Художник Володимир Будников та його успіх
Володимир Будников, про якого піде мова, — з тих, хто досяг і досягає успіху. В довгому списку його перемог та тріумфів звання «Заслуженого діяча мистецтв України» і навіть професура в Українській академії мистецтв займають відносно скромне місце. Його називають (цитую) «дослідником у галузі живописної метафізики і фундатором необарокової течії в нефігуративному живописі». В Німеччині про його творчість захищена дисертація. Перелік музеїв та приватних колекцій, у яких знаходяться роботи Володимира Будникова, займає вісім рядків дуже дрібним шрифтом. І так далі, і тому подібне — до нескінченності.
Персональна виставка Володимира Будникова в галереї «L-арт» називається «Ретроспектива». Формування нинішньої експозиції — приклад рідкісного і, як мовиться, некомерційного подвижництва. Зібрати будь-яку, навіть мінімальнy кількість робіт одного з найбiльш комерційно успішних сучасних українських художників в одному просторі — завдання надто складнe. Зібрати роботи, якi нaлeжaть до різних періодів творчості і вистроїти за їх допомогою певний зв’язний «художній ряд» — завдання практично нездійсненнe. B «L-арт» вийшло і те (причому робіт зібралося багато), й інше (найбільш ранні з представлених картин датуються 70-ми роками, найпізніші наближені впритул до поточного моменту).
Ряд, без сумніву, вистроєний, однак він залишається скоріше хронологічним, аніж логічним. Його ув’язка, навіть за допомогою таких всеосяжних понять, як «живописність» («Обраний шлях Володимира Будникова — це шлях у таємниці, в універсалії майже винятково живопису, або, вірніше, живописної форми. Живописність — головна відмінна риса образного світу цього художника. Його погляди на характер живописного — дуже жваві, мінливі, часом суперечливі, різноглибинні, як сама сутність видової природи живопису», — сказав з даного приводу ще 10 років тому мистецтвознавець А.Соловйов), «пристрасть до ліричного пейзажу» або, наприклад, «необароко» — всього лише умовність. Шлях від майстерного монументального живопису в КДХІ, де викладала Тетяна Яблонська, до (цитую) «мінімалізму кольору та ієрогліфічності пластичних побудов» — не просто дуже довгий шлях. Його, напевно, правильніше було б подати не у вигляді лінії (висхідної, спадної, ламаної, зламаної — не так важливо), а у вигляді пишних пучків променів, які розходяться з єдиного центра. Цим центром, скоріше за все, справді буде та сама живописність, від якої Володимир Будников у різні десятиріччя рухався в різних напрямах — до примітиву, до іконопису, до необарокового нефігуратизму.
І ще. Шлях Володимира Будникова — це, загалом, шлях до свободи. Зараз він внаслідок свого безперечного успіху абсолютно вільний — і вільний створювати тільки те, що вважає за потрібне. Інакше кажучи, десь на невідомій, незнаній і не визначеній кількістю матеріальних цінностей точці його шляху «Я повинен» перетворилося на «Я можу». Щоправда, жах полягає в тому, що обов’язок — слово надто ємне. «Я повинен» якраз і означає обов’язок. А що означає «Я можу»? Невже всього лише успіх?
