Капелани на лінії вогню

Невеликий автобус, майже під самі вікна завантажений їжею та речами, вирушає в подорож позиціями навколо міста — саме так починається ледь не кожен ранок Альберта Хомяка, члена «Міжконфесійного батальйону військових капеланів». Альберт активно захищає Маріуполь уже рік. Спочатку доводилося будувати блокпости, потім їх утримувати, тепер же чоловік возить допомогу тим, завдяки кому більше не треба захищати рідне місто самотужки.

«Перший блокпост ми будували разом із пастором нашої церкви Геннадієм Мохненком та його синами, — розповідає Альберт. — Все робили своїми силами. Коли ж минулої весни військові покинули Маріуполь, ми з друзями посеред ночі виїхали на блокпост під Широкиним, щоб не залишати його порожнім. Щоправда, якби туди прийшли сепаратисти — не уявляю, що було б. Зброї у нас — нема взагалі. Хіба під танк кидайся та кричи: «Не пущу!». На щастя, нам на зміну за кілька годин під’їхав «Азов». Зараз возимо хлопцям на блокпостах допомогу. У церкві збираємо і серед усіх небайдужих. Кому треба їжа, кому медикаменти, а кому — добре слово. Допомагаємо, чим можемо, і молимося за них щодня», — розповідає Альберт.

ЗАПОРІЗЬКИЙ «ДЕСАНТ»

Сьогодні пан Альберт вирушає в поїздку не сам. До нього із Запоріжжя приїхали колеги-волонтери з благодійної організації «Храм». Вони зазвичай їздять у напрямку Донецька, але сьогодні вирішили тимчасово змінити маршрут.

ПРИФРОНТОВУ АНДРІЇВКУ УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ЗАРАХУВАЛА ДО НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ ТЕРИТОРІЙ. СОЦІАЛЬНИХ ВИПЛАТ СЕЛЯН ПОЗБАВИЛИ ВЖЕ ДАВНО. ТЕПЕР НАДІЯ НА ВОЛОНТЕРІВ

«Наша організація активно виїжджає на передову з 14 квітня 2014 року. Вперше поїхали до 72-ї бригади в Стародубівку. До цього довгий час допомагали дистанційно. Тоді привозили як їжу, так і одяг. У хлопців побут був практично не облаштований. Вони спали просто на мішках з картоплею. Спочатку всі дивувалися, куди і чого ми їдемо, але тепер вже впізнають, — розповідає виконавчий директор благодійної організації «Храм» Ірина Дмитрів. — Окрім цього, ми допомагали вимушеним переселенцям у Запоріжжі. Потім дізналися, що велика кількість людей, які лишилися на прифронтових територіях, теж позбулися будь-яких засобів до існування. Тоді ми з колегами почали робити поїздки з продуктами в напрямку Донецька. Намагалися шукати ті міста та села, де справді є нужда. Коли бачимо, що до якогось населеного пункту допомога пішла активно — переходимо у інший».

У дорогу вирушаємо з самого ранку, адже попереду багато роботи. Найперше під’їжджаємо до блокпоста, який свого часу і будував Альберт. Разом із харчами одному з військових даємо кілька примірників нашого «Маршруту №1» та одразу «цілимо в яблучко».

КАПЕЛАНИ ДОПОМАГАЮТЬ СОЛДАТАМ НЕ ЛИШЕ ЇЖЕЮ ТА МЕДИКАМЕНТАМИ, А Й ДОБРИМ СЛОВОМ І МОЛИТВОЮ

«Це дуже до речі. — радіє чоловік із позивним «Історик» журналам про Короля Волині і Галича Данила та про Чигирин. — Справді, історію люблю з дитинства, часто читаю літературу на цю тему. Дякую, що й ви трішки підвезли. Своїм захопленням я завдячую нашому вчителеві історії. Він сам пройшов війну і часто нам про неї розповідав. У нього навіть якщо чогось не знав на пам’ять — не біда, головне, щоб міг пояснити, чому сталося саме так. Він вчив нас думати».

ГУРТОМ І КАШУ ДОБРЕ... ВАРИТИ

Після блокпосту повертаємо знову до міста, щоб відвідати ще один цікавий пункт допомоги. Тут, у християнському центрі «Обнова», ще з перших обстрілів Маріуполя працює кухня для військових. Щодня її робітники годують понад 700 (!) солдатів. Спочатку кухарі обходилися своїм посудом, а згодом німецькі благодійники подарували волонтерам професійне обладнання для польової кухні. Тепер за один раз волонтери можуть зварити близько 120 літрів борщу або гарніру — тільки встигай помішувати.

«Нам на допомогу приходять люди, яким не байдужа доля Маріуполя та України. — розповідає представник центру «Обнова» Валерій Дзюба. — Щотижня нам привозять продукти кількома автівками, також отримуємо посилки через «Нову пошту». Місцеві, в міру своїх можливостей, готують їжу. Тут постійно працює десять осіб, більше й не треба. За правильної організації роботи можна обійтися навіть меншою кількістю. Ніхто не ловить гав, тому все встигаємо. Наше завдання — годувати першу лінію оборони. Нас усі вже знають, тому їжу брати не бояться, навіть коли іде ротація — хлопці обов’язково передають своїм наступникам, що є волонтери, які будуть їх годувати».

До центру регулярно приїжджає підмога із Львівщини. Сьогодні тут хазяйнують чотири львівські дівчини, які збираються залишитися на кухні до кінця місяця. Ірина Ходорівська із Дрогобича — одна з них.

«Я тимчасово не працюю, тому коли дізналася, що в Маріуполі потрібна наша допомога, — вирішила приїхати сюди. Ми готуємо здебільшого до обіду, потім їдемо на передову і годуємо хлопців. Робота дуже вдячна, тому майже не втомлюємося. Здебільшого тут залишаються на тиждень, але ми з подругами вирішили пробути місяць. Дорога не близька, а хтозна, коли ще випаде можливість сюди потрапити», — розповідає волонтерка.

Залишивши частину продуктів у центрі, вирушаємо далі. Сьогодні наш крайній пункт — Гранітне. Але до нього буде ще кілька зупинок.

ДОРОГА ЖИТТЯ

«Зараз станемо під Павлівкою, — розповідає нам Альберт. — Але зупинка мінімальна, лише щоб вивантажити речі. Територія прострілюється, тому все робимо оперативно».

Хлопці на блокпосту нам раді, але теж застерігають від довгого перебування. Трохи далі, за річкою — територія бойовиків. Хоч і міст зруйнували, але диверсанти на цьому посту — не рідкість.

«А тепер набираємо швидкість, — продовжує Альберт та заводить авто, — тут 120 кілометрів на годину — не менше. Дорога відкрита і прострілюється, тому я їду зазвичай у бронежилеті, а ще один вішаю на вікно. Коли броні немає — рятує лише швидкість».

Потроху минаємо «дорогу життя», від’їжджаємо від передової й потрапляємо під Новоселівку. Цей пост цікавий тим, що сюди капелани не просто приїжджають, вони служать у бригаді. За час служби навіть встигли організувати в одному з польових приміщень капличку, де моляться наші військові. Кілька тижнів тому у капеланів та військових тут відбулася ротація. Капелан Ярослав із Ніжина ділиться своїми першими враженнями про роботу: «Тут люди дуже замкнуті. За таких умов складно працювати. Наше завдання — допомогти їм піти на контакт, потоваришувати з ними. Хлопці часто можуть слухати, погоджуватися, але не відкривати свою душу. Тому ми намагаємося встановлювати з ними особистий контакт. Є ще одна проблема, з якою ми стикаємося, — це алкоголь. Якщо людина твереза і думає адекватно — з нею можна спілкуватися. Якщо ж вона випила — розмови вже не матимуть жодного ефекту. Ще одна проблема, яку я помітив, — слабкість. Я завжди думав, що солдат — це людина дуже мужня, жорстка. А виявляється, є серед хлопців і чутливі. Вони болісно сприймають будь-яку несправедливість, кривду. Ці люди готові віддати все, включаючи власне життя, а за це не отримують від держави ні форми, ні берців, майже все мусять купувати власним коштом або просити у волонтерів. Це їх справді гнітить».

Наступний пункт — Гранітне, про яке тут знають не з чуток, тому успіху в дорозі бажають щиро. «Гранітне от за тим пагорбом, — показує нам на дорогу Альберт. — Але скоро нас, напевне, зупинить розвідка».

Майже одразу після слів Альберта на дорозі з’являється кілька хлопців у формі без опізнавальних знаків. Зупиняємося на вимогу та виходимо з авто.

«На Гранітне? Я б вам не радив, — хитає головою старший. — Щойно обстріл припинився, та й снайпери працюють. Я сьогодні вранці вийшов на пагорб — одна куля біля голови пролетіла, інша під ноги. Поїдете — точно щось отримаєте. У нас тут і міни літають час від часу. Ось, дерево якось обпалила — просто над нами зачепилася».

Після недовгих роздумів вирішуємо повертати та навідатися іншим разом. Робота іще не закінчена. Крім військових, у розпорядку денному ще й прифронтові мешканці. Їм допомога теж потрібна не в останню чергу.

НАШЕ ЧИ ВАШЕ?

Селище Андріївка під обстрілами не було, але від війни вже добряче натерпілося. Саме село розташоване на українській території, а ось районна рада, до якої воно належить — підконтрольна терористам. Саме через це мешканцям Андріївки не надходять жодні соціальні виплати, а населення змушене виживати як може.

ПІД МАРІУПОЛЕМ «Маршрут №1» ЗУСТРІЧАЄ СВОЇХ ЧИТАЧІВ. «ВІДВЕРТО, ІСТОРІЮ ЛЮБЛЮ З ДИТИНСТВА, ЧАСТО ЧИТАЮ ЛІТЕРАТУРУ НА ЦЮ ТЕМУ. ДЯКУЮ, ЩО І ВИ ТРOШКИ ПІДВЕЗЛИ», —  ГОВОРИТЬ БОЄЦЬ ІЗ ПОЗИВНИМ «ІСТОРИК» (НА ФОТО — ЛІВОРУЧ)

В Андріївці нас уже чекають. Біля школи зібралися багатодітні та одинокі матері, яким капелани привезли харчі та одяг. Серед них як місцеві мешканці, так і переселенці. Алла Білич — мати трьох дітей. До війни працювала кравчинею в сусідньому місті. Зараз цех там розгромили, а іншої роботи знайти ніде.

«Продукти до магазинів у нас завозять, але у людей немає грошей, щоб їх купувати. — розповідає Алла. — Ще й ціни дуже піднялися. Хліб ось зараз по 11 гривень, найдешевший — 8.60. Їмо, що залишилося в підвалах, хто ще тримає корів чи птицю — ділиться з іншими. Нас поки не обстрілювали, але майже щодня чуємо, як під Гранітним ідуть бої. Зранку безпілотник літав, думали, що знову збивати будуть. Від нього такі «феєрверки», навіть діти вже знають, що треба ховатися. Виїжджати немає куди — кому ми потрібні? Мусимо чекати».

КРАЩЕ, НІЖ У НАТО

На зворотному шляху заїжджаємо на ще один пост. Тут мало на не самому краю покинутого гранітного кар’єра розмістилася військова група.

«У нас тут дуже сучасна бойова техніка, — сміються солдати, вказуючи на два покинутих ковші. — Навіть у НАТО такої нема».

Усю спеціалізовану техніку з кар’єру та робітників вивезли ще до війни, а ковші просто не змогли транспортувати. Так і стоять обабіч дороги, світячи жовтими боками.

Крім незвичної техніки, ця позиція приваблює ще й неймовірним домашнім затишком. Під вікнами казарми місцевий кухар Володимир із Львівщини зробив невеликі клумби, де висадив редиску, а трохи подалі розбив справжній город з картоплею, перцями та помідорами. У такій українській хаті гріх не сісти до столу, тому запрошення на обід одразу приймаємо. За столом хлопці зізнаються, що хоч від міста вони і недалеко, але волонтери тут не часті гості.

«Тільки Альберт і буває, — розповідає військовий Володя. — Але за наших умов нічого особливо і не треба. Хіба що мило та миючі засоби якісь. А от редиска та часник завдяки кухареві у нас вже свої».

Після пізнього обіду повертаємо до міста. За підрахунками Альберта, ми подолали понад 200 кілометрів, хоч їздили лише околицями. Завтра Альберт далі вирушить на блокпости, а його запорізькі колеги — поїдуть допомагати обстріляній Мар’їнці.

«Доки хлопці стоять там — ми спокійно спимо тут, — каже Альберт Хомяк. — Тому мусимо допомагати разом».