Iз чужих манівців – на дорогу пізнання

Назва міста Царгород для більшості українців сьогодні говорить мало про що. Історію Візантії сучасник сприймає як екзотику, поховану турецьким захопленням Царгорода-Константинополя. Після 1453 року історію Візантії сприймають радше як фантом, оповитий міфами та віддалений століттями часу. Покоління вчителів історії та літератури, які навчають нині українських школярів, сприймають Візантію лише як другу за значимістю та величчю частину Великої Римської імперії, яка проіснувала майже дванадцять століть і, знову ж таки, впала під навалою більш молодшої імперії — Османської. Вже за існування Радянського Союзу вивчення історії «Отечества» на етапі зародження його державних засад розпочиналося з історії «Древньої Русі», а у більш академічному лексиконі — «Київської Русі». Про Візантію тоді згадувалося як про далеку середземноморську країну, згадки про яку збереглися у книгах Прокопія Кесарійського та цілої низки інших авторів. Те, що візантійські греки привнесли до Русі християнство, наче й не викликає жодного сумніву, те, що київські князі вчиняли вдалі військові походи і доходили до воріт Царгорода, також відомо багатьом, хоча чіткого осмислення того, за чим і до кого ходили до Константинополя дружини слов’янського воїнства, у свідомості наших сучасників досі немає.

Такі спорадичні уявлення наших сучасників про середньовічну історію часів могутності Візантійської імперії пояснюються впливом історичної концепції історії Росії, яка, поміж багатьох інших, ґрунтувалася на двох ключових постулатах. Перший зводився до того, що Древня (Київська) Русь із часом начебто цілком закономірно перетворилася на Росію, а другий постулат визначав спочатку Московське царство, а потім і Росію як спадкоємницю Візантії на чолі православ’я. Звідси — твердження про те, що «Москва — то Третій Рим» після того, як Другий Рим — Константинополь-Царгород, впав під ударами османів. Так-от, наслідки російського міфу, вкоріненого на всьому ідеологічному просторі Радянського Союзу й досі не подолані і, мабуть, тому донині служать підґрунтям для всіляких реставраційних ідей на кшталт «русского мира». Дивно, але й досі сучасна українська історіографія узагальнених праць чи хоча б фундаментальних монографій щодо справжньої природи взаємостосунків Київської Русі й візантійської імперії не створила. Навіть такі гучні історичні ювілеї як тисячоліття із часу хрещення Русі, які потужно відзначалися на теренах як Росії, так і України, не стали поштовхом чи, як кажуть, каталізатором вивчення міри та змісту впливу Візантії загалом на слов’янський світ, а тим паче — на життя Київської Русі. Тому поява збірки різнопланових за змістом і за жанром нарисів, розвідок, есеїв та наукових статей популярних авторів не менш популярної в Україні газети «День» , яку «охрестили» назвою «Повернення в Царгород», стала не лише важливою віхою українського книговидання, а й рубежем, який неодмінно сколихне наукову думку і середовище українських дослідників.

«Повернення в Царгород» — вдалий і водночас унікальний приклад постановки наукових проблем. Однозначно, це ще й потужний крок на шляху популяризації... ще не вивченої історії. Сьогодні зрозуміло, що каталізатором такої уваги до вивчення стали політичні події останнього десятиліття, коли в Україні відбулися дві революції у ході двох Майданів. Узагальнювальних філософсько-історичних оцінок природи революційного збурення України 2004 та 2014—2015 років поки що не створено. Однак деякі засади обох українських Майданів сьогодні зрозумілі й у найбільш узагальненому вигляді сприймаються як «зіткнення цивілізацій». Особливо виразно і рельєфно таке зіткнення проявилося за Революції Гідності, а затим — за російського вторгнення на Донбас. Зрозуміло, що причини згаданого «зіткнення цивілізацій» криються у найдавнішій історії, що розпочинається у часи активних контактів Київської Русі із Візантією. Але деталізація, конкретизація таких причин поки що не стала певною науковою традицією чи школою у сучасній українській науці. Проте напрям, вектор певних інтелектуальних пошуків чітко сформований саме у збірці «Повернення в Царгород». Враження від прочитання вміщених у ній матеріалів мають певний синергетичний ефект взаємодоповнення та взаємопосилюючого зв’язку, оскільки жодна із статей чи наукових розвідок, вміщена у тому чи тому числі газети «День», не може мати такого впливу, як поява могутнього (у всіх проявах та значеннях) тому «Повернення в Царгород».

Появу цієї книжки мали б відчути (і сподіваюсь, відчують) не лише викладачі суспільних наук та вчителі літератури, а й науковці, які легко віднайдуть у більшості вміщених матеріалів чимало злободенних і важливих історичних проблемних питань. На них треба давати відповідь, а отже — розпочинати системні дослідження величезного напряму чи навіть нової «школи» українського візантієзнавства.

Але найширший загал українських інтелектуалів, просвітян та вчительства мали б отримати змогу, а ще краще — імпульс до детального, скрупульозного читання і перечитування хоча б дещиці матеріалів книжки «Повернення в Царгород». Можливо посилити увагу до проблематики, вміщеної на сторінках цієї знакової у житті України книжки могла б серія представлених у найбільших книгарнях, бібліотеках чи вишах українських міст. Адже зайве говорити чи нагадувати, що без осмислення та засвоєння уроків, що виринають із проблематики «Повернення в Царгород», жодних реформувань у напрямку євроінтеграції в Україні не станеться. Позбавитися нав’язаних українцям ідеологем, очевидно, ще довго не вдасться. Однак вчиняти важливі і відчутні кроки на цьому шляху ми маємо не повільніше, аніж створювати сучасну армію. Тим паче що крокувати по шляху духовного розкріпачення, нам сьогодні є із чим.