Кучеряве життя

Зачепившись поглядом за винахідливі дивні вікна колишнього київського лікеро-горілчаного заводу, одразу ж почала їх замальовувати. Такі різні, гармонійні та лаконічні, вони примудрилися подарувати відчуття далекої подорожі. До того ж провалений дах впускав усередину будівлі відкрите небо й освітлення лише додавало інтриги.

Перехожий, який живе тут років 20, розповів, що п’ять або трохи більше років дах корпусів на Кудрявській, 16-а впав, а ще років вісім тому підприємство замовкло. Не думаєте, що тут усе спокійно — респектабельні розвалини уподобали кіношники і телевізійники, адже ці природні декорації — просто знахідка. Нещодавно варили літак для зйомок просто посеред величезного двору, а днями стріляли з танка. Правда, в сьогоднішньому контексті це, мабуть, зовсім не екзотика, а швидше — тривога, але ми притерлися та звиклися.

НА ВУЛИЦІ КУДРЯВСЬКІЙ І СЬОГОДНІ Є НА ЩО ПОДИВИТИСЬ І ЧИМ ПОМИЛУВАТИСЬ

Просочившись на територію після довгих умовлянь охоронця, опинилися зовсім в іншому світі: довкола закопчені стіни, чи то спеціально для зйомок, чи то справді лизнув вогонь — запитати немає в кого. Окрім неговіркого охоронця Сашка, того дня зустріли лише телевізійників. «Що знімаєте?»— без усілякої задньої думки запитала у хлопців з апаратурою. З неохочої скоромовки зрозуміла, що в об’єктиві — молоді моделі. Одразу подумала — сюжет не дуже, але раз більше нічого не трапляється, може, зійде. Тут з легкого намету вилетіла панночка, мабуть, зі зв’язків з цікавими, яких і бути тут не повинно, і категорично відрізала: «Нічого розповідати не буду». Вона, схоже, подумала, що її братимуть в облогу, домагатимуться, мені ж просто стала до смішного цікавою її реакція, і я почала підігравати — що тут таємного? Вам не зрозуміти, почула, та ще — не прив’язуйте нас до місцевості. Локація — теж таємниця. Зрозуміліше можна, уточнюю, вже, по суті, щосили сміючись. Щоправда, прагнучи стриматися. Місце зйомки повинне залишатися невідомим — підкреслила вона. Для кого? Не зрозуміла. Промислове шпигунство увижається. Вам, газетярам, не зрозуміти, а у нас — рейтинг, поблажливо кинула співрозмовниця.

КУДРЯВЕЦЬ ТА ГОНЧАРІ — КОЖУМ’ЯКИ НА ПОЧАТКУ XX ТА НА ПОЧАТКУ XXI стст.

 

Та де вже нам. Мабуть, тут і з манією, і з підозрілістю все дуже запущено.

Пішов дощ, і, хоч перебували ми всередині якогось величезного простору колишнього цеху, він прийшов без дозволу, без усіляких перешкод у вигляді даху, ось і барабанив ритмічно і, схоже, для нього звично. Довкола безтілесні моделі в легкому чудернацькому вбранні пробігали, не зачіпаючи биту цеглу під ногами, якісь труби, залишки конструкції, упевнена, до них навіть пил і дощ не чіплялися, мабуть, не знаходячи тіл під одягом. Худесенькі-худесенькі, але милі панночки, адресувала їм вдалого пурхання, і, втративши до цього дійства будь-який інтерес, пішли ми бродити божевільним кладовищем якихось деталей, старих дверей, сходів, труб, зігнутих як шиї жирафів — ось до чого душа й лежала. Отже, кожному своє — в думках закінчила нашу розмову з модельною старостою.

НЕПЕРЕСІЧНА СПОРУДА НАЙСТАРІШОГО В УКРАЇНІ ГОРІЛЧАНОГО ЗАВОДУ, ПОБУДОВАНОГО НА КУДРЯВСЬКІЙ ЩЕ 1896 РОКУ, СЬОГОДНІ МОЖЕ ПОРАДУВАТИ ОКО ХІБА ЩО ЗДАЛЕКУ. ЯКЩО ПІДІЙТИ БЛИЖЧЕ І ЗАГЛЯНУТИ ВСЕРЕДИНУ — ТО СПРАВЖНЯ РУЇНА. НЕДАРМА ТУТ ЧАСТІ ГОСТІ КІНОШНИКИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ ІСТОРИЧНІ СТРІЧКИ ПРО ВІЙНУ ТА РОЗРУХУ. НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНЬОГО ПІДПРИЄМСТВА ПРО ЦЕ НАГАДУЮТЬ ЗАЛИШЕНІ НИМИ ЧИСЛЕННІ ДЕКОРАЦІЇ

Охоронець Сашко теж насмішив. Коли запитали, які студії тут орендують, українські чи залітні, той повів плечима — а мені навіщо, це Олег Петрович знає. Дайте, будь ласка, його телефон... Не дам. Дайте ваш, ми зателефонуємо, ви покличете. Ні, ви що, не дам. Щасливо шифруватися, парубок «не дам» натомив надто, треба «робити ноги», подумали. Підозрілість у таких дозах небезпечна для довкілля.

Нікого тут, мабуть, особливо не цікавила, хоча б коротко, історія цього об’єкта — з 1896 року казенного складу (заводу) з виробництва хлібного вина. Поняття горілка ввів свого часу Д. Менделєєв, київський же лікеро-горілчаний завод працював у цьому ж гнізді довгі роки, в місцевості під назвою Кудрявець. До речі, до 40-х років ХІХ ст. ця й сусідні вулиці вважалися передмістям Києва. Цікава ще одна деталь. Намагаючись відшукати вулицю Петровську, ми пройшли під стареньким симпатичним містком над Вознесенським яром. Якийсь парубок попередив: «Дивіться, місток аварійний, може й цегла на голову впасти». Тут ми все ж опинилися невипадково; це близько 50-метровий місток у довжину, до речі, попри аварійність дуже живописний, свого часу, а вірніше, в рік народження винного комплексу (1896 р.), і з’явився для того, щоб полегшити під’їзди до заводу, якось розрулити рух. Адже тоді тільки підводи забезпечували доставку-розвантаження і вічні затори при розворотах і роз’їздах почали створювати незручності, мало не аварійні ситуації. Міст розв’язав проблему, полегшив і випрямив під’їзд, прибрав перевантаження.

ВУЛИЦЯ ПЕТРІВСЬКА 1982 РОКУ (ФОТО ЛІВОРУЧ) ТА СЬОГОДНІ. ВУЛИЦІ, ЯК БАЧИТЕ, ВЖЕ НЕМАЄ. ПОКИ ЩО ЗБЕРІГСЯ МІСТОК, З ЯКОГО БУЛО ЗРОБЛЕНО СТАРЕ ФОТО. МІСТ, МІЖ ІНШИМ, НАЙСТАРІШИЙ У КИЄВІ — ЙОГО БУЛО СПОРУДЖЕНО 1897 РОКУ ЗА ПРОЕКТОМ ВИДАТНОГО КИЇВСЬКОГО ІНЖЕНЕРА ТА АРХІТЕКТОРА ВОЛОДИМИРА АДРІАНОВИЧА БЕЗСМЕРТНОГО

Петровську вулицю ми все ж відшукали, серед кучерявих чагарників, по суті, залишилася одна стежечка. Назвала її подумки — монополька, оскільки другої такої не знаю, а горілчані асоціації винесли це слово на поверхню й увели в розмову. Місток же кінця ХІХ століття, який витримував свого часу енергійний гужовий рух, і сьогодні викликає бажання вгледітися в його потужні балки, загадкову клепаність, якщо можна так сказати, в цеглу, що лежить на них. Щоправда, довго тут не затрималися, а то ще впаде щось на голову, до того ж кучеряву. Мабуть, треба каску купувати.

Ми ж зустрінемося за новим поворотом і щось обов’язково розкопаємо смачненьке.