Квартирне питання
Державні видавці — добрі люди, «квартирный вопрос только испортил их» , — писав Булгаков. Тут нещодавно у тренувально-навчальному центрі SOS (тобто в УНІАНі) державне видавництво «Дніпро» намагалося, як казав ас пушкін у Тинянова, «и рыбку съесть, и на хер сесть» . Суть справи: Київська міська державна адміністрація виселяє «Дніпро» з приміщення на вулиці Володимирській. Привід — видавці не платять за оренду.
Насправді, звичайно, все не зовсім так. КМДА просто підвищила «Дніпрові» орендну ставку з 2-х до 4-х відсотків балансової вартості приміщення, котре воно посідає. І, незважаючи на скасування Господарчим судом цього розпорядження, має твердий намір таки злупити з книгарів зайві грошики. Ігноруючи не лише судову думку, а й думки високих посадовців, що вони їх закарбували на чисельних скаргах «Дніпра».
Чому міський голова Києва клав, як-то кажуть, прибор на прохання-резолюції не чіпати «Дніпра», підписані нинішніми прем’єр-міністром, головою Верховної Ради та особисто паном Ющенком, коли той, щоправда, ще не мав президентського титулу (справа «Дніпра» має вже кількарічну історію)? Відповідь: усім начхати на книжки. Про людське око можна й пальчиком покивати, але хто ж насправді хапатиме пана Омельченка за руку, коли той займається святою справою — наповненням міськбюджету? Так перестали існувати на Хрещатику книгарні «Музика» та «Мистецтво», розкручується механізм ліквідації книгарень «Планета», «Медична книга», «Сяйво», «Знання», та й саме видавництво «Мистецтво» збираються перевести в категорію бомжів.
Усе просто: на місці книгарень з’являються бутіки та ресторації, власники яких ладні платити набагато значніші орендні гроші за плацдарми в самісінькому центрі столиці. Перед залізною логікою митарів пасує навіть політична мораль: осьо на недавньому засіданні у парламентському Комітеті з питань культури за участю пана Танюка йшлося про те, що за ліквідацією «Мистецтва» стоїть пані Ківалова, за наїздами на «Планету» й «Медичну книжку» — відповідно міністр Плачков та голова Печерської райадміністрації Коваленко. І що? Як казав Тарас Федюк, «пливе човен води повен / сіті повні судаками / берег повен мудаками» .
Так було, є й буде. Поки місцеві бюджети — не лише у столиці, а й у Кіровограді чи Зачепилівці — не отримуватимуть максимальної платні за центральні квадратні метри. Усе, що тут може зробити держава, — це компенсувати місцевому бюджетові різницю між «культурним» розміром оренди для книгарів і капіталістичною орендою для бутіків. Якщо цій державі, ясна річ, йдеться про культуру.
Ось тут, якраз, собака й порився. Сидів я на прес-конференції «Дніпра» й намагався пригадати бодай один випадок, коли б приватне видавництво волало про бандюгана- орендаря, що підвищив їм платню. Як писав наш головний класик — «ніхто ніде не гомонів» . Або з’їжджали, або платили більше, або викуповували приміщення. Закон ринку.
Усі три варіанти відкриті й для «Дніпра». Натомість із уніанівської президії струмувала «різновекторна демагогія» (П. Загребельний): мовляв, як могла піднятися рука на видавництво з 80-річною історією?! «Ах, одним словом!» — сказав би Чехов: чому б нам, за цією логікою, не віддати Хортицю нинішнім козакам? А побіжно й пригадати: що саме випускало славне видавництво за часів Сталіна?
Далі керівництво «Дніпра» звітувало про вагомі сучасні здобутки на теренах культури. Чудово! Але де ваші прибутки? «Торговля широкая, а бухгалтерии нет» , — це знову Антон Павлович. Може, тому чиновники так легко стирають із карти міста державні книжкові інституції, бо справедливо не вірять у їхню здатність бути повноцінним бізнесом? А може, це вони так учать держвидавців плавати у ринкових водах, бо
«заяц, ежели его бить, спички может зажигать» (А.Чехов)?
Сьогодні саме існування державних видавництв — цих, за висловом, Павла Загребельного, «жертв історії» — є для держави прикриттям байдужості й до книжкової культури, й до книжкового бізнесу. Держава відверто ставить на низькобюджетну самодіяльність, бо, визнавши бюджетоутворюючі потенції приватного книгарства, вона позбудеться легітимних підстав утримувати чималу купу дерслужбовців у різних міністерствах, із Держтелерадіо включно.
Із цим останнім — просто пісня. Уявіть собі фірму, що винайняла собі охоронців, але що не день, так у чергового працівника цієї фірми з’являється синець під оком. Навіщо «Дніпрові» Держтелерадіо, якщо воно не здатне захистити його від зазіхань міської адміністрації? Можна зрозуміти шок директора «Дніпра», коли той наважився дати прес-конференцію в УНІАНі — подібний випадок уже описував доктор Чехов: «Он потерял свою новую форменную фуражку и веру в человечество… Кто я, ежели взглянуть на меня с точки зрения? Синоним какой-то и больше ничего» .
А з іншого боку, і цей директор, і директори усіх інших двох десятків державних видавництв прекрасно усвідомлюють: «Наша непотрібність запотребована» (Л. Дереш). І за це варто сотворити «тиху молитву — знаків на сто» (Т. Федюк), а не заходити з крапленої карти на прес-конференції.
Проституція — професія з давнішими, ніж у «Дніпра», традиціями. Любиш злягатися — люби і… Словом, публічні розпачі «Дніпра» нагадують щире здивування представниці художньої самодіяльности з роману Марини Меднікової: «Що ж його робити, дорога редакціє? Як піду на танці, так — аборт» .
Співавтори:
Михаил БУЛГАКОВ . Мастер и Маргарита. — Х.: Фолио, 2000.
Юрий ТЫНЯНОВ . Пушкин. — Москва: Правда, 1981.
Тарас ФЕДЮК . Обличчя пустелі. — К.: Факт, 2005.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ . Брухт. — Х.: Фоліо, 2002.
А. П. ЧЕХОВ . Собрание сочинений. Т.II. — Москва—Ленинград: Госиздат, 1929.
Любко ДЕРЕШ . Архе — Л.: Кальварія, 2005.
Марина МЕДНІКОВА . Тю! — Л.: Кальварія, 2003.
