«Краще бути відверто невдоволеним, ніж мовчазно боятися»

Ірину Калинець в Україні особливо представляти не потрібно. Письменниця й політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради України першого скликання, вона увійшла в нашу історію в когорті шестидесятників — людей, які ціною власного життя, благополуччя й свободи виборювали незалежність, своє право вільно висловлювати думки. Зробивши в утвердження свободи величезний внесок, вони, в більшості своїй, не попросили за це від суспільства сатисфакції — ні престижних посад, ні високих посадових окладів. Визначивши для себе раз і назавжди інші орієнтири, вони живуть мірками, що не дозволяють настирливо працювати ліктями. Хоча так само гостро відчувають пульс життя та його сьогоднішню аритмію...

Журналістові з Іриною Калинець, певна річ, цілком слушно було б говорити про політику. Та вона назвала цю тему тепер нецікавою для неї. Припустимо, можна було б говорити про поезію, адже свого часу її називали однією з найталановитіших поеток України. Однак вона не любить, коли її називають поетом... І тому ми обрали предметом бесіди наш час і ніби банальну тему сенсу буття, яка сьогодні в багатьох викликає лише в'їдливу посмішку.

«У ТАБОРАХ МИ ВІДЧУВАЛИ СЕБЕ ВІЛЬНІШИМИ, НІЖ НА «ВЕЛИКІЙ ЗОНІ»

— Чи змінилося останнім часом ваше розуміння сенсу буття?

— Ні, для мене воно завжди було у відчутті потрібності. Своїм рідним, друзям, близьким, причому це коло я не роблю вузьким — воно далеко не обмежується родиною. Звичайно, із роками щось міняється. З роками ти вже більше усвідомлюєш — життя людини на землі є трагічним, незалежно від того, багата вона чи бідна. Немає абсолютного щастя, є лише миттєвості, як навчав Екклезіаст: люди, тіштеся кожною хвилиною свого життя, адже навіть псові живому краще, ніж мертвому. Тож радійте життю, поки живі, тіштеся, поки бачите сонце й квітку, радійте, поки ви молоді, навіть якщо біда постукала у двері...

— Однак наш час відрізняється поширеним і дивовижним відчуттям утрати сенсу...

— Це — трагедія нашого часу. Болісна та спустошуюча трагедія. Про сенсовтрату писав мій улюблений філософ та психолог Віктор Франкл, творець теорії логотерапії. До речі, людина надзвичайної долі, він пережив концтабори, а вийшовши звідти, зробив глибокий аналіз психології людини в умовах неволі. Його перша праця на цю тему вийшла десь у 50-х. В. Франкл зауважує: «У такий час, як наш, коли втрачено сенс існування, освіта, замість передачі традицій та знань, повинна бути скерована, в першу чергу, на підняття й очищення свідомості людини». І Блез Паскаль говорив про період, характеристики якого збігаються з нашим часом: повна втрата сенсу буття, повний спад усього. І лише потім підйом, але за умови повернення вищого сенсу.

— І висновок такий: життя має лише той сенс, який ми йому надаємо?..

— На жаль, сьогодні сенс зводиться лише до добробуту — це стає самоціллю й мірилом успіху: наскільки ви є багатими, настільки вдало ви влаштували своє життя. Можливо, це пов'язано з особливостями технічної революції, коли гаслом стало: «Бог помер». Але й «померло» відчуття щастя як стану душі, внутрішнього раю, який людина створює собі сама. Адже рай душі досяжний лише тоді, коли ти живеш у злагоді з собою та світом.

— Чим ви рятувалися, коли вам було дуже важко?

— Коли було важко? Молодше покоління вважає, що важко було тоді, коли я була в таборі. Однак це не так. Тому що там було присутнє відчуття певної мети. Ми жили без образи на суспільство чи ситуацію, через яку кожен з нас потрапив до табору.

Адже це зрозуміло — в тоталітарному устрої, якщо ти хочеш говорити те, що думаєш, поступати так, як вважаєш за потрібне, «дорога у світле майбутнє» завершується ув’язненням. Але й у тім був свій резон: там, у політичних таборах не було вже ні страху, ні звиклої для умов «великої зони» обережності — ми говорили все, що хотіли, не боялися ні підслуховування, ні доносів, врешті, говорили правду в очі табірному начальству, й на загал чулися набагато вільнішим, ніж на т.зв. волі. Недарма ж бо казали «велика зона» — весь СРСР, «мала зона» — табори.

Упевнена, що моїм рідним, які залишились удома, було набагато важче. Батькові, мамі, неповнолітній дочці, вона тільки пішла в перший клас. А коли я повернулася, вона вже школу закінчувала. (Ірині Калинець інкримінували «виготовлення, розповсюдження та зберігання літератури антирадянського наклепницького змісту», а головне — участь у створенні Громадянського комітету захисту Ніни Строкатої. 2 серпня 1972 року засудили до шести років тюрми й на трирічне заслання. — Авт.).

Правда, в час заслання я мала можливість відвідати рідних. Через шість років, 1978 року. Летіла літаком, нікого не повідомивши. Вийшла в місто ввечері, було тихо й спокійно. Львів був освітленим, чистим та прибраним. Ішла пішки, на Ратушевій площі уявилося — з охайних брам виходять поважні міщани, місто ще спить, але вже чути тихий шепіт — готуються вивезти товари на продаж ремісники... То може я повернулась у Середньовіччя? Око зупинялось на дбайливо збережених пам’ятках давнини (чимало для цього зробив і блаженної пам’яті Роман Могитич). А сьогодні?! Мені не просто сумно дивитися на Львів — здається, місто поволі помирає на очах. Воно начебто й оновлюється, але «оновлюється» безликими, лакованими, як кришка труни, домами з яскраво помальованими дахами. Нищаться перлинки архітектури, чарівні середньовічні площі та вулиці, парки й джерела... Тішуся, що виросло вже молоде покоління (маю, насамперед, на увазі громадську організацію «Опора»), яке розуміє значення збереження давніх пам’яток Львова — це ж бо й збереження нашої національної пам’яті, нашої самобутності й відчуття свободи, які не дадуть перетворитися на манкуртів.

На відміну від попередніх часів, коли з одного боку, знаходилося обмежене коло партійної комверхівки, з другого — мільйони «робітників і селян», а фактично убогих наймитів «найсправедливішої» держави, нині поляризація суспільства (й майнова, й інтересів, і здатності втілювати мрії), охопивши щонайширші верстви, настільки пришвидшилася, що виникає відчуття небезпечної загостреності ситуації. «Дорвавшись» до владних крісел, переважна більшість намагаються урвати побільше, наприклад: здобути ділянку й побудувати собі дім у парку (чи то на Кайзервальді, чи то в Стрийському парку, чи на Цитаделі). У результаті, руйнуються зелені острівці міста, його «легені». Та себелюбство й жадоба завжди ненаситні. І не треба говорити про любов до України та народу. Український підприємець мав би усвідомити, що його статус та можливості залежать не від «дяді» з Москви чи «вуйка» з Америки, а від статусу рідного краю в очах світу. Адже тільки рідна земля може бути запорукою збереження й розширення національного підприємництва й зростання загального добробуту. Та, мабуть, нам нині ще замало українських підприємців, чи, як то кажуть, бізнесменів? Не знаю... А, може, замало виховання, внаслідок чого немає розуміння, що є духовні цінності, які включають і ставлення до пам’яток давнини, до зелених зон великих міст, до всього, що є запорукою існування, дійсно, незалежної держави?

А, може, так і повинно бути? Один захланно домагається всіх матеріальних благ, інший, охоплений духовним поривом, стає на прю — й словом, і ділом, адже «не хлібом єдиним...» Перший, скористаюсь біблійним висловом, «живий мертвий», другий — у вічному проростанні, як зерно, засіяне в землю. І так було впродовж тисячоліть, так є й так, мабуть, буде... І справа не в тім, як зле є, а як іти далі — створювати реальні умови для гідного життя. Так, риси ідеалізму, притаманні тим, хто перебув критичні роки в неволі (що, до речі, глибоко проаналізував згадуваний В. Фракл). Однак роки неволі пережило все суспільство — «велика ж зона» — потім ідеалізація та ілюзія втілення мрій на початках незалежності опанували всіма, все це пізніше спричинилося й до гіркого розчарування. Щоправда, не зачепило воно не так надміру практичних, як цинічних — усе ж бо лежало на поверхні: бери й грабуй. І брали, й грабували... А звичайний, тобто простий українець чухав лоба: може совєтський колгосп, радгосп, завод і таке подібне краще, бо щось і їм можна було вкрасти?.. Що ж, совковіть наклала величезний відбиток на людей, це ярмо важко подолати.

Чого я не бачу в Україні зараз, так це критичної маси людей, які розуміють, що багато залежить саме від них. На зміну часу, коли ніхто не мав права «висунутися», тобто не мав права на вільну думку, на жодну ініціативу, прийшло сьогодення, коли статус кожної особистості залежить від власної ініціативності. Принаймні для цього вже є умови. На жаль, люди звикли до барачного способу життя, звикли настільки, що коли була проголошена незалежність, лише прикрасили двері й стіни умовно перегородженого барака національною символікою. Є ще одна проблема: ініціатива сьогодні рясно проростає. Та чи завжди стикається вона з почуттям моральної відповідальності, етики, духовності? Ось у чому питання питань і над чим потрібно серйозно замислюватися.

— Ви не нарікаєте на молодь?

— Нарікати на молодь — старече буркотіння. Очевидно, вона дещо інша. Та й за законом бінарності, вона — різна. Мене особисто цікавить молодь духовніша, вільніша й розкутіша, тобто смілива у своїх пошуках, скерованих на справжню, не голослівну розбудову України. Тут, за великим рахунком, не відчуваю різниці між поколінням моїх однодумців у роки моєї молодості та сьогоднішнім. Але ж знову — говорю про ту молодь, яка розуміє сенс свого життя...

«КОЖНА ТОТАЛІТАРНА СИСТЕМА НАМАГАЛАСЯ ЗНИЩИТИ САМЕ ВІРУ»

— Як ви вважаєте, чи багато з них пішли б у табір заради того, щоб від своєї думки не відректися?

— На щастя, від них уже того не вимагається. До речі, багато хто говорив, та й ще говорить, що, мовляв, наші тодішні вчинки — помилка. Та що вдієш — ми не хотіли жити у «великій зоні». А ті, хто критикував нас, або вдавали, або не хотіли визнати, що СРСР — одна з найбільших тоталітарних держав ХХ століття.

Добре відомо, що кожна тоталітарна система, від найдавніших починаючи, приречена на розпад. Адже так чи інакше в ній зріє супротив мас, бо ж — «допоки?» й «далі так бути не може»... Невиразний у СРСР, він проривався в анекдотах, які розповідали за чаєм у хрущовках, у невдоволеному буркотінні під час вистоювання у вічних чергах, де за так звану стабільну, а фактично мінімальну зарплату можна було купити так само мінімум не вельми якісних продуктів та товарів. Хоча, на перший погляд, видавалося, що совєтська людина настільки всім цим задоволена, що й не мислить про щось більше. Думала, та ще й як! А до «голодних мрій» додавався ще й голод духовний і ставав визначальним фактором, або ж, образно кажучи, тим клином, який упевнено вбивався між трухляві балки щільно замкненої системи. Для ЦК-івської верхівки вихід був один — фізично знищити значну частину населення. А з упокореної маси вибрати найбільш довірених рабів, готових і доносити на ближніх, і дифірамби співати. І річ не в тім, що це були зламані люди, яких, звичайно, шкода, річ у тім, що свою зламану психологію вони перенесли в сьогодення: найбільш відверті циніки використали ситуацію для самозбагачення, інші — для самоприкриття під начебто «ми теж були проти диктатури»... Даруйте, проти, оскільки йдеться про інтелігенцію, переважно були представники технічної й медичної сфер, і лише частково працівники гуманітарної сфери — власне їх і «мало на оці» всевидючий КДБ. Прості селяни й робітники, молодь, зрештою, всі далекі від політикувань, мали свою оцінку ситуації — на Сході (цікаво, що так само й у Росії) люди, які зберігали віру в Бога всупереч грізній атеїстичній пропаганді, покладали надію на Творця. У Західній Україні — греко-католики, вони ж твердо дотримуються східного, тобто православного обряду, знаходили сенс свого буття в збереженні віри й церкви, яка асоціювалася з опорою вільної України. Бо Творець нікого не створив підневільним. У результаті, суспільство розділилося, оголивши людські душі — одні вірили в пріоритети духовні, інші з цинічною безликістю не лише вихваляли потворний лад, а ще й вірнопіддано доносили на знайомих і друзів. Про тих, хто не мовчав і не вихваляв — не кажу, для них було заздалегідь визначено місце перебування, яке повсякчас трималося напоготові. Зверніть увагу, люди, які входили в рух опору, були глибоко віруючими. І це не випадково, адже віра якраз і дає відчуття, що світ не створений для зла, він — не витвір Сатани. Тому за творіння Боже треба боротися. І тому кожна тоталітарна система намагалася знищити саме віру...

— Отже, людина не така слабка, як здається на перший погляд, у ній є щось таке, що зламати не просто. Вам довелося в цьому переконатися?

— Приклад моїх приятелів, моїх друзів про це твердить. Приклад В’ячеслава Чорновола, а особливо Василя Стуса, який важко хворів і, не зважаючи на це, весь час писав, і в його поезії не знайдеш трагічних ноток. Трагічні нотки могли торкатися долі України загалом, однак на себе він цього не трансформував. Іншими словами, він не хникав. Або ж Іван Світличний, поет і перекладач. Урешті- решт високого рівня досягла поезія Ігоря Калинця. (Його заарештували та засудили в тому ж 1972 роцi фактично за вірші, зокрема за видання 1970 р. у Брюсселі його книжки «Поезії з України» та ще за відмову свідчити на процесі проти дружини. — Авт.).

— Однак людина не розуміє, за що вона страждає. Поруч бігає чимало успішних людей — депутати, олігархи, високопосадовці... І багато хто приміряє чужі одежі до себе й думає: а чого це не я в цій мантії?

— Що ж, у житті є всіляке. Коли життя добігає схилу, ти з особливою радістю дивишся на квітку, на блакить неба, красу світу. Рано чи пізно людина доходить до того, що світ прекрасний. Кожному з нас так багато дано, людина ж фактично — малий всесвіт, і саме тому може пізнавати Всесвіт великий. Та нехтуючи духовним багатством, людина прирікає себе на порожнечу, й верх беруть атавістичні інстинкти: добре й сито їсти, ні про що більше не думати, а у випадку незгоди люто ошкірюватися на подібних собі. А при тім ще й виливати в ненаситне черево всякі напої. У результаті, як читаємо в Сатха- Йозі, життя, яке Творець дав людині на свято, вона перетворила в попойку (не знаходжу в українській мові влучнішого слова, ніж це російське. — Авт. )... Ну бігають олігархи, депутати, метушаться, галасують... А, попри їхнє галасування, існує універсальний закон як для світу неживої й живої природи, так і для людини. І, як казав С. Людкевич, «немає на то ради». Духовна еволюція, тобто еволюція людства, базується на любові й жертовності. І саме вони є основою закону природного відбору. Глобальний катаклізм — потоп — залишив на планеті лише нащадків Ноя, натомість усі, хто погорджував Духом Божим, як пише Біблія, загинули. А що погорджували, то підтверджує археологія: сліди канібалізму, диких ритуальних убивств, застій у розвитку й так далі...

— Чому, на вашу думку, так багато людей сьогодні йде в секти?

— Такі втечі, з одного боку, свідчать про те, що людина не може обмежуватися й цікавитися тільки матеріальним світом. Вона починає шукати щось інше. З другого боку, духовенство (як греко-католицьке, так і українське православне) ще недостатньо працює над науковим обґрунтуванням Святого Письма, хоча для цього вже давно прийшов час. Очевидно, така праця потребує зусиль багатьох учених-ідеалістів — за приклад можу привести таких, як Карло Вальверде. Натомість у сектах не цураються пояснень і навіть дискусій про певні історичні факти, правда, досить часто такі пояснення наївні. Однак поруч знаходимо й вельми цікаві й потрібні для загального розвитку людини. Така розкутість, мабуть, приваблює. Та, з іншого боку, сектантські «вчення», як правило, намагаються зруйнувати — свідомо чи позасвідомо — закладені в правіках колективні архетипи, основу як релігій, так і традицій та ритуалів... І знову ж — тут потрібна праця освіченого духовенства. Тоді не лише наївні пояснення сектантів, а й речі, подібні до нашумілого та дешевого детективу Д. Брауна «Код да Вінчі», викликали б лише посмішку. Бо що є анекдотичні та детективні вигадки супроти глибоко-філософського значення слів ап. Павла: «Христос — образ Бога невидимого». Слів, які вимагають не лише знань християнської теології, а й Старого Завіту, й філософії античного світу, й найдавніших релігій.

«МЕНЕ ДРАТУЄ, КОЛИ ПРО МЕНЕ ГОВОРЯТЬ — ПОЕТЕСА»

— Ви пишете зараз вірші?

— Ні, й мене страшенно дратує, коли про мене говорять — поетеса. Я писала вірші в дуже молодому віці. Видала кілька збірочок. А потім перейшла до праці іншої — першим було дослідження «Слова о полку Ігоревім», яке забрало в мене дуже багато часу. Друга тема — «Загадки хрещення України-Русі», де розглядається таємниця митрополита Іларіона Русина. ...Власне давня історія, в тому числі й в аспекті достовірності ряду як літописних, так і біблійних фактів, захопила мене. А те, що робиться в політиці, мене майже не цікавить. Це велике щастя, що я лише раз відбула депутатський термін. На далі, як кажуть, Бог милував. Звільнився час для творчої праці. Хоча я не знаю, чи комусь будуть потрібні мої сьогоднішні дослідження, але, оскільки працюється, то, можливо, комусь і це буде цікавим... Однозначно, сумно, що нема в Україні таких центрів, як колишній Ленінградський відділ давньоруської літератури, яким свого часу керував акад. Д. Ліхачов. Україні конче потрібні фундаментальні наукові дослідження з давньої історії, які б спиралися на письмові джерела, археологічні дані... Бо що маємо — десятки або й сотні якихось дивних, украй фантастичних, але з голосною претензією на науковість «праць» про українців-трипільців, про якусь мало що не допотопну цивілізацію на території України. Фантастика чи міф завжди має право на існування. Але яке це має відношення до науки? Здається, перед українською наукою й так стоїть досить імперських міфів, які необхідно спростувати на базі фактичних матеріалів, а нам ще й речуть про якесь XV тисячоліття до н.е.! Украй необхідним є й створення Всеукраїнського інституту національної пам’яті (це історичне рішення Президента!), та боюся, що створення такого інституту свідомо глушитимуть саме ті, хто нині панічно й небезпідставно бояться люстрації. Панове, інститут не для люстрації чи взаєморозрахунків — інститут для того, щоб більше ніколи й ніде в історії людства не повторилися ті жахи, які мали місце в час панування тоталітарних режимів в Україні, коли гинули мільйони українців, а з ними татари, євреї, вірмени, гагаузи, поляки, росіяни... У Львівському центрі-музеї тоталітарних режимів, який ми плануємо створити на базі т.зв. тюрми на Лонцкого, за Польщі була політична тюрма, потім, за «перших» більшовиків, підпорядкована НКВС тюрма для політичних діячів, за німецької окупації — тюрма гестапо, за «других» більшовиків, тобто після війни, тюрма, знову підпорядкована совєтським органам безпеки.

— А що вас найбільше тішить у сьогоднішньому житті?

— Найбільше, мабуть, здобута суспільством і, зокрема, журналістами свобода слова. Вона дала можливість вільно висловлювати свої думки. Тут — запорука майбутньої, дійсно, благополучної України. Хоча цілком зрозуміло, що щось та таки буде використовуватися й на посилення власного іміджу, й на піар-акції... Однак те, що несе більше позитивного, ніж негативного, має право на підтримку. Тішуся також тим, що поволі набуває сили українське підприємництво — поки-що найсильнішою є «солодка галузь», а хочеться, щоб підприємства такого рівня, як «Рошен» — коли не вивозиться поза межі України її капітал, коли робітники мають працю й нормальну зарплатню, коли спонсоруються, дійсно, потрібні вільній людині акції, видання тощо (як спонсорувався свого часу «5 канал»!), — були й у текстильній, і в машинобудівній, і в інших, інших галузях.

— Ви теж поділяєте думку, що революцію зробили львів’яни?

— У «помаранчеві» дні на майдан Незалежності прибули й кияни, й люди з різних областей. Чи ж будемо числити, з якої області більше, а з якої менше? А, може, почислимо, в кого гріхів більше, а в кого менше, а, насамперед, хто більше пережив? Голодомор, вивози, розстріли, репресії — все це пережила Вся Україна. І на майдан Незалежності також прибула Вся Україна. Може хтось і боявся, може хтось і не вірив до кінця, але виразно намітилося протистояння прихильників незалежної України й прихильників старого «барака» в імперській Росії. То ж не дивно, що останні привезли були до Києва під виглядом «донеччан» бідолашних зеків, ще й, оскільки це не могло скритися від натренованого ока, під конвоєм. Та про це я писала в листі від імені українських союзянок.

Помаранчева революція ще не принесла видимих та очікуваних здобутків, крім одного — найважливішого: краще бути відверто невдоволеним, ніж мовчазно боятися. І ще політики повинні пам’ятати — в будь-яку хвилину їх може змести як правове «необрання», так і хвиля всенародної ганьби.

— Львів виправдовує своє звання П’ємонту або Галицької Столиці?

— Ви торкнулися теми, яка свого часу часто проговорювалася й яка, можливо, проллє світло на позицію В’ячеслава Чорновола, котра сьогодні певним чином вульгаризується його сином. У молоді роки ми часто збиралися на Козацькій, у професора Ярослава Дашкевича. Наші розмови, дискусії носили, здебільшого, культурницький, просвітницький характер, однак торкалися ми й політичних тем, зокрема соборності України. Але знову ж — ця тема випливала з факту культурного розмаїття українських земель. У своєму баченні соборної України В’ячеслав Чорновіл враховував особливості Поділля, Галичини, Буковини, Волині, Слобідської України... Адже кожна має свої неповторні барви. Міста так не різняться, та й міста — це свого роду пухлина, яка акумулює в собі й маргінальний, тобто руйнівний, елемент. Але маргінальність зникає перед етнічним розмаїттям — у Слобідській Україні вже не Харків грає основну духовну, традиційну й т.iн. роль, а вся Слобожанщина зі своєю неймовірною красою, мистецтвом, піснями й звичаями та, звичайно, людьми. Водночас, попри явне розмаїття, етнокультура України — єдина, як єдина у своєму розмаїтті наповнена квітами й травами лука. Тому й на Сумщині, й на Луганщині, й на Харківщині (я переконалася в цьому, коли свого часу пішки обходила ці землі, збираючи матеріали для книги про «Слово о полку Ігоревім») люди бачать себе й свої землі невід’ємною частиною України. Інакше ж бо є у великих і космополітичних по суті містах. Та в «землях» велике місто зі своїми економічними важелями нездатне подолати вікових історичних особливостей, які, власне, мусимо плекати. Отже, не про регіональну політику говорив В’ячеслав, а про той духовний, етнічний, культурний важіль, який є основним для розвитку України, унітарної держави. Важіль, де в абсолютній недоторканності українська мова. Тарас Чорновіл, відстоюючи регіональну чи всезагальну двомовність, зайняв зовсім протилежну позицію, що не робить йому честі.

— Ви про щось шкодуєте?

— Ні. І, можливо, я у своєму житті нічого б не змінила. Хіба що більше б працювала над поглибленням своїх знань. Кожний період життя має свої сторони й свій сенс.

А сьогоднішній день України? Він подібний до весни, коли сонце засвітило, болота багато, а із землі лізе все — й бур’ян, і добра зелень. Тому так багато уваги потрібно надавати розвитку культури, духовності, розвиткові мистецтва, тому що плекає людину, плекає як квітку. На жаль, на сьогоднішній день перемагають бур’яни, а плекання нема. Але вірю — так не буде завтра.