Хто лічив Адамові ребра, або Синдром жіночої «вербоманії»
Миримося з тим, що десь не врахували наших прав, обмежили свободу вибору чи просто дискримінували.
І якщо права нашого суспільства загалом просто мали б бути кращими, то про жіночу дискримінацію — мова особлива.
Іван Франко у повісті «Перехресні стежки» сказав вустами свого персонажа: «Жінка, як верба — куди не посади — всюди прийметься». І тут потрібно віддати належне — така характеристика психології жінки ХIХ століття звучала досить утішно.
Гнучкість, соціальна адаптація проголошувалися найвищими соціальними мудростями і першорядними умовами виживання.
Незважаючи на активну діяльність О.Кобилянської, О.Пчілки, Л.Українки — жінок-борців за свої права — для всього ХIХ століття характерним було, швидше, зростання національної самосвідомості, ніж утвердження прав і свобод жінок. Пізніше, в епоху комунізму, такий підхід дещо змінився. І ще К.Маркс влучно зазначив, що суспільний прогрес можна точно виміряти за суспільним становищем прекрасної статі. Ну це, скажете ви, порівняння невдале. Комуністична система, залишивши після себе тотальні руїни і не адаптоване до нових умов суспільство, занепала. І тепер цитувати Маркса, здавалося б, просто непристойно.
Та якщо радянська жінка асоціювалася бодай з Кларою Цеткін або з дівчиною з веслом, то сучасна емансипована леді викликає глибокий сумнів. А її права і свободи обговорюють хіба що в новомодних ток-шоу, та й то тільки для того, щоб робити безхребетний висновок: права на стабільне становище у суспільстві нема ні в кого (не тільки у жінок). А обов’язків під зав’язку, — а в кого їх нема? Так що, милі дами, по-перше, не треба робити бурю в склянці води, а по-друге: Міжнародна конвенція з прав людини чітко і ясно розтлумачує права і свободи жінок. Та й наш Основний Закон визнає «рівність прав жінок і чоловіків» у демократичному суспільстві (розділ 2, ст. 24).
Так що, здавалося б, на законодавчому рівні справи йдуть щонайліпше. І права визнають, і свобода у межах закону — цілковита.
Інша річ — громадська думка і мораль. Тут, видно, суспільство «забронювало» жінкам вельми обмежену свободу вибору: пелюшки, каструлі, швабри — з одного боку, і «вибивання грошей», емансипація (вельми умовна) — з іншого.
Приклади «золотої середини» у цьому сенсі надто рідкісні, що пов’язуємо з несумісністю таких контрастних суспільних становищ.
Отже, в нинішніх умовах існує два сценарії жіночого вибору. Перший нагадує казку про Попелюшку і кришталевий черевичок, де Попелюшка — звичайна жінка, позбавлена прав, спочатку тільки тому, що її ім’я і статус змушують бачити лише обов’язки.
Надалі стражденне очікування Принца змінюється щасливим заміжжям з усіма «кухонними правами» внаслідок.
Другий сценарій — історія Червоної Шапочки або Пеппі — Довгої Панчохи — характеризує типову жінку — трудівницю, покликану входити «в горящую избу» або блукати лісом у пошуках Вовка. Тут сюжет ще сумніший: що частіше вона входить у ці хати, то менше її цінують. Швидше відшукає Вовка — менше встигне у житті.
А врешті дамо цим міркуванням спокій. Адже скільки б ми не говорили про сценарії — зрозуміло одне — жодна жінка (підкреслюю, кожна на своєму рівні) не захищена від несвободи і нехтування її правами. І хай пробачать мене чоловіки (мова тут не про них), але на сьогоднішній день факт існування саме жіночої дискримінації є незаперечним і його перевірено досвідом. Поки сильна половина людства, не зловживаючи правами, поспішає завоювати нові свободи, жінки про свої права заявляють пошепки, та й то лише тоді, коли настає час захищатися. В інших випадках жіноча пристосовність берет своє. Синдром женской «вербомании», яка приймається всюди, є явищем суспільним. А тому дискримінація як проблема була, є і буде існувати і водночас «припудрюватися» доти, доки самі жінки не позбавлять себе від хронічної звички бути нерівноправною слабкою половиною чоловіків, віддавати перевагу «Попелющиному щастю» перед «оновленою емансипацією» або навпаки. Що взагалі-то те саме, оскільки одна крайність не замінює іншу, а значить — обмежує жінку вдвічі. Перший раз — при її виборі з уже вибраних суспільством варіантів, другий — у самій її діяльності на всіх рівнях — починаючи із сімейного затишку і закінчуючи чорними заздрощами колег (як чоловіків, так і жінок) у разі успішного вибиття грошей чи вдалої кар’єри.
Якщо копнути глибше, то з’ясується ще один цікавий факт. Далеко не всі жінки за суттю своєю прагнуть до свободи, залишаючи за собою право на щасливу старість у межах сім’ї. «Дитя її для неї чи не ціле людство?» — казав Бальзак. І мав рацію, констатуючи статус жінки раз і назавжди. Проте тут не буде зайвим зауважити ще одне — власна природа жінки, її основна функція настільки «видресирували» її свідомість, що про суспільну рівність у правах не може бути й мови. Подібні роздуми приводять до однозначного висновку: покликання бути матір’ю замінює жінці все суспільство загалом. А значить, конкурентного місця (окрім вищевказаного) у жінок немає. Так як немає і певних свобод.
Чоловіки ж у суспільстві посідають місце соціального прискорювача, зокрема й у ролі захисників прекрасної статі. Такий підхід суттєво змінює розподіл сил у системі суспільних відносин. Захищена з одного боку людина втрачає, власне, свободу. І якщо Конституція визнає рівність прав чоловіків і жінок, то визнання це закінчується там, де починається захист. Отже, якщо захищаємося, значить образили. І в цьому плані у нас, як і в будь-якій державі створюють комітети, служби, центри захисту прав жінок. (Хотілося б нагадати, що таких організацій з прав чоловіків, як відомо, немає. На жаль). Якщо дотримуватися цього принципу, то жінок можна умовно розділити на дві категорії: «скривджених» і «захищено-скривджених». Безумовно, картина сумна, оскільки закон і мораль у цьому випадку розташовані на різних полюсах проблеми. А тому факт дискримінації жінки у суспільстві прийнято оцінювати не критерієм слабкості чи природною функцією, а суто жіночим визнанням своєї слабкості.
І справді, християнські традиції, наприклад, утверджують слабкість жінки відразу після створення її з Адамового ребра. І хоча Біблія закріплює високі морально-етичні принципи у суспільстві, це «реброве» походження жінки дещо застаріло. Тому що від початку визнає нерівноправність суспільних відносин загалом. А основною соціальною цінністю будь-якої демократичної держави є людина зі своїми правами і свободами. (Конституція, розділ I, ст. 3). Отже, біблійний еталон «нехай упокориться дружина чоловікові» не є доречним із огляду на його недемократичну орієнтацію. (Якщо жінка- людина створена Богом, але з ребра такої самої людини — чоловіка, яка там демократія?!)
Так чи інакше, питання щодо жіночої дискримінації залишиться відкритим доти, доки наше суспільство і жінки зокрема, не позбавлять себе від звичного стану безсилля. Немає сумніву, з іншого боку, на одну силу припадає дві слабкості (які також — інша, але сила), а споконвіків перемагав найсильніший. А будь-якій слабкості (в тому числі й жіночій) відводили і відводять роль другорядну. Щоб не сказати: роль переможену. Тому в слабкості жінки ми визнаємо тільки слабкість і нерівноправ’я, а не силу, як це звикла вважати велика частина прекрасної половини людства. Сумно...
