Історик Роман СОЛЬЧАНИК: Нації не народжуються, а будуються...
Роман Сольчаник — історик, аналітик, дослідник. Його батьки — родом із Галичини. Сам він нині проживає в США. Після недовгого візиту в Україну Роман Сольчаник відбув до рідного міста Санта-Моніка (штат Каліфорнія). Перед своїм від'їздом завітав до редакції газети «День», так як має з нею заочні, але тісні зв'язки. Пан Роман розповів «Дню», що читає газету з самого дня її заснування. Згодом зрадів появі Всесвітньої мережі інтернет. І газета «День» у той же час розробила свій сайт в інтернеті — www.day.kiev.ua. Крім того, і це, мабуть, найголовніше, Роман Сольчаник, коли закінчував аспірантуру в Мічиганському університеті, познайомився з Джеймсом Мейсом, якого «День» шанує та пам'ятає як консультанта газети, як людину, яка все життя, не маючи ні краплі української крові, була українцем по духу. Нагадаємо, що професор Джеймс Мейс добивався визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу. У Джеймса та в Романа викладав американський історик, відомий професор Роман Шпорлюк, який нині працює в Гарвардському університеті. Крім того, пан Сольчаник довго працював аналітиком на «Радіо Свобода» в Мюнхені (Німеччина). «Він — із тих людей, які виступали за повалення радянської системи, — каже про колегу Юрій Шаповал і продовжує: — причому він робив це не прямолінійно, не з позицій лінеарного націоналізму. Він робив це з цивілізаційних позицій, порівнюючи систему цінностей...». Цього разу Роман Сольчаник приїхав до України за досвідом — пише чергову книжку.
«А загалом я живу сам по собі», — каже Роман Сольчаник. «І не є членом будь-якої діаспорної організації», — додає він. Єдиною імміграційною організацією, де він перебуває, є футбольний клуб в Нью-Джерсі — «Чорноморська Січ». Про враження від Києва, про дослідження та про його оцінку ситуації в країні «День» і розпитав Романа Сольчаника.
— Я з самого початку досить скептично ставився до помаранчевих подій і до того, що нині відбувається в Україні. Під час виборів 2004 року я побачив абсолютно необґрунтовану ейфорію, особливо серед української діаспори в Америці. Яскраво це було видно тоді, коли, відкриваючи якусь американську газету, в очі впадали фрази на кшталт: «все добре», «демократія процвітає», «народилася нова українська нація». По-перше, нації, я вважаю, не народжуються, а будуються.
— Ви сприйняли останні зміни в країні як аналітик із досвідом. Отже, ви розумієте, які проблеми цьому передували та які наслідки можна очікувати. А також, мабуть, маєте певні «рецепти»?
— Із самого початку мені було зрозуміло, що та команда, яка називалась «єдиною», не могла такою бути. Вони просто могли добре співпрацювати. Пізніше почалися скандали.
— Багато хто, дивлячись ТБ і читаючи пресу, ще більше заплутується в тому, що нині відбувається в країні. Можливо, ви знаєте?
— Я не знаю, але я можу підтвердити вашу думку. Люди якось дезорієнтовані та відчувають розчарування поряд із тою ейфорією, яку вони відчували під час помаранчевої революції. Я думаю, люди бояться, тому що вони не знають, що буде далі. Той відомий меморандум, який Президент підписав із Партією регіонів, — також лякає та застерігає людей...
— Ви наразі працюєте над книжкою. Про що вона?
— Україна, Молдова, Білорусь мають певні історичні зв'язки з Заходом. Завдання книги — проаналізувати, що відбулося після того, як ці країни здобули свою незалежність і які процеси відбуваються в тих країнах, які повинні вирішити, в якому напрямку їм далі рухатися. Процеси, які відбуваються зараз в Україні, говорять про те, що вона все-таки вибере прозахідний напрямок, незважаючи на те, хто буде стояти на чолі держави. Але справа в тому, що ЄС суб'єктивно налаштований до України. Один мій колега сказав якось, що «Україна є занадто бідна, занадто велика і занадто радянська, щоб брати її до ЄС». Тому перш за все слід стати українцями, а потім уже європейцями. Отже, в книзі я прагну дослідити шанси всіх трьох країн піти в Європу.
— В міжнародних наукових колах можна розрізнити велику групу радянологів і знавців Росії. А чи є виразна течія, яка вивчала б Україну?
— Звісно. З'явилася абсолютно нова генерація людей, які навіть не мають ніякого генетичного чи етнічного зв'язку з Україною. І Джеймс Мейс був першим серед них. Але на сьогоднішній день ми маємо 10—20 людей, які знаються на українській проблематиці. Це дуже багато для Америки. І серед них багато молоді. Пригадую, що за моїх часів чи трохи навіть раніше було немодно писати дисертації з української проблематики. Якщо хотіли зробити кар'єру, це було зовсім небажано. Але зараз, як показують наведені мною цифри, такого вже немає. І це — показово.
