Хлопчики зі скнилівської фотографії. Сім років опісля
Від часу скнилівської трагедії, яка за числом загиблих вважається найбільшою аварією в історії авіаційних шоу, минуло вже сім років. Нагадаємо жахливі «жнива» Скнилова: 27 липня 2002 року внаслідок падіння винищувача Су-27 у натовп львів’ян і гостей міста, які зібралися на Скнилівському летовищі на шоу, присвячене 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил, загинули 77 осіб (серед них — 28 дітей) і постраждали близько 250-ти.
Серед страшних фото, що тоді облетіли весь світ, був знімок братів Хмілів — сплаканих-згорьованих трирічного Остапчика та десятирічного Олега. На смертоносному святі вбило маму хлопчиків, яка встигла накрити собою молодшенького. Олега, на щастя, відкинуло від мами вибуховою хвилею. Не сумісні із життям травми отримала бабця — померла через кілька днів у лікарні. Про біду голова сімейства Юрій Хміль, який на той час разом із матір’ю Ольгою Іванівною перебував у селі, дізнався з телевізійних новин. Він навіть і гадки на мав, що Галина із двома синами та тещею підуть на шоу...
За редакційним завданням журналіст «Дня» розшукала братів Хмілів. Одразу ж зазначу, що батько хлопців відмовився від будь-яких коментарів. Має рацію, бо завжди хочеться говорити про щось хороше, а не роз’ятрювати рану... До спілкування зголосилася мама Юрія — Ольга Іванівна.
З її слів, 40-річний Юрій одружився, за дружину взяв достойну жінку. В сім’ї все гаразд. Олег та Остап називають дружину Юрія мамою.
Олег вже зовсім дорослий. Щойно вступив до Львівської політехніки. Вчитиметься на менеджменті, щоправда, ремствує пані Оля, за навчання доведеться платити. І додає: «Цього року вступали у виші тільки троє дітей-скнилівчан. То невже не можна було їм дати бодай якісь пільги, аби вчилися на державному?».
Остапчик перейшов у п’ятий клас. Навчається у школі з поглибленим вивченням англійської мови. Має кілька похвальних грамот. Три роки поспіль брав участь у міжнародних математичних конкурсах «Кенгуру» і тричі отримував сертифікат про перемогу. «Вчиться, — каже бабця, — добре, бо має допомогу вдома. Крім того, у нього дуже гарна вчителька».
Впродовж двох років відразу після трагедії двічі на тиждень Ольга Іванівна водила малого до невропатолога, яка просила хлопчика малювати. «Я не розуміла, чому лікування починається з малювання», — говорить пані Оля. Згадує, що лікарка Мар’яна Вікторівна давала Остапчикові фломастери всіх кольорів, а він тоді, на початках, брав до рук тільки-но чорні. «І так вималювався, що чорних кольорів у малюнках не залишилося... — полегшено зітхає бабця. — Отак, іграми і малюванням, невропатолог його трошки витягнула з тих нервів». Але обидва хлопці, каже, стоять на обліку в окуліста, а Олег вже окуляри надів — «це все наслідки страху на Скнилові». Відпочивати цього року діти не їздили: «Нема за що, — ремствує пані Оля. — Олег вступав. Всі сили вкладали на вступ — наймали репетиторів. Тепер, коли вже є списки абітурієнтів, заплатили Олегові за навчання — за рік вперед».
Дітей тільки одного разу — через рік після катастрофи Сихівська районна рада відправила у Трускавець. Потім два роки поспіль хлопців оздоровлювали у Трускавці та Євпаторії за кошт канадського доброчинного товариства «Карітас» — від львівської лічниці Шептицького. Також «Карітас» вітав дітей на Миколая. «А наша держава... Тільки дали по кілька тисяч на дітей відразу після катастрофи, а потім... Навіть не питають, чи щось треба». Щоправда, хлопці пенсію за маму отримують — 250 гривень на двох. Пані Оля, якій через рік виповниться сімдесят, досі працює: «Треба, аби дітям хоч якусь копійчину перекинути».
Остапчик виявився не дуже говірким. І все ж трошки інформації вдалося з нього витягнути. Сказав, що сидить за однією партою з Адріаною. Хотів би від неї пересісти, бо «в класі є ліпші дівчата». Наразі не наважився вчительку попросити, щоби пересадила. Може, попросить. Любить дивитися телевізор, переважно американські комедії. Бавиться на комп’ютері — «у стрілялки і гонки». Має багато друзів. А ще Остап — затятий футболіст. Є членом добровільної футбольної команди. Ходить грати у футбол по суботах о шостій ранку — «поки поле вільне, бо вже о дев’ятій приходять старші гравці». Грає у футбольній команді й у школі. «Богу дякувати, що футболіст. Трохи вибігається — добре їсть», — тішиться бабця. І додає: «Ви навіть не можете собі уявити, як то тяжко було у перші роки після Скнилова. Ні трактор не мав права їхати, ні машина... Зачувши гул, хлопці плакали...».
