КОЛГОСП ДЯДЬКА IВАНА
Ось тільки заради чого так надривається чоловік — сказати тяжко.
ДОРОГА
Минулого літа баба Ганна, Іванова мати, заблудилася біля самої хати. Погнала пасти телиць, а коли згубила їх з очей — і сама не знає. Бабі Ганні вже багато літ, цього року їй «зайшов» 92-й! Від давності обличчя вкрилося волоссям, наче мохом, дрібно труситься підборіддя. Втім, якщо під настрій — але тільки під настрій! — то стопочку знаменитої місцевої «вогненної води» баба Ганна ще потягнути може. А з усього минулого життя їй тепер впам’ятку один період — як забирали на роботи в Німеччину і сама Німеччина. Вважалася вона старою дівкою, заміж так ніколи не виходила, бо наречених забрала війна. Син Іван знайшовся у неї вже далеко після війни, за рік до сорока.
Загубивши телиць, баба Ганна пропала й сама. Худоба прийшла на хутір, а її — нема! Відшукали пропажу згодом у чужих людей, за 12 кілометрів від Ясенівки, у селі Кропивники сусіднього Шацького району. Про те, як стара — ба, древня! — жінка подолала таку відстань, і все дрімучими хащами, історія мовчить, а баба й поготів.
Одинадцять років тому у Яревищах проводили світло. Заїжджі електрики протягли стовпи до кожного хутірця, ну, й не без того, що могоричів попили. Хтось із хлопців на одному з хуторів заночувати лишився. Провели його на ранок із хати, дорогу показали... А яка то в біса дорога?! Сто разів кручена-перекручена лісова стежка, що так і норовить збитися зі шляху в кущі. День ішов від хати до хати електрик, на вечір питає: «А що ж то за село?» Яревище, кажуть. Знов на ніч прийняли, погодували. Знов день іде. «Яке село?» — питає. Яревище, кажуть.
Так вибирався, бідолаха, тиждень.
Село Яревище тягнеться лісом на 18 кілометрів. Кожна хата — як окремий маєток, сусід до сусіда не докричиться. Змордований часом «бобик», який люб’язно виділила для поїздки на віддалений хутір голова СГК «Кримне» Віра Шава, не один раз знесилено хоркав, загрузаючи у піску. Але мовчазний водій Іван, пригнувшись до керма, вперто витягував нас на «велику» дорогу.
— Дітки з такої далечі взимку до школи добираються... — констатував сільський голова Микола Бубела.
— Чого тільки дітки? І молодь з усіх хуторів у клуб, на танці! — додав дільничний інспектор Володимир Микитюк, що виступав наразі у ролі нашого «Сусаніна»: хоч сільський голова бував майже у кожній хаті Яревищ, все ж дільничний, місцевий уродженець, частіше прокладає на хутори дорогу.
Гілки дерев все настирливіше цьвохкали у шибки, і невдовзі стало здаватися, що ця дорога триватиме вічно. А тут сільський голова Микола Бубела ще й розказав бувальщину про електрика...
ХУТІР
По-вуличному Пашкуд прозивають Бухи. З наголосом на другому складі... Пішло так від діда, який ще «за Польщі», підпивши на весіллі чи якій гостині, розпускав тихцем на свитині волока (мотузку тобто) і пильнував, чи хто на нього ненароком наступить. А вже як наступив — бив у морду!
Прозвисько пережило кілька поколінь і житиме далі.
— Мене, приміром, не Бубелою, а Польським у селі називають, — признається сільський голова. — Теж від діда: розказують, що дуже полюбляв на танцях «по-польськи» танцювати. То і я — Польський, і діти мої — Польські!
В Івана Терентійовича тільки один син, Миколою зветься. Нехарактерна ситуація для краю, де багатодітні родини — своєрідна традиція.
— Світла у нас довго не було, а навпомацки воно якось не виходило, — по-мужицьки грубувато жартує Пашкуда і перший сміється.
Він — господар, багатий на худобу. Менше, ніж десять голів, ніколи не тримав. Було й до півтора десятка, це не рахуючи «дрібноти» — свиней, індиків, гусей, курей... На кінець літа у кошарі стояли чотири дійні корови, шестеро бичків, двоє телят.
— Стільки, як у сусідньому любохинівському колгоспі — там 12 корів і 13-й — бик! — подає голос хтось із присутніх.
Цього ж літа у дядька Івана здохло двоє телят, хворіла і довелося дорізати корову. А ще ж різали молодих телят, щоб прогодуватися.
— Це ж скільки сіна вам на зиму треба накосити? — дивується голова СГК «Кримне» Віра Шава, котра у своєму домашньому господарстві має дві корови і четверо свиней, і знає, як від них руки болять.
— А тридцять возів великих! — «убиває» цифрою дядько Іван, бо треба мати, певно, коняче здоров’я, щоб так за літо косою намахатися.
Цього року під час червневих заморозків у Пашкуди, як у всього села, вимерзла половина картоплі. Бульба і жито — основні тут культури. Скільки землі насправді має кожен господар, ніякий землевпорядник не зафіксує. Якщо раніше місцевий колгосп обробляв до 800 га землі, то в цьому році тільки... 30. Між кущами у лісі, де більш-менш родюча земля, немає жодної необробленої латочки. Померзли у червні в Яревищах огірки, квасоля. Єдине, що вродило, — на радість чоловікам! — тютюн. Помідори ж зроду погано родять, і коли купують привозні, то внученята Пашкуди називають їх ласкаво «любчиками».
У лісовому селі гроші, причому «вічнозелені», ростуть під деревами. За сушеними грибами, а місцеві мешканці беруть тільки елітні — білі, боровички — перекупники самі доберуться на найвіддаленіший хутір. Як жителі усіх волинських поліських сіл, де рибу міряють ночвами, а гриби — мішками, яревищанці свій товар і самі везуть у портові міста України і Росії, звідки він розходиться по світу. Іван Пашкуда — ще й знаний в окрузі грибник. Міський чоловік у вільну хвилину приліг би на дивані — він, наробившись зранку, взяв кошика і зник у лісі, щоб повернутися з доброю ношею боровичків.
— Молодих мало, більше перерослі, але все ж якомусь багатому одеському євреєві на юшку буде! — сміється.
— Може, у вас тут і на мак врожай? — не забуває про службовий обов’язок дільничний.
— Та... Вимерз і мак... А наркоман у наших корчаках заблудиться!
ЛЮДИ
У село зі свого хутора Пашкуди мало ходять. Їм надто далеко до центру Яревищ, де медпункт, школа, клуб, церква. Син Микола взимку у школу на лижах їздив, у більші морози взагалі вибирався на місяць до родичів. Ближче село Любохини, сюди — на базар, у храм Божий.
Крім дядька Івана, його дружини Марії Павлівни і старої матері у звичайній дідівській хаті з чотирьох кімнат живе син, невістка і двоє внученят. Воду крутять з колодязя. Палять дровами. З ознак цивілізації — тільки телевізор. У хаті звичайні меблі, особливою розкішшю і не пахне. Після школи Микола зробив спробу вибратися з лісу, здав документи у спортивний технікум. І... не поїхав на екзамени. Оскільки в Яревищах колгосп довели до такої ручки, що він навряд чи зможе повернутися з небуття, молодий глава сімейства сидить вдома. Та й хто піде тепер до того колгоспу (навіть з новою назвою — СГК), коли і вдома не лінися — й добре житимеш?!
Іван Терентійович на державу працював. У лісі шість років був «дружбістом» (тобто мотористом бензопилки), будував мости, шлюзи, а скільки будов звів у Києві! Уміє користуватися всім — від голки до сокири.
— Але хіба ми хазяї? Ми — мученики! — зітхає Марія Павлівна.
Маючи чотири дійні корови (а бувало більше), свекруха і невістка доять їх вручну. Зазвичай вони не жаліють молока телятам, які ссуть корів, скільки душа бажає, але ж цього року телята пропали. Маючи стільки молока за день, масло Пашкуди збивають вручну ще прадідівським способом, обходячись без сепаратора. Мають коників, мотоцикла, а могли б давно придбати машину.
— У наших корчаках і танк не зайвий, — щедрий сьогодні на жарти господар, якому машина «без надобності», бо щодня одна дорога — з хати до кошари і навпаки. Йому більше допікала недавня надзвичайна подія місцевого масштабу: близьких сусідів Пашкуд пограбували серед білого дня. Забрали телевізор, старовинні ікони — ось і всі цінності на хуторах. Іван Терентійович так довго цим обурювався, так допитувався дільничного Микитюка — здається, якби міг, своїми руками злодіїв видушив. Дільничний не має транспорту, і взагалі, — один захисник правопорядку на шість сіл і вісім тисяч населення, а злодіїв відшукав швидко. Розказують, що у Пашкуди на ощадній книжці «пропала» солідна сума грошей, начебто аж 100 тис. повноцінних радянських карбованців. Цілком можливо, бо й на запитання, заради чого вся родина мордується біля худоби (сусіди більше трьох-чотирьох корів-бичків не тримають), Іван Терентійович відповів як є:
— Заради грошей! Тому корів мало тримаємо, а більше бичків — на м’ясо здав, і вже копійчина...
Ми захоплюємося цими шаленими у праці українцями, які працелюбність і працездатність підняли до рівня національного символу. Але якщо німець чи американець як працює — так і живе, то нелінива родина на поліському хуторі все життя, образно кажучи, з гумових чобіт не вилазить.
