Хто допоможе остарбайтерам?

Шановна редакціє газети «День»!

У 1942 році, у віці 14 з половиною років я став остарбайтером-шахтарем у австрійському містечку Раттен. Що для підлітка ця робота непосильна — розуміє кожний. І з відчаю в 1943 році я втік з табору. Цим погіршив свій стан. Упіймали, судили. Покарали двома місяцями штрафтабору у м. Айзенерц. Там ледве не вмер. Знову повернули в шахту, в Раттен. У квітні 1945 року прийшла в ці краї Радянська Армія. З першого ж дня тут же, в Раттені, нас допитували напівп’яні офіцери Особливого відділу. Кишені вивернули, фотографії друзів, знайомих — забрали. Допитали. Іди в тил! Йшов, їхав як міг до самого Белграда, столиці Югославії. Тут ще раз — мабуть, уже в сотий — допитали і дали повістку з’явитися на збірний пункт для відправки на Батьківщину. На Батьківщині опинився у 327-му запасному стрілецькому полку на ст. Білокоровичі Житомирської області, за колючим дротом. Допити знову через день-два. Розповів усе, що можна розповісти про Раттен і про село рідне. Дані ці у облархіві Служби безпеки України є. Бо при виплаті першої компенсації — 650 марок — довідку з цього ж архіву я одержав досить швидко. Нині говорять про виплату повної компенсації. Але вимагається нова довідка для тих, хто працював на підприємствах, — з адресою місця перебування. Для тих, хто працював у хазяїв, — дійсна стара. Стара у мене є, але її не приймають.

10.02.2000 р. надіслав в облархів заяву з проханням надіслати мені іншу довідку, з адресою місця перебування. Відповіді немає. 10 травня написав повторно. Мовчання. Написав у село — ні звуку. Написав у Посольство Австрійської республіки запит: чи дійсна сьогодні стара адреса, щоб написати запит бургомістрові Раттена, шахтоуправлінню, щоб звідти одержати довідку. Поки ні слова. Що робити? Куди не звернусь — наче «на село Костянтину Макаровичу». А адресу я пам’ятаю й досі. Ось вона: Osterreich. Steiermark. Kreis Weiz st. Ratten. Kohlenbergwerk Gemeinschafstlager. Українською означає: Австрія, земля Штегермарк, округ (район) Вайц, Кам’яновугільний завод. Рудник. Чи можливо опублікувати цього листа?

Може, влада України зверне увагу на такий стан справ і звелить чиновникам на місцях виконувати свої обов’язки. Я не вказую адреси облархіва свідомо, щоб не перетворилось все це писання в кляузу. Може, у них гора роботи. Але я теж мушу знати — одержу я довідку чи ні?

Про себе. Я Підгорний Борис Іванович. Колишній електрозварник Київметробуду, де працював з лютого 1956 року до грудня 1999 року. Пенсіонер. Болять ноги, важко ходити. Напівглухий, напівсліпий, як більшість ветеранів. Хіба нам під силу оббивати пороги різних установ? Народився я 23 листопада 1927 року.

Чому написав саме вам? Бо газету «День» вважаю найправдивішою. Шкода тільки, що викроїти кошти можу тільки на один примірник на тиждень, у п’ятницю, убиваючи двох зайців: прочитаю цікаву газету і маю телепрограму на тиждень. Шанобливо прошу — хоч ви не залишайте мого листа без відповіді, як усі інші, до кого я звертався.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Уже не в перший раз людина, що намагається реалізувати своє законне право на одержання належної остарбайтерам компенсації, наштовхується на непробивну стіну бюрократії та бездушного ставлення. Ще не стерлися з пам’яті скандальні події, пов’язані з грошима для перших компенсаційних виплат, а вже знову у літніх людей, які не зі своєї вини в роки Великої Вітчизняної війни вимушені були працювати на чужині, виникають проблеми. Їх, хворих, змушують ходити по бюрократичному колу або грають з ними в мовчанку. Німеччина та Австрія вже визнали свою провину перед ними, виділивши значні кошти як компенсацію за втрачене здоров’я. Україні ж залишилося тільки допомогти своїм громадянам їх отримати, але й це не можуть (чи не хочуть?) зробити по-людськи. Хоча для цього не треба ні копійчини з державного бюджету. Публікуючи цього листа, редакція сподівається, що державні служби та посадові особи, від яких це залежить, нарешті наведуть порядок у видачі необхідних документів, аби у наших співвітчизників не склалося враження, що інші країни турбуються про них більше, ніж їхня рідна.

З пошаною Борис Іванович ПІДГОРНИЙ, Київ