Iз Швейцарії в нікуди?
Бурхливі емоції позаду. Смак швейцарського сиру і запах альпійського повітря забувся. Тишу країни найточніших годинників, де, здається, навіть говорять пошепки, змінив звичний, замішаний на матюках київський гомін. Вбік Олімпійського стадіону навіть дивитися не хочеться. Радіти за столичну владу, якій не доведеться тепер потерпати від десятків тисяч уболівальників, прибираючи за ними сміття після матчів Ліги чемпіонів, теж не хочеться. Згадувати про середу боляче, думати про завтра не хочеться. А доведеться.
ПРОГРАЛИ СОБІ
Можна скільки завгодно довго обговорювати феномен швейцарського футбольного клубу «Тун» із однойменного міста, яке є тільки на дуже великих мапах, згадувати про молодого тренера, який маючи 12 гравців середнього класу обіграв київське «Динамо», віддаючи належне його професійному хисту. Однак повірити в те, що швейцарська команда виграла у «Динамо» сама, неможливо. Занадто різні у цих клубів масштаби. Наше «Динамо» було сильніше за «Тун» у попередні п’ятдесят років і буде сильніше за нього в наступні півстоліття. За визначенням.
Бути сильніше — не значить перемогти. Сам по собі високий клас команди, її гравців і тренерів не здатні забезпечити успіх. За успіх слід боротися. Саме цього «Динамо» не робило. Чому? Відповісти на це запитання неможливо без розуміння того, чим є сьогодні футбольна команда, яка виходить на поле у біло- синій формі із літерою «Д» на футболках.
ШЛЯХ, ЯКИМ НЕ ПІШЛИ
Аби не збитися на скороминучі висновки, слід знайти точку виміру нинішнього провалу нашої кращої футбольної команди всіх часів. Заради цього слід повернутися до… Швейцарії, де восени 1996-го року динамівці не змогли подолати місцеву команду «Ксамакс» і вибули із єврокубків. До речі, про згаданий «Ксамакс» ми з того часу нічого і не чули. Приблизно те ж саме буде і з «Туном».
Отож, після поразки «Динамо» у 1996 році від скромних швейцарців усі ми остаточно зрозуміли, яке наше справжнє місце у футбольній Європі. Тоді у нашого футболу взагалі, і у київського «Динамо» зокрема, був шанс піти шляхом одужання, позбавившись болячок, на які українське футбольне господарство хронічно страждає досі. Оздоровленню завадила… удача. Та сама удача, яка супроводжувала Валерія Лобановського після його повернення до України у 1997 році, та сама удача, яка поки що тримає на вершині іншого видатного динамівця Олега Блохіна, який попри всі об’єктивні обставини перемагає сьогодні із збірною України.
Восени наступного 1997-го до Києва прибула славетна іспанська «Барселона». Масштаби команд здавалися неспівставними. Але у «Барселоні» якраз тоді була криза, пов’язана із зміною тренера. У нас же група молодих гравців під проводом Лобановського готова була стрибнути вище голови. Ту перемогу над «Барсою» ми згадуємо вже вісім років. Згадуємо, бо інших не було. Приблизно так уболівальники «Туна» будуть роками згадувати перемогу над «Динамо».
Саме та перемога заклала підвалини нинішньої кризи у динамівському господарстві. Осліплені маяками, забитими у ворота іспанського суперклубу, керівники «Динамо» вирішили, що команда вже повернулася до європейської еліти, у якій, якщо бути відвертими, вона ніколи і не була. Робота над будівництвом сучасного футбольного клубу була відсунута на другий план бажанням будь-що втриматись на висоті 97—99 років, коли все складалося для «Динамо», як у прекрасній казці.
Шість років намагань повернути «Динамо» хоча б до підніжжя європейських футбольних вершин пройшли безрезультатно. Гравці і тренери набили чимало гуль, дряпаючись на недосяжну для них стіну. П’ять років всім здавалося, що не вистачає трошки і все буде гаразд. П’ять років на штурм Ліги чемпіонів витрачалися чи не всі наявні сили плюс шалена купа грошей. У підсумку — розбиті ночви, з яких витікають останні краплі віри у правильність обраного шляху.
ПІД ФОРМОЮ — КІСТЯК
Якби футбольний уболівальник 1997 року побачив сьогоднішнє «Динамо», він би не повірив власним очам. Схудлі від тренувальних навантажень обличчя вчорашніх учнів провінційних спортшкіл, на яких хіба що очі світилися вірою у Лобановського і бажанням перемагати, змінилися на різноплеменні фізіономії, за якими можна проводити урок світової географії. В очах більшості нинішніх динамівців видно не вогонь спортивної пристрасті, а відблиск дорогих дискотек, бразильських карнавалів, сонця Адріатики та лазурі екзотичних островів.
Серед 27-ми футболістів, які поїхали до Швейцарії виборювати для «Динамо» путівку до Ліги чемпіонів, лише троє-четверо по-справжньому билися на футбольному полі, а потім тяжко переживали невдачу. Решта — більш або менш старанно відробляли контракти із великими зарплатами та преміальними.
Хочу, щоб мене зрозуміли вірно. Теоретично за «Динамо» може грати одинадцять, наприклад, корейців. І якщо ці корейці будуть віддавати на полі всі сили, гратимуть так, як поки не вміють грати українці, ми із задоволенням будемо за них уболівати, вважати своїми і скандувати хором їхні незвичні для нашої мови імена. З цих корейців братимуть приклад київські хлопчики, які не питимуть пива і не палитимуть цигарок, уперто тренуючись, аби грати за «Динамо». І за якийсь час нам ці корейці вже будуть не потрібні. Хіба що окремі суперзірки.
В реальному житті все, на жаль, не так. Не тільки іноземці, а й частина українських футболістів остаточно розбестилась в казкових умовах, створених для гравців «Динамо». Справжній уболівальник сам безпомилково назве імена тих динамівців, які насправді віддають на полі всі фізичні і душевні сили. Тим більше, що імен цих небагато. Саме ці кілька хлопців і залишились тим кістяком на якому, поки не пізно, ще можна збудувати нову боєздатну команду.
БУРЯК
Більш імпозантного тренера в «Динамо» не було з часів молодого Лобановського. Завжди зібраний, акуратний, коректний фахівець, який у свої п’ятдесят два роки зовні виглядає краще за деяких діючих футболістів, Леонід Йосипович Буряк ніколи не давав приводу сумніватися у його тренерській фаховості. Про славу і досвід діючого футболіста годі й говорити.
Чому ж тоді Леонід Буряк нічого ніколи не виграв як тренер? Чому збірна України під його керівництвом зіграла європейський відбір 2002-2003 років найгірше за десять років? Чому київське «Динамо» з приходом Буряка на тренерську посаду зазнало найбільшої європейської ганьби за всю свою історію?
Уже тоді, коли на тренування перед грою з «Туном» вийшло 27 гравців «Динамо», з’явилося передчуття чогось недоброго. Навіть сільський учитель фізкультури, який закінчив заочно педучилище в Івано-Франківській області, знає, що ефективне заняття у групі, де більше двадцяти людей, є неефективним і суперечить методиці. Таке тренування міг проводити або відвертий невіглас, у чому не запідозриш Леоніда Буряка, або людина, яка не хоче жодних конфліктів, яка хоче бути хорошим для всіх.
У футболі так не буває. Справжній тренер твердо відстоює свою точку зору, суворо, не зважаючи ні на що, дотримується обраного шляху, а коли не виправдовує довіри, подає у відставку. Все згадане вище не стосується Леоніда Буряка. Якщо такий тренер влаштовує керівників «Динамо», претензії вони можуть мати виключно до себе.
КРАЇНА
Всі знають, як непросто складається для «Динамо» поточний рік. Із команди, яка багато десятків років була не тільки символом українського футболу, а й улюбленим дитям влади (хоч сталінської, хоч брежнєвської, хоч кучмівської), «Динамо» перетворилося на не дуже бажаний елемент у суспільстві, яке намагається збудувати нова влада. Кому, скажіть, сподобається, коли десятки тисяч людей на трибунах стадіону і сотні тисяч біля телевізорів щиро і від душі уболівають за клуб, очолюваний політичними опонентами нового уряду і нового президента? Хто у новій владі розуміє, що уболіваючи за «Динамо», країна насправді не роздвоювалася між старою і новою владою, а об’єднувалася.
Вже півроку триває судове вовтузіння навколо акцій клубу «Динамо», не вщухає пропагандистський тиск, який майже відкрито заохочується дуже впливовими політиками. Це не може не впливати на ставлення до клубу, на атмосферу всередині «Динамо», на ставлення до справи людей, які прийшли у цей клуб заробити грошей.
Тепер, коли недоброзичливці можуть задоволено потирати руки, керівники ФК «Динамо» мають скласти дуже важливий іспит. Іспит на виживання якщо не у відверто ворожому, то у недружньому середовищі. Уболівальники, яких у «Динамо» завжди буде більше, ніж у будь-якої іншої української команди, очікують від президента клубу Ігоря Суркіса рішучих і зрозумілих для всіх дій, спрямованих на відновлення як футбольної, так і нефутбольної репутації клубу.
Бажаючих підказати вірне рішення сьогодні вистачає. Можливо, і в цій статті знайдуться думки, до яких варто дослухатись.
