«Купол» позитивної енергії
16-ті «Сезони моди» завершаться завтра ввечері показом колекції Лілії Пустовіт. У тому, що Лілія — талановитий і самобутній дизайнер, ви зможете пересвідчитися й самі: нинішнього року «Сезони» вперше йдуть у прямому ефірі на каналі М1. А сьогодні в рубриці «Мій голос» ( яку ми відкрили в дні помаранчевої революції і яка, на наш погляд, є не просто хронікою тих подій, а фіксацією новітньої історії країни, й тому не має терміну давності) в монолозі Лілі, сподіваємося, ви відчуєте її громадянську позицію.
Буквально на другий день виходів на Майдан я побачила на сцені в центрі площі своїх друзів — Фагота, Положинського... У мене перед очима виникла картинка: «Сезони моди», колекція осінь — зима 2003 року, коли запрошення на мій показ були оранжевого кольору, багато оранжевих светрів і шарфиків у колекції. Режисерський задум Вікторії Зубенко був такий: на кінці подіуму були сходинки, до яких моделі по черзі доходили та зупинялися, мов перед нездоланною перешкодою. У фіналі показу вперед виходять Фагот, Положинський, вони прискорюють темп, переходять на біг, за ними прямує уся модельна молодь, і всі разом перестрибують через східці... У ці дні протесту на Майдані Положинський і його друзі-музиканти були необхідні. Вони випромінювали абсолютно позитивний енергетичний струмінь. Мені здається, в тому, що спочатку вони зробили це на маленькій сцені, на подіумі, а через півтора року — на головній сцені країни, немає випадковості.
Зрозуміло, що не ходити на Майдан я не могла. У ті дні відбувалися багато особистих подій... Одна з них трагічна: напередодні виборів померла моя двоюрідна бабуся, ми ховали її в суботу... На третій день, на дев’ятий ми з братом спершу йшли на Майдан, потім їхали пом’янути її в колі сім’ї, потім старше покоління залишалося вдома, а ми з благословенням знову йшли на Майдан. Виходило, що ми «працювали» і за себе, і за них. Оскільки я живу в центрі, ми ходили вечорами, а в перші дні залишалися на ніч. Боялися, що знесуть наметове містечко. У день, коли планувалася силова акція, також стояли на Майдані, причому зовсім не було страшно. Ми стояли з незнайомими білорусами, робили бутерброди та роздавали їх навколишнім. Вони не розмовляли російською, ми вчили деякі білоруські слова. Б уло почуття єднання, і було зрозуміло, що в такий момент нічого поганого не може статись. Це була якась смішна, наївна, дитяча віра, що ніхто не підніме зброї проти таких мирних, позитивних людей. Коли бачила плакат: «Не всі, хто з помаранчевою стрічкою, — за Ющенка, але кожен, хто п’яний, — за Януковича» — ця сентенція не могла залишити байдужою. Якось у гущавині натовпу опинилися двоє юнаків напідпитку, раптом у розпал найяскравішої пісні «Тартака» вони починають кричати: «Я-ну-ко-вич!» — на них усі дивляться здивовано, але не більше того. Один із них запитав іншого: «Чого ти кричиш?», і — бах! — дав йому ляпаса, той одразу впав. Натовп кинувся до них. Одні кричать: «Що ти зробив?», інші — підводять п’яного хлопця та приводять його в порядок. Складно пояснити це чимось, крім стану душі.
Я дуже не люблю натовпу, в мене виникає паніка та клаустрофобія. З цієї причини я практично не ходжу на футбол, хоча люблю його, товаришую з футболістами з «Динамо» (Київ). Я мало не збожеволіла, коли одного разу в Парижі на День взяття Бастилії, 14 липня, опинилася в стовпотворінні. А тут — я щодня ходжу на Майдан і прагну пробратися в самісінький центр натовпу, бо саме там — ядро, «купол» позитивної енергії.
Я часто їжджу на міжнародні свята, де проводять концерти, семінари. Тому для мене абсолютно не новина, що в людей із різних країн, із якими я спілкуюсь, однаковий стан духу, там це не актуально. Тут я відчула те саме: велика кількість людей, у яких особисті проблеми займають в їхніх думках аж ніяк не перше місце, об’єднані чимось важливішим. Вони перестали бути «радянськими» людьми, перестали бути вівцями, яким потрібен жорсткий керівник, наглядач із батогом у руці.
Я зрозуміла, наскільки високий дух, високий ступінь колективної свідомості — а я завдяки медитаціям знаю, що таке сила та міць колективу. Я подумала, що це, напевно, якраз ситуація, описана в стародавніх пророцтвах, де йшлося про те, що зі слов’янських територій почнеться відродження духовності людства. Чомусь багато хто пов’язує це з Росією, а виявилося, що це відбувається тут і зараз. Мені здавалося, що я одна додумалася до цього, і я вирішила поділитися цією думкою. А мені всі відповідають: звісна річ, усі тільки про це й говорять!
Повернутися в колишній стан не можна. У кожного з тих, хто був на Майдані, відбувся етап духовного стрибка, духовного зростання. Мені особисто здається, що я стала добрішою. Насправді я індивідуалістка, дуже самостійна, мені важко працювати в колективі. З іншого боку, я досить керована людина як частина суспільства.
У дитинстві мені, як усім, хотілося бути жовтеням, пов’язати піонерський галстук, зробити комсомольську кар’єру. Систему кар’єрного зростання, яку мені нав’язували зверху, я приймала. Мені хотілося виділитися, але в загальноприйнятих рамках. Якщо я не впевнена, що шлях непроторований, я б не стала, може, й намагатися його подолати. У мені залишалася радянська задавленість. І тільки тепер я зрозуміла, що позбулася її.
Я більшу частину дитинства провела в Криму та в Молдові — в таких місцях, де я не думала, чому я українка. Уся моя сім’я розмовляє російською, і в мене не викликає подиву, чому я не знаю української. Ніколи не думала, чому, скажімо, німці ніколи не замислюються, красива їхня мова чи ні, чи краща за російську або англійську, чи приємніша на слух. Вони просто знають, що вони німці, й розмовляють німецькою. У мене ж виникали і виникають запитання, чому російська претендує бути багатшою, і тому треба розмовляти російською. Це цілковита дурниця. Я прожила стільки років в Україні. Націоналісти завжди здавалися мені людьми екстремальними, і я ніколи їх не підтримувала. Розуміла, що якщо намагаюся розмовляти французькою, італійською, мені тим більше треба розмовляти українською. Тільки з цієї причини, а не тому, що це питання необхідності як такої. Таких, як я, дуже багато. Тепер я розумію, що просто зобов’язана розмовляти українською. Зі мною це сталося в одну мить, Хоча, як я розумію, невипадково. Імовірно, це зріло в нас, і знадобився час, щоб кожен зробив вибір усвідомлено, і кожен закріпився в ньому, закріпився у своєму духовному ривку. Або такий факт, пов’язаний із Майданом: ми пам’ятаємо та любимо тих, кому зробили добро, і ненавидимо тих, кому робили зло. Так ось, тих, хто робив добро на Майдані, «розпирало» від факту, що вони роблять добру та хорошу справу, і вони знову й знову приходили за цим. Те, як переінакшили відомий лозунг — «Любові в нас багато, і нас не подолати», — просто сльози викликає. Тому що більш високого і духовного гасла не може бути, це найвище розуміння любові — не як симпатії, не як особистих стосунків, а як стану душі. Любов — це головна рушійна енергія існування світу, і раптом на масовому рівні це відбувається з великою кількістю людей. Не треба йти в гори, п’ять років медитувати, нічого не їсти — до людей це прийшло спонтанно.
