IЗ КАРМЕН ПО ЖИТТЮ

Кажуть, що сім’я для співака — половина успіху. У цьому Анжеліні пощастило. Її чоловік Олег Востряков — журналіст. Він пише статті про свою дружину. Свекор — улюблений партнер по сцені, народний артист України Олександр Андрійович Востряков. На його пораду і підтримку в театрі та в житті завжди можна покластися. Свекруха Любов Григорівна — лікар-фоніатор. Вона стежить за тим, аби горло невістки було в належному стані. Може, тому Анжеліна так упевнена в собі і так рішуче крокує по життю, хоча говорить, що самостійність була властива їй із дитинства.

Народилася Анжеліна в Дніпропетровську. Крім занять у загальноосвітній і музичній школі, відвідувала шість різних гуртків: хор, балет, вокально-інструментальний ансамбль тощо. Дівчинка настільки була завантажена, що частенько, прийшовши об 11 вечора додому, падала без сил на постіль і засинала, не повечерявши. До речі, балетна виучка не пропала дарма. Зараз вона допомагає виконавиці партії Кармен танцювати на сцені Сегиділью і циганський танець.

У 14 років майбутня зірка української опери залишила рідний дім і почала самостійне життя. Вона вступила до музичного училища в Дніпродзержинську на диригентсько-хорове відділення. Для того, щоб зайняти клас для репетицій, вставала о пів на п’яту ранку. «Це була — справжня кузня характеру», — згадує Анжеліна. Закінчила училище вона з червоним дипломом. Дівчині пророкували диригентське майбутнє, але вона вирішила присвятити себе співу і вступила до Київської консерваторії до класу солістки Національної опери народної артистки України Галини Туфтіної. Як усі студенти, Анжеліна відвідувала столичний оперний театр, поєднуючи приємне з корисним: і естетичне задоволення отримати, і навчитися чомусь. Серед усіх артистів вона виділяла Олександра Вострякова. Вона була просто приголомшена потужністю його драматичного тенора, і, ставши шанувальницею співака, старалася не пропускати жодної його вистави. І яка ж радість була, коли, вступивши до прославленого театру, Анжеліна стала партнером і сценічною коханою свого кумира. Вони виступали разом в операх «Борис Годунов» Мусоргського (Марина Мнішек і Дмитро-самозванець), «Князь Ігор» Бородіна (Кончаківна і Володимир Ігоревич), «Сільська честь» Массне (Лола і Туріду), «Ріголетто» Верді (Магдалена і Герцог), «Кармен» Бізе (Карменсіта і Хозе). А потім трапилося так, що син Олександра Андрійовича Олег побачив Анжеліну по телевізору і був уражений у саме серце. Незабаром відбулося знайомство: Олег після вистав зустрічав батька на машині і на його прохання кілька разів підвозив Анжеліну додому. А дуже скоро вони одружилися, оскільки зрозуміли, що просто створені один для одного. На весіллі тамада запитав гостей: де найкраще можна знайти собі дружину: в школі, в трамваї, на вулиці? Олег сказав, що він знайшов собі дружину в телевізорі. І це найкраще, що може бути.

Зараз найголовніша подія в житті Анжеліни Швачки — те, що вона в кінці грудня народила сина Олександра. До речі, будучи вагітною, Анжеліна стрибала з парашутом, їздила на гастролі за кордон, а також записувалася на радіо, брала участь у творчих вечорах і концертах, у Міжнародному конкурсі імені Чайковського і повернулася з дипломом, посівши п’яте місце.

— Анжеліно, ви, напевно, відчули гіркоту розчарування, коли отримали в Москві всього лише диплом, враховуючи ваш успіх у публіки і те, що багато присутніх називали це змагання вокалістів «Конкурс імені Швачки».

— Прикро було не стільки за те, що несправедливо відтіснили, а, швидше, за те, що боротьба йшла передусім за «презренный» метал. Адже до двадцяти тисяч доларів, обіцяних володарю першої премії, одна японська корпорація додала ще десять тисяч. І це створило нездоровий ажіотаж і серед учасників, і серед членів журі, і це при тому, що, в основному, всі місця заздалегідь уже були розподілені, і цього ніхто не приховував. Цей Золотий тілець — величезна загроза справжньому мистецтву. Але мене все це мало хвилювало. Я не розцінюю перемогу в конкурсі як можливість відремонтувати машину і добудувати дачу — така думка, що гріха таїти, існує серед артистів. Я хотіла співати для насолоди, показати себе найкращим чином. І це мені вдалося.

— Раніше за правдою до Москви їздили… А тепер куди? Може, не брати участь у таких музичних змаганнях, де заздалегідь усе вирішено?

— Я думаю, головне — потрібно співати, передусім, для слухача. Адже його любов не купиш ні за які гроші і звання з лауреатствами тут абсолютно не допоможуть.

— Чи вдалося поспілкуватися після конкурсу з переможцями?

— Ні. Я навіть не залишилася на заключний банкет — треба було терміново їхати до Києва. 24 червня, прямо з поїзда, я потрапила на репетицію «Руслана і Людмили». Костюмоване концертне виконання опери Глінки мало відбутися 25-го в Колонному залі імені Лисенка, і колег не можна було підводити.

— Порівнюючи нашого слухача із закордонним, кому віддаєте перевагу?

— На жаль, зараз у нашій опері вже немає тієї захопленої публіки, яка з букетами зустрічала Євгенію Мірошниченко і Анатолія Солов’яненка біля виходу з театру, немає «лемешисток» і «козловитянок», які їздили за своїми кумирами містами СРСР. Публіка, м’яко кажучи, скупенька. Приходять досить не бідні люди, які забувають відключити мобілки, дехто ще ухитряється відповідати на дзвінки під час вистави.

— Пам’ятаю, в часи мого дитинства не могло бути і мови — прийти до театру в брюках і светрі. А зараз — будь ласка…

— Так. Це свідчить про відсутність культури відвідування театрів. Зовсім інша річ за кордоном. Люди не дозволять собі прийти в чому доведеться. Незнайома публіка в Москві, Вільнюсі, Баку обдаровувала мене букетами, від яких буквально руки відвалювалися. Після вистави підходили з проханням отримати автограф, сфотографуватися разом. Із Москви досі приходять листи від шанувальників. А у рідному Києві… Я навіть не знаю, чи є у мене шанувальники чи ні. Таке враження, що мене сприймають, як належне, думають, напевно, що я все одно нікуди не подінуся. І до гастролерів у нас також досить спокійно ставляться. Інша річ у філармонії — там публіка більш вишукана, уміє цінувати артиста.

— Ваш голос дозволяє вам співати колоратурні партії, написані для мецо-сопрано. Чому ви їх не виконуєте?

— Я насправді включаю в концертні програми колоратурні арії із «Семіраміди» Россіні та «Гугенотів» Мейербера — те, що у нас ніхто не співає. Але якщо я почну співати їх часто — в нашому театрі мені робити буде нічого, оскільки у нас не йдуть опери, де беруть участь колоратурне мецо-сопрано, колоратурні баси та баритони. Ця музика передбачає зовсім інше звуковидобування, у артиста змінюється гортань, і я вже не зможу співати Кармен і Любашу. Якщо співати і те й інше, скажімо, Сантуццу, Еболі і в той же час, Розіну (вона спочатку була написана для мецо), як це мені запропонували на гастролях в Анкарі, можна втратити голос взагалі.

— З артистами під час гастролей відбувається чимало цікавого. Основні пригоди траплялися з вами під час виконання партії Кармен — головної партії у вашому репертуарі.

— В 1998 році, коли я вперше в Баку співала Кармен, успіх був таким, що вже після першого акту мою гримувальну стали обсідати натовпи захоплених шанувальників. Усі хотіли сфотографуватися зі мною. Буквально виламували двері. Я тоді попросила омонівців, щоб вони мене охороняли. Міністром культури Азербайджану тоді був знаменитий співак Паллад Бюль-Бюль-огли. Він мені золоту монету подарував. Сказав, що золотому голосу потрібно платити золотом. А в 2000 році, знову під час виконання «Кармен», в Баку стався землетрус. Я була тоді у своєму номері в готелі і приймала душ. Коли почалися поштовхи, погасло світло. У темряві, розбивши вазу з квітами, я почала шукати паспорт і гроші. Я жила на 21 поверсі. Ліфт там не працював з самого початку. І я, звичайно, спускалася вниз, приблизно за п’ятнадцять хвилин. Але тут я, буквально за кілька хвилин, злетіла у вестибуль: мокра, босоніж, невідомо що на себе накинувши. А на вулиці був грудень. Інші постояльці готелю також були хто в чому: хто в піжамі, хто в трусах. Але ніхто ні до кого не приставав. Всі відчували себе друзями по нещастю. Коротше кажучи, є що пригадати.

— Ви — не боязкого десятка. Сміливість присутня і у ваших творчих пошуках?

— Так. Я люблю експериментувати. У Дніпропетровську я брала участь у шоу, створеному на основі опери Чайковського «Євгеній Онєгін». Я була Ольгою. А естрадний співак Сергій Пєнкін — Ленським. У виставі були присутні елементи піротехніки, на заднику демонструвалися слайди з фрагментами фільмів у яких відтворювалася атмосфера ХIХ століття. Це було дуже незвичайно. Зараз я співробітничаю з одним продюсерським агентством, яке готує до постановки оперну виставу, де класична музика зазнає естрадної обробки. У ній разом зі мною братиме участь рок- співак, поки що не знаю, хто саме.

— Що допомагає зняти стреси?

— Турбота близьких. А ще — моя улюбленка — карликова довгошерста такса Клеопатра — Клепа. Вона схожа на мене і зовні, і характером. У неї вже є шанувальники, але фліртує вона далеко не з усіма. Вона мені чимось нагадує Кармен. Така ж незалежна.

— Анжеліно, ваші шанувальники — незважаючи на ваші сумніви, вони у вас є — переживають, що не скоро побачать вас у виставах Національної опери. Коли ви повернетеся на сцену?

— Сподіваюся, незабаром, адже свекруха обіцяла мені допомогти з вихованням малюка. Вже в лютому- березні у мене намічені зарубіжні гастролі.