Кохання, добро та свобода

Тримаю в руках свіжий номер «Дня», читаю статті: про владу та відповідальність, про те, як захистити свободу, як уберегти наших дітей... І ось прочитане все, а думки знову повертаються до першої сторінки. Там, під заголовком «Щоденник», у непомітному правому нижньому куточку розміщений запис від 20 травня, всього лише два десятки вузеньких рядків, по п’ять-шість слів у кожному. Зовсім незнайома мені людина намагається підвести підсумок значної частини свого життя. Читаєш і відчуваєш: кожне слово — як сльоза. Якщо людина винесла свій біль на люди, то, напевне, їй дуже важко носити цей біль одній і хочеться почути, або прочитати хоча б декілька слів розради, співчуття, розуміння... Із цим не все просто — співчуття й розуміння часто бувають удаваними, й інколи відчуваєш велику образу, коли дізнаєшся, що той, хто тобі співчував, позаочі казав про тебе зовсім інше. Окрім цього з’являється бажання, зробивши висновки зі свого життя, дати пораду іншим. Із цим ще складніше. Людська натура настільки індивідуальна, що одна й та ж порада для одного виявляється корисною, для іншого — марною, а для третього — згубною.

Гіркі слова: кохаєш, віддаєшся... отримуєш ніж у серце. І далі:

«Кохаєш, віддаєшся, виходиш заміж, народжуєш дітей, а потім розумієш — усе, що ти робиш, не має віддачі. А там і розлучення не за горами».

Історія стара як світ. Кохання до чоловіка або жінки. Любов до своїх дітей. І, на жаль, без віддачі. Кохання, яке в кінці приносить розчарування й страждання. Хтось несподівано хоче свободи, свободи від мене, від обов’язків стосовно мене, а для мене це означає самотність.

Починаю згадувати життєві історії, пов’язані з інтимним коханням, шлюбом і сім’єю, відомі мені не з художньої літератури, а з життя. Їх у пам’яті набирається багато, кілька сотень — це завдяки непоганій пам’яті й специфіці моїх професій: педагога та священнослужителя. На жаль, ситуація, коли один із тих, хто любить, зраджений і отримує «ніж у серце», не така вже й рідкісна. Почнемо хоча б із біблейської історії Христа.

А ось перші три історії з життя, що згадалися мені.

Вона кохала свого чоловіка й жила лише для нього, забувши про себе — а він пішов до іншої. Вона та її вже колишній чоловік працювали разом, на одному підприємстві, вона запитала його на роботі: «Ти повернешся до мене?» Колишній чоловік відповів рішуче: «Ні!» Через кілька хвилин вона відкрила балкон і стрибнула вниз — чи то з сьомого, чи то з восьмого поверху. Залишилася малолітня донька. Ця донька виросла, вона вивчала в мене німецьку мову. За характером пішла не в маму, а в тата.

Другий випадок. Він дуже кохав свою дружину й вірив їй, а вона зраджувала йому направо й наліво, найбезсоромнішим чином, так, що знали всі друзі та знайомі. Врешті-решт, він не лише застав її на місці зради, але й дізнався про всі її пригоди. Дорослий чоловік, він плакав, як дитя, і в своїх приятелів запитував: «Поясніть, чому вона це робила?» Зрозуміти це було складно й їм.

І третій випадок. Подружжя прожило щасливо все життя, душа в душу, а на шостому десятку років чоловік завів коханку. Вони не розійшлися, але стосунки в них зіпсувалися, простити його вона не змогла, тим паче що за часів молодості користувалася великою популярністю в чоловіків, але зберігала чоловікові вірність. Спостерігати цю подружню пару тепер — справжня мука. Наведені вище приклади — це крайні випадки «ножа в серці», але кожен із нас, напевне, знає такі ж самі історії й може продовжити цю сумну серію в найрізноманітніших варіантах.

Кохання до іншої людини, яка була ще недавно чужою, — це почуття спонтанне, воно виникає несподівано й також несподівано — інколи й поступово — зникає. Хтось порівнює кохання з хворобою, хтось — із психозом. Зауважують, що при надмірному коханні втрачається відчуття свободи. Гірше того — в однієї людини або партнера воно зникає, а в іншого залишається, і один почувається вільним, а інший — намертво прив’язаним до об’єкту кохання. Декому вдається після цього знайти розумне, оптимальне для двох, або всіх трьох сторін (він, вона та діти) рішення, а хтось діє егоїстично — аби мені було добре. І тоді неминучий «ніж у серці». Втім і раціональне вирішення старої проблеми все одно може сприйматися як «ніж у серці»: якщо твоє кохання ще живе, а любов до тебе вже померла, то твоє серце все одно кровоточить. У словосполученні «нерозділене кохання» відчувається глибока й безвихідна печаль. Любов — це явище, яке рано чи пізно передбачає біль утрати. До цього потрібно бути готовим, хоча серце не хоче з цим миритися. «Вони кохали один одного довго й вірно, і померли в один день» — це з казки й із художньої літератури. У житті набагато частіше буває по-іншому. Мені відомі історії, де подружжя прожило разом усе життя — без великих скандалів, зрад і потрясінь. Це покоління моїх дідусів та бабусь — тих, які одружувалися й виходили заміж по-старомодному, лише з дозволу батьків, а частенько й виключно з волі батьків. Але впевненості, що ці пари справді були щасливими, в мене немає. Деякі ж із них були відверто нещасні один з одним, та просто терпіли — розлучення в ті далекі часи були немодними, шлюб розглядався як справа обов’язкова й скріплена Богом, а тому багато хто дотримувався правила-заповіді: що з’єднав Господь, того не роз’єднає людина. Але не випадково багато століть у суспільстві тривала боротьба за те, аби звільнити шлюб від розрахунку, відкрити його для кохання і... свободи, тобто права розлучення. Тоді багатьом здавалося, що звільнення шлюбу від розсудливих розрахунків і його створення на коханні вирішить усі проблеми й зробить усіх щасливими. Виявилось, що ні. Пішли одні проблеми, прийшли інші.

Вихід — чи є він? «Потрібно, аби любили тебе, а не ти». Чи справді це вихід? Так, можна сподіватися, що «з’явиться звичка, потім повага, а там і до кохання недалеко». Хочеться запитати: а якщо обидва з подружжя не кохають одне одного, але кожен сподівається, що його кохає інший? Адже не існує приладу, що точно показує наявність в організмі партнера кохання, — як дозиметр виявляє радіацію. Чи не тому в багатьох сім’ях дуже швидко виникають проблеми, бо кожен сподівається, що його кохають більше, ніж він сам? Але рано чи пізно відкривається істина й виникає взаємне розчарування. Не так усе просто.

І з батьківською любов’ю — теж проблеми. Багато батьків відчувають сильну прихильність до дітей і внуків усе життя, а ось діти та внуки — лише до дорослішання, а потім ця прихильність, на жаль, слабшає. Знайти цьому раціональне пояснення не так уже й складно. І хоча ми й запевняємо себе, що любимо своїх батьків, але все в нас якось не виходить телефонувати їм частіше, а приїхати й побути кілька днів разом — тим більше ніколи. Все знаходяться якісь важливі причини, що заважають цьому. І лише коли наші батьки йдуть назавжди, ми розуміємо, що могли б дати їм за їхнього життя набагато більше від своєї любові, ніж дали насправді. Приходить розкаяння, але запізно. Наші діти теж, напевне, все зрозуміють — коли нас уже не буде.

Що ж робити? Можливо, справді любити в першу чергу себе? Або ще краще — аби любили мене, а я не любив?

Пам’ять послужливо видає інші життєві історії. Вона вийшла заміж із розумом, сподіваючись, що звичка перейде в повагу, а від поваги недалеко до кохання. На жаль, кохання прийшло, та лише не до чоловіка, а до колеги. Або до начальника. Або до сусіда. Або до випадкового перехожого. Доти, доки вирують у нас гормони, серце не терпить порожнечі, але часто вибирає об’єкт кохання, не прислухаючись до законів моралі й розрахунків розуму. Та й від поваги до кохання теж далеченько, бо це явища різної природи. Поважають розумом, за ціннісними критеріями, а кохають — підсвідомістю, тут діють різні механізми. Любов навіть часто відключає розум. Свою кохану людину ми, в разі потреби, додумуємо й домальовуємо до потрібних нам якостей. Минає кохання — й інколи буває ніяково — і як я могла (або міг) любити таке? До речі, досить багато жінок подружні зради пояснюють тим, що «вийшла заміж не за того, кого кохала, а за того, хто звернув увагу і здавався підходящим чоловіком», а той, кого любила, одружився на іншій. Але, напевне, вихід усе-таки є — не вірити в те, що «добро й кохання караються».

І знову пам’ять дає приклади життєвих історій. У цих історіях щасливими в коханні були ті, хто кохав, не чекаючи і не вимагаючи віддачі. Кохав і робив добро коханим просто тому, що це приносить задоволення. Так, часто люди платять злом за добро. Ось і поет Євтушенко написав колись: «Ви завжди плюєте, люди, в тих, хто хоче вам добра». Але це неправда, вірніше, не вся правда. Не завжди плюють, а лише інколи. Дуже багато людей не цінують кохання й добро, зроблене з розрахунком на вороття. Багато хто не хоче бути зобов’язаними і залежними — навіть у відповідь на добру справу. Є й такі люди, які взагалі не вірять, що добро робиться просто так, із любові до ближнього, і за будь-якою доброю справою шукають каверзи й пастки. Існують і люди, які вважають кохання й доброту слабкістю й намагаються сісти на шию тим, хто робить добро. Один із бездомних бродяг, якому я намагався допомогти, заявив мені, що допомагати йому — мій обов’язок і почав вимагати від мене регулярних грошових виплат. Буває й таке.

Але все одно добро потрібно робити, навіть якщо ненароком і помилишся, і натрапиш на невдячність. Добро зроблене іншій людині, передається далі. Цілком можливо, що наша любов до своїх дітей може не повернутися до нас назад, але вона житиме далі — наші діти любитимуть своїх дітей. І ця батьківська любов йтиме все далі й далі, від покоління до покоління. Діти, які не відчували в дитинстві у відношенні до себе любові, в більшості випадків, ставши дорослими, не вміють любити, а інколи й взагалі не мають батьківських почуттів. Утім деякі педагоги й психологи стверджують: ваші діти ставитимуться до вас так само, як ви ставитеся до своїх батьків та батьків вашої другої половинки. Це твердження здається досить обгрунтованим, тож, дорогі батьки, чиї батьки ще живі, — у вас є можливість перевірити це на практиці.

Проте приклади з життя свідчать: так, потрібно любити й себе. Вже хоча б для того, щоб у старості не шкодувати про життя, прожите лише для іншого, — іншого, який навіть не сказав тобі «дякую». Ось і в Біблії сказано: «Полюби ближнього свого, як самого себе». Тобто, себе теж потрібно любити. Значить, люблячи супутника життя й своїх дітей, не слід забувати й про своє особисте життя і старатися, в міру можливостей, жити цікаво, нічого не відкладаючи на потім. Потрібно постаратися зробити так, щоб ті, кого ми любимо, поважали нас і наші потреби. Щасливо живе той, хто живе із задоволенням, у повну силу своїх можливостей, і вже зараз, кожної миті свого життя, не відкладаючи на потім. Це «потім» може прийти надто пізно. Або не прийти зовсім.

І взагалі, досвід багатьох поколінь свідчить: щастя й того, хто кохає, і того, кого кохають, приносить не сліпе кохання, а кохання мудре. Надмірне добро й надмірна самовіддача приносять багато шкоди й перетворюються на зло, бо вони вирощують у іншого зарозумілість, егоїзм і жорстокість. Діти, з якими носяться як із писаними торбами, дуже часто виростають злими егоїстами, і першими їхніми жертвами стають люблячі батьки. Добра справа має відповідати потребі, має бути своєчасною, строго адресованою й розумно виправданою. Незаслужені блага розбещують. Слід було б не давати жебракові милостиню, а постаратися дати йому роботу, аби він чесно заробив свій хліб. Це принесло б йому більше користі.

Ті відомі мені життєві історії, що свідчать про тривале родинне щастя, доводять: взаємне кохання в шлюбі вимагає і взаємної мудрості, і взаємної праці для його збереження, а не докучливості, нав’язливості, докорів і претензій. Взаємне кохання — це велике щастя, яке дається не всім. І за нього, це щастя, варто було б дякувати долі, навіть якщо воно тривало всього лише кілька років, адже уникнути хвилювань і розчарувань у житті дуже складно. Так вже влаштоване життя. У Льва Толстого є слова, сказані не стосовно кохання, а стосовно чесності й добра, але все одно доречні. Я переписав їх до свого блокноту тридцять років тому й у їхній справедливості постійно переконуюся.

«Мені смішно згадувати, як я вважав і як ви, здається, вважаєте, що можна собі влаштувати щасливий і чесний маленький світ, в якому спокійно, без помилок, без розкаяння, без плутанини жити собі потихеньку й робити не кваплячись, акуратно все тільки хороше. Смішно!..

Щоб жити чесно, потрібно рватися, плутатися, битися, помилятися, починати й кидати, й знову починати, й знову кидати, й вічно боротися та втрачати. А спокій — душевна підлота».