Кожному агресору — статтю

Закон «Про попередження насильства в сім’ї» набув чинності ще 2002 року. Однак уже тоді в юристів виникло чимало запитань. Документ не був до кінця відрегульований, а значить, не міг повністю гарантувати допомогу й захист потерпілим. Як зазначають співробітники соціальних служб, якби ще тоді це почали обговорювати, то процедура прийняття закону затяглася б на невизначений термін. Усе це розуміли й не стали робити галасу — краще синиця в жмені, ніж журавель у небі... Проте зараз маємо реальний шанс змінити цю ситуацію, адже юристи розробили поправки до закону. Більше того, Рада вже затвердила їх у першому читанні. Але чи зможуть вони, поправки, реально допомогти пострадалим від насильства? Відповідь на це запитання шукали під час засiдання круглого столу співробітники соціальних служб і Міністерства сім’ї, молоді та спорту.

Багато хто вважає, що винесення такої проблеми, як насильство в сім’ї, на державний рівень — уже досить вагомий крок. Інші гадають, що цього ще недостатньо, адже проблема- то, насамперед, соціальна... Ні для кого не секрет, що більшість випадків насильства трапляються тоді, коли людина-насильник перебуває у стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння. Жінки, діти й старi в таких сім’ях практично весь час — під загрозою.

Лише цього року за насильство до відповідальності було притягнуто понад 80 тисяч осіб. З деякими із них провели профілактичну роботу й поставили на облік. А взагалі міліція, якщо до неї звернуться, може арештувати агресора всього на три години, а це, як доведено на практиці, малоефективно. «Після того як насильника «перевиховають», він повертається додому розлюченим. Від цього сім’ї лише гірше», — розповідає директор Центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Ніна Бочарова.

Ще одна неефективна, на думку співробітників соціальних служб, форма боротьби з насильством — накладення штрафу. До речі, зараз його сума коливається від 51 гривни й вище. «Ці гроші, як не крути, віднімаються у дружини й дітей. Скільки не візьми, все одно для таких сімей це забагато», — міркує Бочарова. Одна з авторів Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», народний депутат Катерина Левченко, пропонує взагалі відмовитися від цього стягнення. «Штраф проблеми не вирішить. Тому ми пропонуємо скасувати його, а, з іншого боку, запровадити такий вид стягнення, як арешт на термін до трьох діб», — говорить Левченко.

Таке нововведення, вважають співробітники соціальних служб, звичайно, добре, але краще замість «обезьянника» відправляти насильників до реабілітаційних центрів. До речі, зараз усе робиться навпаки — до центрів забирають постраждалих від насильства. «Навіть поверховий аналіз Закону «Про попередження насильства в сім’ї» дозволяє зрозуміти, що він повністю направлений на роботу з потерпілими людьми. Але насильство — акт, який має два боки, й проводити роботу потрібно з обома, — зауважує Катерина Левченко. — Кризові центри, які вже існують або створюватимуться, повинні працювати для всієї сім’ї, а ось притулки — лише для постраждалих».

До речі, в 2007 році гроші на будівництво таких установ не передбачені, але, за словами Левченко, незабаром повинні затвердити державну програму підтримки сім’ї, в якій є розділ, присвячений створенню центрів допомоги. «Якщо розглядати питання в масштабах держави, то утримувати такі установи не так уже й дорого, — зазначає Левченко, — за приблизними розрахунками — 50 тисяч доларів на рік коштуватиме один притулок».

Проте наскільки ефективно працюватиме система, передбачити ніхто не береться. «Я не можу точно сказати, чи можна вилікувати насильника, — розповідає заступник директора Департаменту сімейної й гендерної політики Алла Таран. — Хоча в одному зі штатів Америки був такий проект. За їхніми даними, виліковність складає 30—40%. Але знову-таки ми можемо вірити їм лише на слово. В Україні нічого подібного ніколи не було».

Інший аспект — психологічний. Адже, якщо людині погано, вона не обов’язково звернеться до кризового центру. Тим паче, що більшість насильників — представники сильної статі. «Приблизно 90% агресорів — чоловіки. Звичайно, є й жінки, але дуже маленький відсоток, — зауважує Алла Таран. — До речі, певного часу в громадських організацій була ідея створити гарячу лінію для постраждалих від насильства чоловіків. Але спрацьовують стереотипи, їм соромно звертатися по допомогу».

Та й, крім того, як розповіла «Дню» Ніна Бочарова, до кризових і реабілітаційних центрів часто не так уже легко й потрапити. «І не тому, що вони переповнені, просто потрібно зібрати безліч паперів, пройти медичне обстеження. Зникає бажання взагалі цією справою займатися», — обурюється Бочарова.

Тим часом жваву реакцію викликав інший пункт, більш радикальний метод боротьби з насильством у сім’ї, — запровадити обов’язковий курс лікування від алкоголізму. «Подібна практика в нас у країні вже була в середині 90-х років, — зазначає Катерина Левченко. — Я та інші автори закону розуміємо, що ця пропозиція вже викликала багато дискусій. Кажуть, що це порушення прав людини. У принципі, це так і є, але нам потрібно дбати й про людей, які страждають від насильства. Тому ми вирішили почати хоча б дискусію в суспільстві. Ну що нам робити з цією хвилею алкоголізму?»

Але поки триває обговорення закону в профільних комітетах і депутати розмірковують, чи мають вони право вирішувати долю своїх заблудних громадян, Верховна Рада в першому читанні вже ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», але, як сказала Алла Таран, «із деякими застереженнями».

Проте насправді питання полягає в іншому. Чи здатний закон допомогти в сімейних справах? Поки що відповідь віднайти складно, адже Україна — взагалі перша країна з СНД, де ухвалили подібний закон.