літня, змучена життям невістка, яка же давно «готова до зустрічі із Всевишнім», уважає, що саме так, а не інакше, мало бути: щоб її дорога свекруха отямилася після страшного побиття, повернулася якоїсь місячної ночі до того самого місця, де впала ікона, й знайшла реліквію на дні річки. Зрештою, наша співбесідниця не мала жодного сумніву щодо того, що й після тієї ночі, коли рецидивіст увірвався до її скромної хати, образ Матері Божої знайдеться.
Все на світі повертається на круги своя.
Довгі літа ікона Божої Матері Тихомльської була однією-єдиною великою таємницею роботящого року Сисюків. Передавалася від покоління до покоління, аж поки не наспіла пора «для вільного волевиявлення релігійних переконань». Тоді вже встановила бабуся образ, як і належить, на покуті — молилася до нього щоранку й щовечора. Нарешті, не стало й родинної таємниці — потягнулися до ікони Тихомель і довколишні села. Прості православні чомусь і гадки не мали, що хтось зазіхне на їхню святиню. Зверталися до Матері Божої і її Дитини, дивилися в її великі засмучені очі, що увібрали в себе всі одвічні й довічні страждання світу. Iз вірою, яку не розгубили за довгі літа безбожництва. З надією, що відпустить їхні гріхи, наставить на путь істинну...
Там, де храм стояв, тепер великий камінь лежить. На пам’ять про рік 1939-й, коли було спалено символ православної віри. Мовчки йдемо з приятелем, шанувальником старовини, до місця спаленої віри у пошуках птиці Фенікс. Обіч вузької сільської вулиці, що ніколи не знала асфальту, — похилені, якісь зажурені хати. Не з кожного комину тягнеться до холодного лютневого неба пічний дим. «Є хати, наче захололі пташині гнізда», — говорила нам Ольга Сисюк.
У десятому столітті, як відомо з давньоруських літописів, було місто Тихомль. А у двадцять першому столітті від нього залишилося мале, геть занедбане село, де, крім лампочки Ілліча, що світить відповідно до графіка місцевого розвантаження електромереж, — жодних ознак цивілізації.
Десь у хліву іноді верескне свиня або зареве корова, на якомусь подвір’ї кукурікне півень, гавкне безпорідний пес... Аж ось вона, майже зруйнована часом і байдужими до своєї історії нащадками Тихомльська фортеця, пам’ятка архітектури шістнадцятого століття, що мала б охоронятися законом. Руїни слави вже не залишають сумніву, що ми — саме у тій Тихомлі, де християни, ремісники та купці, побудували церкву. Коли ж побудували? Село не знає. Однак пам’ятає, що саме четвертого грудня було внесення ікони Божої Матері Тихомльської до святого храму. Щороку в цей світлий день до хати Ольги Сисюк влаштовувалося паломництво. «Звідусіль православні приїздили», — згадує постраждала від нічного злодія.
Тихо довкола. Чи то від безгоміння, чи то від сумних вражень послужлива уява чомусь сягає до небес, де витає умиротворена душа простої жінки, яка вихопила з диявольського багаття святий лик і побігла над сивою Горинню... Давно вже у раю та православна душа, та, може, саме четвертого грудня щороку відлітає через райські ворота до Тихомелі, що вже була Тихомлю в період приєднання до Київської Русі у 981-му році.
А потім, після приєднання, мине якась історична мить і Тихомль відмовиться від язичництва, прийме християнську віру. То коли ж побудувала символ своєї віри, внесла до храму ікону заступниці? Якої іконописної школи був цей витвір?
Поки що — тільки версії. І аргументи на користь того чи цього припущення. З історичних джерел відомо, що у далекому тринадцятому столітті Горинь була судноплавною річкою — аж до моря ходили тихомльські купці за крамом. І волами на далекі відстані їздили. То з якої ж точки на шляху «из варяг в греки» привезено ікону?.. Чи, може, у ті сиві часи тут-таки, у Тихомлі, були свої іконописці? Ольга Сисюк знову згадує про мандрівних ченців: «Вони говорили, що друга така ікона тільки у Почаєві є...».
«Речдок» — у матеріалах кримінальної справи. Як і годиться, зберігається таємниця слідства, підозрюваний — під вартою, ведуться слідчі дії. Мабуть, знайдуться гроші й для експертної оцінки речового доказу. Поки ж справа потрапить до Феміди й ікона, нарешті повернеться туди, куди має повернутися, Тихомель потроху буде прокидатися, наче від глибокого забуття. Разом із нею прокидатиметься і її історична пам’ять.
Вона, пам’ять, нагадає, що місто Тихомль спустошувалося у ході міжусобних воєн. 1233-го під час однієї із битв з угорським королем покликаний Данилом Романовичем на допомогу князь Ізяслав Мстиславович, як уважає літописець, «лесть (зраду. — Ред. ) сотвори и... взяща Тихомль и возвратишася».
А потім були татарські набіги, холера... Отож, як відзначають пізніші літописці, місто почало занепадати. Одначе не до такої міри, як це сталося вже у двадцятому столітті.
Так було. А що ж буде? «Всевишній знає», — впевнена постраждала Ольга Сисюк. Вона вже більше думає про минуле, ніж про майбутнє. Далеке, коли одержала у спадок ікону Божої Матері Тихомльської. Ближче, коли відбувся несподіваний візит псковських ченців. Може, вони, ченці, відгукнуться на цей здавалося б, пересічний епізод із кримінальної хроніки, переймуться на якийсь час мирськими турботами заради спасіння грішної душі. Відтак знайдеться порок і на тихомльській землі. Якого ж то століття вкрадена ікона?..
