Хто купить «Рівнеазот»?

ВАТ «Рівнеазот» — єдиний у західному регіоні країни виробник мінеральних добрив для сільського господарства. Колектив — 4000 чоловік. Згідно з проектною потужністю, за рік завод може виробляти 500 тисяч тонн аміаку і 1 мільйон 200 тисяч тонн фосфорних добрив. Для порівняння — цього цілком вистачило б для того, щоб удобрити всі поля і луги західної України, і ще б залишилося трохи для продажу за кордон.

Ще три роки тому завод був серед економічних лідерів західного регіону. Балансовий прибуток у 2000-му становив 5 мільйонів доларів. Справи йшли чудово, ось тільки несподівано на порядок денний стало питання про приватизацію підприємства. Тут все й розпочалася. Боротьба за 54-відсотковий держпакет перетворилася на багатораундовий блокбастер, в якому до кінця не зрозуміло — чия візьме.

Перший раунд виграло ЗАТ «Украгрохімпромхолдинг», яке запропонувало за пакет заводу 136 мільйонів гривень і зобов’язання протягом 5 років вкласти в завод 63 мільйони доларів інвестицій. І все б нічого, та тільки в останній момент у справу (як це часто буває в українській приватизації) втрутився суд. Він оголосив підприємство, яке держава продавала з молотка, банкрутом. Виявляється, «Рівнеазот» мало неврахований ніким, крім старих кредиторів (а головним кредитором був концерн «Правекс») борг за світло, розміром у 14 мільйонів доларів. Це половина ринкової вартості підприємства! Приватизацію заводу припинили, передали акції до управління Рівненської облдержадміністрації, і через два роки «господарювання» завод вийшов «у мінус» з боргом 80 мільйонів гривень. Чому «плюси» так швидко перетворилися на «мінуси», сьогодні з’ясовують Генпрокуратура, Контрольно-ревізійне управління та СБУ. Кажуть, що справа вельми делікатна і може «потягнути» не на один рік тюремного ув’язнення деяких «підприємливих» керівників. Хоча поки що нічого «конкретного» не «накопали».

Після того як господарська діяльність «Рівнеазот» викликала таку пильну увагу силових структур, Фонд держмайна знову згадав про ідею продати завод, раз і назавжди поклавши відповідальність за його долю з держави на плечі приватних інвесторів. Михайло Чечетов власноручно почав умовляти всі зацікавлені сторони в тому, що продаж — найкращий варіант для держави. Однак варіант «продажу гнилої картоплі» сподобався далеко не всім. Спецкомісія Верховної Ради, разом із парламентським підкомітетом із питань економічної безпеки, а також з СБУ вважали по-іншому. Їхня пропозиція — санація підприємства. Створення антикризової команди, виведення заводу з кризи, і подальший продаж уже абсолютно ліквідних акцій. Процедура всього цього чітко виписана в Законі про відновлення платоспроможності підприємств. Спочатку — відсторонення виконавчих органів боржника від управління, потім — введення процедури розпорядження майном і призначення держрозпорядника, потім — створення ради кредиторів і пошук інвесторів, ну і нарешті — розробка плану санації, який затверджується розпорядником, кредиторами, судом і самим Фондом держмайна. При цьому держава контролює всі фінансові потоки, які йдуть через підконтрольне підприємство. Створюються чіткі технологічні ланцюжки, зростає прибутковість, а значить — привабливість. І лише після виходу з кризи державі стає вигідним продаж пакета за пристойну суму.

Сьогодні ж стартова ціна, яку називає Фонд, утричі (!) менша, ніж давав за «Рівнеазот» «Украгрохімпромхолдинг» два роки тому. Втрати державного бюджету очевидні, адже навряд чи кінцева ціна підприємства-боржника буде істотно вища за стартову.

Михайло Чечетов нещодавно сказав, коментуючи ситуацію з приватизацією держпакету (75%) білоцерківської «Росави»: «…є підприємства, на яких присутність держави заважає. Чим раніше вона звідти піде, тим краще. А інвестори самі розбираються». Судячи з усього, серйозно займатися оздоровленням «проблемних» підприємств Фонд не хоче. Або — не може. Проте «Росаву» таки оздоровлюють. Фонд погодився на санацію, і прибуток підприємства в 2002 році становив 432 тисячі гривень.

Однак ще не факт, що «друга серія» приватизації «Рівнеазота» закінчиться позитивно. Адже насправді ще не закінчено першу. Не закрито судову справу 7-річної давності про банкрутство ВАТ «Рівнеазот». А закрити його можна, лише розрахувавшись із кредиторами. Іншими словами, сьогодні Фонд оголосить про продаж акцій справжнього банкрута. Законодавство це не дозволяє. Очевидно, в торгівлю акціями знову втрутиться суд.

Разом із цим, офіційно ніхто ще не відміняв результати торгів у минулій серії. Торгів, виграних «Украгрохімпромхолдингом». Де-юре рішення Фонду немає. Тому початок нових торгів, найімовірніше, знову приведе їхніх учасників до суду. Що вже тут говорити про привабливість вітчизняного інвестиційного клімату… Сьогодні ви купуєте завод, а завтра виявляється, що ваша покупка має борг, що дорівнює всій своїй вартості. До того ж за документами завод належить не тільки вам, а ще одному, «першому» покупцю.

Українська народна творчість багата на мудрості та прислів’я. Одне з них свідчить: «Бачили очі, що купували — їжте, хоч повилазьте». Мабуть, мудрість ця актуальна не тільки для вітчизняних «барахолок», а й для великої української приватизації. Ніколи не знаєш, що ти можеш купити під виглядом красивого і привабливого то вару.

P.S. Очевидно, друга серія приватизації «Рівнеазот» буде далеко не останньою. Головне, щоб вітчизняний приватизаційний блокбастер не виріс у багатосерійну «мильну» мелодраму. Адже кожен день затягнення з оздоровленням підприємства призводить до поглиблення кризи на самому заводі. На «Рівнеазот» сьогодні неспокійно. Заробітної плати немає, техногенні аварії вже стали такими ж частими, як дощ у листопаді, а соціальна напруженість наближається до критичної точки. Невелике містечко Рівне живе в очікуванні мудрого рішення з Києва. Ось тільки прийняття цього рішення затягується вже протягом трьох років.